Про Митрополита Шептицького*

У чергових числах (24 і 25 з 7 і 14 жовтня 1983 р.) суспільно-культурного католицького тижневика «Так і ні» появилась з продовженням стаття п. Едварда Пруса п. н. «Драми пограниччя», яка відноситься до особи архиєпископа, митрополита Львівського греко-католицького обряду, Андрея Шептицького.

Я є єдиним живучим братанком Митрополита, як син його брата Александра, що знав Митрополита Андрея від своїх наймолодших років. Відвідував його в його садибі при катедрі св. Юра, а також в його літній резиденції, у Підлютому. Асистував при його відвідинах у домі моїх батьків і в наших близьких, в Прилбичах,і де народився. Брав співучасть у проваджених розмовах з ним у часі тих зустрічей. Слухав його промов під час різних родинних і неродинних урочистостей. Бачив його здоровим і дуже хворим, нерухомим у фотелі. З листів його матері Софії (з Фредрів) Шептицької, а також з оповідань мого батька докладно знав історію і мотиви його покликання і пов’язану з тим децизію зміни обряду. Також знав я і пам’ятаю досьогодні стосунки нашої родини, а також і ставлення Митрополита до кожної людини. Гадаю, що ці обставини не тільки уповноважують мене, але тим більше зобов’язують зайняти слово у справі статтів п. Едварда Пруса. Умисно й свідомо при тому не торкаюсь справ більше скомплікованих, але напевно важніших, що заторкнені у статті. Я не є істориком і не маю доступу до архівів свого предка (як, наприклад, ватиканський архів), дотепер ще не використаних, які одинокі могли би бути основою до спокійної, об’єктивної і справедливої розповіді. Тому виключно обмежуюсь тільки до тих справ, які докладно знаю.

