Можливо, жоден чернечий орден не зміг би похвалитися такою великою кількістю міфів, чорних легенд, історій шпіонажу і теорій змов, якими впродовж століть обріс орден єзуїтів, Ігнатій Лойола та особливий вид духовності, пов’язаний із його особою. Але що так насправді ховається за цією духовністю, яка залишила глибокий слід в історії Церкви та світу за останні пів тисячі років, і чи є вона актуальна сьогодні?
Насамперед варто у двох словах з’ясувати, чим може бути духовність. Перше, що, можливо, спадає на думку, це якийсь спеціальний вид побожності чи молитов, наприклад «східна» або «західна» духовність з усіма її нюансами, якщо ми говоримо про активне практикування релігії в контексті християнства. Однак я назвав би духовність особливим намаганням людини зрозуміти саму себе, тобто вона є спробою пошуку відповідей на екзистенційні питання, які людина ставить собі: ким я є, звідки прийшов, яка моя мета в цьому світі, які цінності та вибори дають мені можливість для досягнення цієї мети? Завдяки здоровій духовності людина здатна мати свідоме і відповідальне ставлення до себе, до інших, до Бога та світу з усіма його викликами та суперечностями. Думаю, жодна духовність не може залишатися пасивною, адже вимагає від людини конкретних кроків – рішень, виборів, вчинків, одне слово, реакцій на виклики зовнішнього та внутрішнього світу.
Кожна епоха говорила і, я думаю, завжди говоритиме про проблеми світу, перед якими опинялася людина впродовж історії. Науковці та митці, філософи та богослови, письменники та політики – кожен із них у свій спосіб намагався знайти відповіді на питання, які поставали перед людиною. Не стали винятками ані час пандемії Covid-19, яку наші нащадки, можливо, назвуть «коронавірусною епохою», ані російська військова агресія проти України… Але і в цій епосі не забракло «знавців» та «експертів», які пропонували прості, часто позбавлені елементарного здорового глузду відповіді на складні питання. Адже й сучасній людині, навіть воцерковленій, набагато легше повірити в міфи, теорію всесвітньої змови, масонів, усюди бачачи зраду, символи кінця світу та пришестя Антихриста або чужопланетян, аніж самій навчитися критичного мислення і мистецтва духовного розпізнавання, щоби побачити та переосмислити проблеми і виклики сучасності в світлі Божого промислу і таким чином перемінити їх на можливість росту, розвитку, нових форм служіння, будування простору надії.
Останніми роками, зокрема після вибору Франциска – першого в історії Папи-єзуїта відчутно посилився інтерес до ігнатіянської духовності. Чимало віруючих людей (католиків обох обрядів, православних, протестантів і не тільки їх) за допомоги цього виду духовності знаходили і знаходять можливість поглянути на світ іншими очима. На мою думку, ця духовність, з котрою я особисто тісно пов’язаний уже понад 15 років, але також із особистого досвіду духовного супроводу багатьох осіб, може бути універсальним знаряддям не лише для єзуїтів чи католиків, але й для всіх людей, які шукають правди та прагнуть добра і справедливішого світу.
