Про одну галицьку «їмосць»

Сьогодні починають все більше говорити в католицькій Церкві — про можливість одруженого духовенства. Розважають всі «за» і «проти». Для Заходу це — небувала новина. А в нас було воно звичаєм і правом, що його підтвердила й запевнила нашій Церкві — Берестейська Унія. Так було від віків: у селі отець парох (званий з-польська «єгомосцем», але зміст цього слова був суто український). І була його численна родина, осінена ласкою дружини — «їмосці». Саме це відповідало способові сприймання та мислення українця — надавало парафії достойности, а прихожанам — почуття порядку, спокою, безпеки.

Саме тепер, коли питання одруженого священства стає таким актуальним, хочеться згадати одну галицьку «їмосць». Не таку визначну, як Наталія Кобринська чи інші піонерки українського жіночого й громадського руху. Не з тих, що про них так широко і вміло пише Марта Богачевська-Хом’як, до речі, теж внучка священика. Ні, вона провела свій працьовитий вік скромно, відома хібa тільки як дружина, мати, бабуня.

Була дочкою, внучкою, правнучкою і хто знає ще, до кількох поколінь священичої родини належала. Закінчила чотири народні кляси, бо парафія не була з багатих, а численні брати мали беззастережне право на вищу освіту. Але від хвилини, коли опанувала читання, — читала без перестанку в кожну вільну хвилину. Заручилася в вісімнадцять років, зрозуміло, теж із поповичем із сусіднього села. Той, ще богословом, вніс був на семінарійному святі тост у честь Івана Франка і трохи не втратив через те права на дальші студії.

Починаючи із сотрудництва в її батька — теж, як звичай велить; потім припала отцеві парафія з двома церквами на Підгір’ї. Ще в батька, в невеличкому містечку, молодий сотрудник розворушив цілу парафію: хори, читальня, драматичні гуртки, нова церква, українська (так, українська!) щаднича каса, навчання і двері у світ несміливим міщанським дітям…

А «їмосць» господарила. Точно за приписами, від поколінь плеканого домашнього мистецтва, які вивчила запопадливо в своєї матері. Господарила і співала ніжним ліричним сопраном, якого ніхто ніколи й не подумав школити… І ростила четверо дітей. На аматорські вистави, в залі під їх помешканям — брала їх усіх, до найменшого. На кожній перерві доводилося відносити додому чергове маля, що вже заснуло. Зрештою, діти читали й писали трохи вже не від народження. Це не було важко, бо в хаті не забракло ні одного часопису чи іншого українського видання, яке лише можна було дістати. А дитячий журналик «Дзвінок» передплачувала для кожної дитини окремо, бо інакше — була небезпека конфліктів.

Зрештою, в непросторій, завжди вогкій, але завжди заквітчаній хаті вигрівалися в світлі її доброти не лише діти: були там і всі бабуні, овдовілі тітки, незамужні сестри, а далі й осиротілі передчасно небожі чи просто й не-родичі, які не мали де подітися в тодішній негнучкій економічній структурі. До того ж гості не переводилися, бо й не один громадський задум народжувався й набирав реальних форм саме при гостинно заставленому столі на приходстві. На те ж воно і звалося так, що кожного прихожого там зустрічали, як довгожданого, дорогого гостя.

Парафіяни використовували, як уміли, ідеалізм і життєву незарадність «єґомосця»; слуги користали щедро із вибачливости «їмосці». І як вона зводила кінці — ніхто не знає. Між молоддю кружляли невинні жарти про розпускання водою зупи чи компоту, коли прибули несподівані гості,чи про легеньке штовхання дітей під столом, щоб не набирали собі так багато присмаків — щоб для всіх вистачило… Добре було сміятися, коли кожне знало, що кривди йому в мами ніяк не станеться…

Але її гостинності були й межі. Коли, вже після війни, польський міністер внутрішніх справ візитував їх терени після великої повені, тиха і всепрощаюча «їмосць» відмовилася прийняти його у своїй хаті; просто — відмовилася.

Та це вже було після листопада. Коли вночі постукали у вікно і покликали отця пароха перебирати владу в повітовому місті. Коли старший, шістнадцятилітній син пішов з Галицькою Армією за Збруч і, тільки трембіта затужила по ньому… Коли молодшого так побили переможці-поляки, що хворів кілька років, поки помер, ще студентом. Як отець парох відсидів півтора роки, без суду, в Бригідках і постійно хворів, аж до трагічно-передчасної смерти. Вона терпеливо возила передачі в обтовчених валізах, оббивала пороги адвокатів, прокуратур, лікарень. Випивала людську байдужість, ворожу злобу — до останньої краплі. І зогрівала невеселі залишки родинного життя хоч своїм ласкавим прозоро-голубим поглядом.

Дві осталі дочки дістали одначе серед усіх злиднів добру освіту і знайшлися зяті, які вміли оцінити те, що не зміряти і грішми не заплатити… Та отець парох гаснув із дня на день. Коли в неділю відправляв в обох церквах та ще виступав на зборах, потім пролежував решту тижня в безвихідній немочі. Аж поки…

Залишилася овдовіла, опечалена, позбавлена свого широкого господарства, де нетісно було і людям, і тваринам, і квітам. Якби не уважливість дочок — і зовсім не дбала б про себе. В тісній львівській квартирі господарила молодшій дочці та читала вголос малому внукові. Читала всі можливі українські журналики і книжечки, а коли тих було замало, перекладала просто, зразу ж, читаючи, і польські. Викохувала своєю турботою вогник життя, який грозив постійно загасненням. Аж поки викохала повновартісного, статечного громадянина, батька трьох правнуків, що їх вже так і не побачила…

У перші дні на новому континенті трохи не померла, перейшовши важку операцію в незнайомій лічниці, між людьми, які навіть не розуміли її мови. Але мусіла ж видужати, щоб знову повернутися до свого заповітного обов’язку — кормити родину. І турбуватися внуками, які підростали і не знати як і куди, по яких зборах, зустрічах, таборах ганяли їх громадські гени. Залишалося лиш молитися за їх щасливий поворот, за їх долю… Молитися довго й ревно, під муркотіння улюбленої кицьки — тужливої намістки втраченого господарства. І останнього вислову її замилування до всякого сотворіння Божого.

Більше для себе не мислила й не бажала — хіба, щоб час до часу відвідав її священик зі Святими Тайнами, на п’ятому поверсі, звідкіля ніяк було зійти — до церкви. Звідтіля тільки ж і знесли її, коли впала, поражена паралічем. Вічна Кормилиця, «альма матер», впала на своєму пості, приготовляючи їжу дітям… Лежала довгі місяці у півсвідомості і тільки клала на себе раз-по-раз знак хреста. Не помогли запопадливі заходи дочок та внуків, які відчували, що з кожною хвилиною втрачають щось неповторне…

А на скромному білому хресті, самітньому на чужому кладовищі, український напис: «Могутня, як смерть, є любов»… Нечасто хтось і навідується. Діти розкидані по інших кладовищах, а внукам і правнукам ніколи, бо всіми силами і кожною хвилиною стараються переводити у життя те, чого вона їх навчила. Для себе ж не вимагала ніколи й нічого.

За нашими змаганнями про право одруженого священства стоїть багата історія з велетнями такого формату, як Маркіян Шашкевич. Але хай і її скромний та многостраждальний життєпис стане ще одним голосом «за» — за давні, животворні традиції українських священичих галицьких родів. Нашої духовної аристократії, яка пережила все і вийшла переможно. І багато ще завдань кладе на неї сьогоднішня хвилина.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Свіжий номер

2 (477) 2020 2-2020-internet-web