  1. Автор має очевидні труднощі у пізнаванні походження Митрополита Андрея Шептицького. Отже, в т. зв. міжвоєнному часі було живих п’ять братів Шептицьких (на жаль, два найстарші незабаром померли). І так за порядком старшинства: Роман (в чині василіян, а на митрополичому престолі — Андрей), це ім’я є законним ім’ям; Олександер (мій батько); Станіслав (генерал ВП); Казімєж (в чині студитів — о. Климентій); Лев (живучи в родинних Прилбичах).
  2. Митрополит Андрей не був, як відомо, єдиним і першим Шептицьким, який був церковним достойником у Греко-католицькій Церкві. Варлаам Шептицький був львівським єпископом того ж обряду у роках 1709-1715, Атанасій Шептицький був архиєпископом і київським митрополитом у роках 1729-1746, Лев Шептицький, львівський архиєпископ, також був у роках 1762-1779 архиєпископом і митрополитом київським. З цього автор наводить їх імена у руськім (українськім) звучанні — Варлаам, а не Барлаам, Афаназій (не Атанази), Лев (а не Леон) — чому ж дивується, що сто п’ятдесят років пізніше член того самого роду — Роман, Митрополит Андрей, повернувся до обряду своїх предків, хоч батьки його Ян і Софія (з Фредрів) Шептицькі були обидвоє обряду римо-католицького, так зрештою, як і залишились його брати, за винятком Казимира, який, вступаючи до греко-католицького чину студитів, також змінив обряд. Додатково можу поінформувати автора, що народжений прадід Митрополита Андрея, Василій, також був обряду греко-католицького. Хіба ж це є такою дивною справою.
  3. Трудно зрозуміти, звідкіля взялась хвилююча сенсаційна інформація автора, що Митрополит Андрей всі свої філософсько-суспільні праці, пастирські листи і послання писав по-французькому, ніби не вміючи досконало говорити і писати по-українському. Як можна цю інформацію трактувати серйозно? Чи є можливо, щоб людина (як сам автор пише), «що мала понад пересічну інтелігенцію і великого духу», живучи понад п’ятдесят років в українському середовищі,— не навчився цієї мови, хоч відомо, що рівночасно він плинно володів кількома сучасними мовами, не згадуючи вже мертвих мов — латинської, грецької, гебрейської та старослов’янської?
  4. П. Едвард Прус твердить, що Митрополит Андрей спочатку вибрав військову кар’єру, йдучи за прикладом свого молодшого брата Станислава. Правда виглядає інакше: зовсім і всупереч своїм намірам і переконанню, а тільки на єдину сильну вимогу свого батька — поступився. Роман почав військову службу у листопаді 1883 р. у полку австрійської кавалерії, що стаціонувала у Кракові, як т. зв. однорічник. Вже на початку січня 1884 р. (несповна чотири місяці після вступлення до цієї однорічної не професійної служби) захворів на шкарлятину, у наслідок чого наступили дуже серйозні ускладнення — гостре запалення суставів, які залишили поважні і тривалі наслідки на ціле життя. І на цій чотиримісячній непрофесійній військовій службі закінчилась його «військова кар’єра». «Гусара»? «Драгуна»? — не дуже це ясно, коли автор не може вирішити, як назвати австрійського кавалериста. «Військової кар’єри» також не міг вибрати, як твердить автор,— «на взір брата Станислава», коли Станислав щойно в 1885 р. склав матуру у Третій гімназії у Кракові, а до війська вступив щойно восени того ж року, і то не на однорічну службу, а до кількалітньої артилерійської офіцерської школи під Віднем. Як це може відповідати правді, що пізніший Митрополит Андрей «як молодий офіцер в 1886 році» відвідав Рим, коли його військова служба закінчилась без офіцерського ступеня у січні 1884 р. (себто два роки скоріше) звільненням з приводу тяжкої і затяжної хвороби? Властиво, Роман був у Римі в 1886 p., однак між його коротким військовим епізодом і цією подорожжю два роки студіював право, спершу у Вроцлаві, а пізніше в Ягейлонському Університеті у Кракові. Коли при цьому прочитаємо дальшу інформацію, що «цей молодий офіцер» був «улюбленцем цісареви», — то тільки можна здвигнути плечима.
  5. В твердженні п. Едварда Пруса, щойно цей побут у Римі мав вплив на пробудження до духовного покликання. Правда знову виглядає інакшою, коли ж Роман вже у гімназійних роках (а може навіть скоріше) носився з цим наміром. І на це є докази: листи його матері та власне її згадки, написані в 1881 p., коли Роман вступив до новіціяту Отців-Василіян у Добромилі.
  6. Або також справа зустрічі в 1886 р. у Римі молодого Романа з «його дядьком, кардиналом Мєчиславом Галькою-Ледуховським, пізнішим генералом чину єзуїтів». Властиво, кардинал Мєчислав Галька-Ледуховський не був дядьком Шептицького, цей другий Ледуховський не був його кузеном, а властиво генералом чину єзуїтів був Володимир, але не Мєчислав Ледуховський. Зрештою, і Володимир не був його кузеном.
  7. Шумно названо п. Прусом «Секретарем Митрополита» Йосиф Гродські (якщо Йосиф, то Гродський, а якщо Юзеф, то Гродзкі) в дійсності не був священиком, але скромним братом — василіянським монахом, сповняючи функції господаря архиєпископської палати. Я знав його дуже добре, ми звертались до нього «брат Ґродзкі» і пам’ятаю, що ми, як діти, мали до нього велику пошану, бо він видавався нам дуже суворим. А в дійсності він був людиною добродушною, завжди приносив нам різні овочі. Покликуючись на опінію брата Гродзкеґо — чи, як бажає автор,— Гродскеґо) твердить п. Прус, що брати, тобто Митрополит і о. Климентій Шептицький, коли були разом, виключно говорили по-французькому. Звичайно, це є неповажно. Не маю упередження до пам’яти брата Ґродзкего, смію твердити, що напевно він не був спроможний відрізнити французької мови від будь-якої іншої західньо-европейської; знаю, що не знав жодної. Очевидно, коли брат Гродзкі був близько, брати могли говорити по-французькому, якщо бажали, щоб зміст їх розмови залишився між ними. Однак, твердження автора, ніби то брати Шептицькі розмовляли між собою виключно по-французькому тільки тому, щоб Шептицькі, які залишились, мали ненависть до руської мови (але Митрополит не бажав говорити по-польському) є видумкою, не згідною з правдою. Багато разів брав я участь у родинних зустрічах і з чимсь подібним ніколи не зустрічався.