Божа любов, небайдужість, ініціатива
Ігнатіянська духовність бере свій початок від святого Ігнатія Лойоли. На 2022 рік припадає 400-річчя його канонізації1. Що ж особливого пережив цей чоловік і що сучасна людина, яка шукає відповідей на свої питання у контексті пандемій чи війни, може почерпнути з його досвіду? Духовний шлях засновника єзуїтів починається саме з війни. 20 травня 1521 року підчас битви з французькими військами поблизу Памплони, що на півночі Іспанії, гарматна куля розтрощила ногу 26-річного Ініґо Лопеса де Лойоли. Молодий іспанський солдат унаслідок поранення опинився на дні свого досить жалюгідного існування, сповненого невгамовних амбіцій. У ранньому віці він втратив батьків, один із його братів загинув на війні, другий вирушив у пошуках кращого життя на американський континент і не повернувся звідти. Але й часи, в котрі довелося жити Ігнатію, не були спокійнішими від наших. Вони були сповнені кардинальних історичних змін. Відкриття Америки європейцями, початок доби Просвітництва, що дала поштовх тривалому процесу секуляризації культури та суспільства, зародження раціоналізму, позитивізму, які дали початок великим ідеологіям та іншим «ізмам» наступних століть і призвели до секуляризації в наші дні. Звичайно, цей процес також сприяв переосмисленню традиційних цінностей та пошуку нових шляхів. Але в той же час ці зміни спричинили глибокий розрив між духовним і матеріальним життям, між людиною і Богом. Розум дедалі більше віддалявся від віри, стверджуючи у радикальних та руйнівних висловлюваннях свою автономію. Гуманістична і наукова культура заперечувала будь-які трансцендентні горизонти, реформація призвела до чергового церковного розколу, що спричинив криваві війни у Європі, які не вщухали ще кілька десятиліть.
Саме в такому непростому контексті молодий Ігнатій шукав відповіді на свої питання, саме в таких умовах поволі відбувалося його духовне навернення, про яке він згодом докладно розповів у своїй «Автобіографії»2. Свою духовну мандрівку Ігнатій, на щастя, не залишив тільки для себе, але створив на її основі «Духовні вправи», які стали наріжним каменем його духовності. Перебуваючи на навчанні в Паризькому університеті, він вирішив поділитися своїм досвідом з друзями та однокурсниками. Вони ж, натомість, зробивши «Духовні вправи», згуртувалися навколо Ігнатія, створивши невеличку групу однодумців. Їх об’єднував не лише досвід Божої любові, але й те, що випливало з цього досвіду: небайдужість до проблем і викликів світу та глибоке прагнення змінити його на краще. Саме ця маленька група стала початком Товариства Ісуса, ордену єзуїтів, без котрих неможливо уявити ігнатіянську духовність.
Людина і світ: tantum quantum
Про вплив Ігнатія Лойоли та єзуїтів на світ написано чимало книг і, гадаю, постало ще більше легенд та міфів. Але те, що надихало його та всі майбутні покоління, які черпали зі скарбу ігнатіянської духовності, були саме «Духовні вправи». Вони стали справжньою школою духовного розпізнавання і сприяли поширенню нової духовності – «вуличної містики», яка вже не ховалася за товстими стінами монастирів, а була цілковито зосереджена в містах, де жили люди, які шукали відповідей на свої щоденні запитання. В часи розколів та криз Ігнатій наполегливо закликав до глибокого духовного розпізнавання, бо кризи були для нього не так загрозою, як шансом. Висилаючи трьох своїх співбратів на Тридентський Собор, він дав їм чіткі вказівки, що поза богословськими дискусіям під час сесій Собору вони повинні виходити на вулицю до людей – проповідувати та служити, слухати сповіді та відвідувати хворих і бідних. Богослов’я, якщо воно справжнє, не зачиняється в церквах і каплицях.
Ігнатій ніколи категорично не відкидав ані інших культур і традицій, ані користання з нових досягнень науки, але завжди наголошував, що всі засоби та знаряддя, які допомагають людині відкрити Бога, є добрі3. Tantum quantum (лат. «настільки, наскільки») – одна з головних засад «Духовних вправ», яка лаконічно підсумовує стосунок людини до навколишнього світу: «людина має користуватися ним настільки, наскільки воно допомагає їй сягати мети, і відмовлятися від нього тією мірою, якою воно стає їй на перешкоді»4.
На початку свого духовного шляху Ігнатій ворожо ставився до світу, був схильний спостерігати його недоброзичливо, втікаючи від нього та більше занурюючись у себе. Але Творець допоміг йому радикально подолати цю «втечу», дав зрозуміти, що немає справжнього шляху до Бога, як через неоднозначну і змінну реальність повсякденного життя цього світу, який Він сотворив та полюбив.
