В словацькій газеті «Виход», що виходить у Кошицях, замість комуністичної газети «Виходословенске новини», 17 вересня опубліковано цікаві спогади отця-василіянина Маріяна Поташа про ексгумацію тлінних останків греко-католицького єпископа Павла Ґойдича, що помер у в’язниці 17 липня 1960 року, після 12-річного ув’язнення і був похоронений на Леопольдівському цвинтарі під числом 681.
Отець Маріян Поташ разом з іншими однодумцями, довідавшись про могилу єпископа, п’ять разів ставив на ній хрест з іменем Преосвященного Павла Ґойдича, однак члени Держбезпеки (КҐБ) п’ять разів виривали і нищили ці хрести. В період празької весни 1968 р. брат єпископа Степан добився дозволу на ексгумацію тлінних останків єпископа, однак разом із дозволом він одержав сувору заборону перепоховати його у Пряшеві. Згідно з офіційною постановою тлінні останки найвищого представника греко-католицької Церкви можна було поховати на любому місці, лише не у Пряшеві і не у Пряшівській єпархії, яку він очолював і де була жива пам’ять про нього.
Про розвиток дальших подій о. Маріян пише: «В листопаді я вибрався у Міністерство внутрішніх справ і добився письмового дозволу на ексгумацію та похорон. Про попередню заборону перепоховання у Пряшеві я не сказав ні півслова. Ми замовили машину, купили труну, здійснили ексгумацію і тілесні останки єпископа ще в той же день перевезли у пряшівську катедральну церкву, переповнену віруючими, де відслужили першу Панахиду. Коли люди довідались, що тлінні останки єпископа-мученика є вже у Пряшеві, їздили туди автобусними екскурсіями з цілої східньої Словаччини. Це, однак, місцевому начальству не подобалось. Мене разом з тодішнім деканом отцем Гіркою, нинішнім єпископом, покликали в окружний комітет, де нам дали сувору догану: мовляв, єпископ Ґойдич не сміє бути похоронений у Пряшеві. Тоді я їм показав дозвіл з міністерства внутрішніх справ, який їх здивував і збентежив. Нам сказали: «Ми би погодились із похороном у Пряшеві, якби йшлося про звичайну людину». Я не витримав і заявив: «Невже ж єпископ собака? Невжеж в нього мертвого, вже раз похованого у Леопольдові, немає ні стільки прав, як у звичайної людини?»… «Ми змушені почекати на нову резолюцію Міністерства внутрішніх справ…», — сказали нам.
І ми чекаємо цієї резолюції по цей день… В 1972 р. я звернувся у відповідні органи із заявою про його і мою судову регабілітацію. Відповіді не одержав. Тепер я звернувся вдруге. Своєї регабілітації я вже добився. Папери вже маю на руках. Його ще ні. Чекаю на вирок суду. Вірю, що це не потриває так довго, як резолюція про перепоховання його тлінних останків».
До речі, о. Маріян Поташ, який працював разом з владикою-мучеником, а після ліквідації Греко-католицької Церкви був теж ув’язнений, зібрав чимало матеріялів до біографії єпископа Ґойдича і вже кілька років тому написав об’ємну книжку про нього, яка мала вийти до 100-річчя його народження у 1988 році. І досі вона залишається в рукописі. Чому?
Пряшів 23.9.1990
Микола Мушинка