Але секретарем Митрополита не був брат Гродзкі, тільки о. Ковальський, пізніше номінований каноніком капітули, що виконував цю функцію з дня повороту Митрополита з ув’язнення у Росії, себто від кінця 1917 до 1939 року.

 Зовсім неправдиві дані були подані про брата Митрополита Андрея — Лева. Він був одружений з Ядвиґою (Шембековою), а не Марією. (Марія з Фредрів Шембекова була натомість мамою Ядвиґи Левової Шептицької і тіточною сестрою братів Шептицьких). Лев був розстріляний українськими екстремістами разом з дружиною, яка добровільно пішла з ним на смерть у Прилбичах27 вересня 1939 р. Натомість з рук гестапо загинув мій батько, Олександер Шептицький, 19 червня 1940 p., у самій Ротунді у Замості. З великою самовпевненістю твердить п. Прус про долю двох синів Лева Шептицького: «… один з них, напевно за намовою дядька, Митрополита, став українським редемптористом». Тут напевно ідеться про Андрея, який взагалі не був «українським редемптористом»; натомість з 1938 року був вихованцем римокатолицької духовної семінарії у Львові. У вересні 1939 року за згодою добровільно           вступив до Польського Війська (зрештою, в якому й раніше був підхорунжим резерви). Разом з багатьма іншими згинув у Катині. Цитую дальше автора: «… але другий залишився поляком і у підпіллі боровся з силами українського націоналізму». І знову неправда: цей «другий» старший син Лева Шептицького — Ян був до кінця воєнних дій 1939 року війтом громади Бібрка в колишнім Станиславівськім воєвідстві й не міг боротись «у підпіллі», коли восени 1939 року був депортований. У наступних роках 1942-1945, як офіцер Польського Війська, брав активну участь у боротьбі польських частин в Африці й Італії (м. ін. брав участь у битві під Монте-Касіно). Помер у Південній Африці в 1964 році. А поляками, незалежно від твердження автора, вони обидва були від першої до останньої хвилини життя.

Щоб увіковічнити діло, на титульній сторінці нашого католицького тижневика «Так і ні», на якій опубліковано статтю про Митрополита Шептицького, поміщено його фотографію. Постанова з дня 31 липня 1983 р. про контролю публікації і спектаклів ус. 2, пет. З (Дз. Уряд. ч. 20, поз. 59,1983 року, Дз. У. ч. 44, поз. 2041). Чи справді автор навіть не знав, як виглядав Митрополит Шептицький, про якого пише?

Пан Едвард Прус також додає у своєму тексті багато тверджень, що їх він сам окреслює як плітки, та це все таки йому не перешкоджає, і помимо цього він про це пише з насолодою і смаком… Що ж, тим самим він собі видає свідоцтво.

Це було б стільки коротких і побіжних завваг до статті п. Едварда Пруса в «Так і ні». Зрештою, це не є його перша праця на цю тематику; подібна була опублікована у числі 50/ 1980 під назвою «Аргументи».

Не втрачаю надії, що, може, дочекаюсь ще хвилини, коли будуть надруковані поважні праці, які краще й об’єктивніше будуть сперті на незаперечних документах і насвітлять життя та діяльність Митрополита Андрея Шептицького. А коли йдеться, про публіцистику типу п. Едварда Пруса — хіба випадало б собі тільки побажати, щоб тими людьми були більше дбаючі про справедливість і правду.

* Редакція одержала машинопис статті у польській мові Яна Казімєжа Шептицького, який друкуємо у перекладі на українську мову.