Саме в цьому полягає особливість ігнатіянської духовності – шукати Господа Бога в усіх сотворених речах, але не бути залежним від них, любити і використовувати їх лише для того, щоби відкрити себе на Бога, який став людиною, а отже, відкрити своє людство та розвивати його і допомагати це робити іншим5. Тому фундаментальним правилом духовності Ігнатія є принцип милосердя та любові, яким Бог огортає світ, а Святий Дух закарбовує в серці людини6. Зовнішні норми релігійної дисципліни, довгі молитви, гарні старовинні співи канонів, тропарів та інших форм зовнішнього виразу побожності надзвичайно важливі, але якщо в цьому всьому відсутній внутрішній принцип милосердя, а в молитві людина не бачить Бога як живу та люблячу Особу, яка не лише вміє слухати, а й здатна відповісти, то сліпе дотримування цих норм та автоматичне виконання молитов є лицемірством, навіть якщо їх виконують під страхом, «аби не згрішити». Ось чому, на думку Ігнатія, «страх перед гріхом повинен поступитися місцем любові та прагненню до всілякої досконалості, докладаючись до справи примноження слави Христа, нашого Творця й Господа»7.
«Ми всі хочемо задобрити Бога…»
Мій духівник у Римі часто любив повторювати мені, що найбільшою помилкою, яку може зробити людина, є намагання своїми вчинками здобути любов Того, хто й так мене любить і завжди любитиме. Ми всі хочемо задобрити Бога своєю чемною поведінкою, але Він чомусь любить нас зовсім не через нашу чемність. Ця мала, але небезпечна необачність майже коштувала Ігнатію життя. Після свого першого навернення він став ревним християнином і, як це часто трапляється в новонавернених християн, довго молився, часто сповідався, накладав на себе строгі пости і покуту. Але цього всього йому не вистачало, і така побожність майже довела його до самогубства. Він хотів довести Богові свою любов, але не вірив, що Той уже його любить.
Саме тому людині, яка поступово долає довгий шлях «Духовних вправ», на завершення пропонується особлива молитва, котру Ігнатій назвав «Споглядання для здобуття любові». На її початку є такі слова: «любов має виявлятися радше у справах, ніж у словах»8. Цей вислів близький до слів із послання апостола Якова про те, що віра без діл є мертвою (Як 2, 17), але святий Ігнатій дещо змінює акценти, кажучи не про віру, а саме про любов. Бо той, хто любить, не може бути байдужим, а якраз навпаки – всіма можливими способами намагається показати свою любов тому, кого любить. І Бог у цій молитві не є байдужим Творцем, присутність якого людині важко зауважити, а якраз навпаки – Ігнатій вказує, що Він є той, хто полюбив світ і дав той світ у руки людині. Тому належить пригадати собі отримані блага – створення, відкуплення та окремі дари, […] розважити, як Бог дав нам усе те, чим сам володіє, та як Він прагне дати нам себе самого. І, розваживши, з вдячністю та любов’ю відповісти Йому:
«Господи, візьми і прийми всю мою свободу, пам’ять і розум, і всю мою волю – все, що маю і чим володію. Ти, Господи, все це дав мені – Тобі тепер повертаю: все Твоє. Розпоряджайся всім згідно з Твоєю волею; мені ж дай любов Твою і ласку, яких мені достатньо»9.
Якщо придивитися, то в серцевині ігнатіянської духовності немає особи Ігнатія, а «Духовні вправи» є лише знаряддям, яке має довести людину до Христа та Його любові. І той, хто досвідчив цю любов, не втікає зі світу, не закривається у своїй «бульбашці», а виходить до людей так, як це робив Христос. «Духовні вправи» виводять людину на площі та вулиці, де зароджується і розвивається суспільство, де люди живуть і радіють, народжуються і вмирають, навчаються і працюють, кохають і ненавидять, живуть у мирі та воюють, де віра і єдність Церкви перебувають під постійною загрозою. Саме це завжди відрізняло духовних синів Ігнатія, які не могли всидіти на місці і часто йшли на межі – географічні та космічні, наукові та доктринальні. Робили це, часом балансуючи між добром і злом, миром і війною, єрессю і ортодоксійністю, не боячись викликів світу, ризикуючи помилитися, бути критикованими, відкинутими, убитими за Добру Новину та справедливість світу, бо ігнатіянська духовність неминуче веде до прагнення справедливості, надихаючись Євангелієм.
Віра і справедливість нероздільні. Саме цим нерозділеним і важким шляхом, на думку Ігнатія, має йти Церква, якщо хоче бути автентичним свідком Євангелії, адже «віра діє через любов» (Гал 5, 6).
Ігнатій відкрив мені правду про те, що неможливо бути християнином, втікаючи від світу та його проблем. Неможливо ототожнювати себе з Богом на хресті, не розпізнавши особи Розіп’ятого в історії серед розп’ять сотень тисяч людей і не виявивши співчуття та солідарності з ними. Ця «вулична духовність» виводить Церкву з ризниці та захристії, бо усвідомлює, що замало готувати людей тільки до загробного життя. Церква, яка вийшла на пошуки занедбаних, яка під хрестом заново відкрила, що голос Христа є голосом тих, котрі не мають голосу, є силою тих, у кого забракло сили.
Духовність Ігнатія – це «духовність вулиці», тому той, хто по-справжньому відкриває і досвідчує її, виходить на вулицю в пошуках Бога та людини і вміє шукати та знаходити розіп’ятого Христа в людях, спраглих любові та хліба, відкинутих і марґіналізованих, найслабших і забутих, старих і дітях, у мігрантах і переселенцях, перед якими зачиняють двері, тисячах жертв сексуального зловживання і проституції, у грішниках і всіх людях, позбавлених гідності та свободи.
Ігнатій не намагався дати відповіді на всі питання, не прагнув збудувати рай на землі. Досвідчивши дотик Божого милосердя, він був переконаний, що у будь-якому контексті та умовах можна навчитися розпізнавати Божу присутність та Його волю, допомагаючи сотням, тисячам людей, життя яких зіткане із суцільного болю та скорбот, знову віднайти сенс і наснагу до життя.
Ігнатіянська духовність має позитивне бачення світу і навіть у найскрутніші часи вірить, що Бог не перестає піклуватися людьми, які, натомість, мають завдання навчитися бачити, як Він це робить, які знаки дає, щоби ми прямували тією дорогою, яку Він нам вкаже. Духовне розпізнавання та духовна боротьба, про які пише у своїх творах Ігнатій, заохочують людину мати не тільки серце та очі, але й розум, який має бути добре поінформований, щоби намагатися розпізнати Божу присутність в буденності, навіть у складних умовах війни. Війна в особливий спосіб є каталізатором віри та духовності. Війна і поранення, яке на все життя зробило Ігнатія калікою, дали йому шанс і можливість побачити навколишній світ у всьому драматизмі люблячими очима Бога. Але не тільки побачити, а й засукати рукави, щоби разом із Ним і так, як Він, працювати серед людей і для людей, не боячись забруднити своїх рук землею.
о. В’ячеслав Окунь, ТІ
- Святий Ігнатій Лойола був канонізований Папою Григорієм XV 12 березня 1622 року. Разом із ним були канонізовані святі Франциск Ксаверій, Іван від Хреста і свята Тереза Авільська.
- Св. Ігнатій Лойола. Заповіт прочанина. Львів, 2003.
- Пор. Конституції Товариства Ісуса, 813.
- Св. Ігнатій Лойола. Духовні Вправи, 23.
- Пор. Конституції Товариства Ісуса, 288.
- Пор. Конституції Товариства Ісуса, 134.
- Конституції Товариства Ісуса, 602.
- Духовні Вправи, 230.
- Духовні Вправи, 234.
