Про першого українського архімандрита монашого Чину Студитів Климента, ґрафа Шептицького, на засланні*

«Мене обвинувачували в тім, що співпрацював з польським ворогом — старою інтелігенцією, котра панувала в Польщі і гнобила українське зубожіле селянство. В другому році тривання переслуху я оглух, щойно по шести роках я відзискав трохи слух на одне вухо, на ліве від того часу нічого не чую, а також стратив пам’ять, що зрідка мене тримається. Минуло багато років, щоденна праця при вирубі лісів і пануюча тиша заспокоїли мою душу, вона сталася нечутною до внутрішнього відгомону згаслого життя».

«Про дружину мені нічого не було відомо, щойно по десятьох роках, шляхом переказів через в’язнів, я здобув її адресу, вона цілий час перебувала в таборі, поблизу звідси. Пізніше без суду осудили її на кару смерти, відтак замінили на 25 років таборів. Усе, що я мав з дружиною — було заграбоване. Тепер я не можу Вам докладно це оповісти, це тому, що треба на це дуже багато часу. Цілий час від мене намагалися одержати відомості про моїх найближчих приятелів і знайомих, але я цього їм не сказав і тому прийняв хреста, котрий провадить шляхом Господевим мене по днесь», — закінчив він. На прощання В. Барвінський подарував мені на пам’ятку свою знимку, котра показує його стоячим з батутою в руці перед групою музиків-в’язнів, що тримають інструменти в руках. Знимка була підписана ним власноручно в польській мові. В міжчасі я пізнав ще одного українця, що називався Андрій Німий, бувший старшина УHP. Він просидів десять років у в’язниці, як рівнож зазнав таборів. Був свідком стрічі з бл. п. отцем Климентієм Шептицьким.

В. Барвінський на протязі свого оповідання подавав усі місцевості, в котрих він перебував — в’язниці і табори, описуючи їх стан, голод і знущання та масову смерть політв’язнів. Нині годі пригадати усе те, що стрінуло його на шляху зазнаної муки.

В часі нашої розмови я довідався від В. Барвінського, що в п’ятому бараці знаходиться о. протоігумен Климентій Шептицький. «І було б добре,— сказав В. Барвінський,— щоб Ви могли стрінутись з ним. Тільки одне: до нього нікого не пускають. Він не сам, з ним є кілька польських єпископів. Постарайтесь, може пощастить Вам дібратись до нього», — наполягав В. Барвінський. Я прирік, що наколи дозволить можливість, це вчиню.

Того ж дня я з Німим і Стецем пішли перевірити, чи є якась можливість дійти до о. Климентія. Біля бараку стояла вежа, на котрій знаходився стражник обходячи її довкруги. Треба було швидко пробігти, мабуть зі сто кроків, щоб увійти до нього. Відміривши оком простір, я з Німим полями, перекидаючись під стінами бараку, добігли до дверей і обережно увійшли до середини. День був похмурий, тому в бараці панував присмерк. При одних, прилягаючих до стіни, нарах стояла висока постать, обернена плечима до дверей. (Хоч я знав о. Климентія та й без труду міг пізнати його). Я припав до його стіп і поцілував в суху жилясту руку. (Моя довга борода, котра цілковито змінила мене недовпізнання). Отець Климентій поблагословив мене і поцілував в голову. Я поспішно пригадав Львів і себе. В тому часі я працював у Генеральному Інституті Католицької Акції. Одного дня мене закликав до себе Кир Андрей і доручив листа, з котрим я мав піти до о. Климентія. Справа торкалась ген. Мирона Тарнавського і УГА, йшло про певні матеріяли, котрі я мав одержати від о. Климентія. Вони були зв’язані з визвольними змаганнями 20-тих років, це мали бути посмертні згадки про ген. М. Тарнавського. Пригадуючи цей факт, о. Климентій, подумавши, кивнув головою, що означало потвердження. Він задав питання, звідкіля я прибув і що зі мною діялось? Я дуже коротко переказав йому все, що сталося. По закінченні оповідання він запитав, що міг би для мене вчинити? Я відповів, що дякую, бо, правдоподібно, нашу групу повезуть до Польщі, може випустять на волю, тому хотів би, щоб о. Климентій переказав про себе й про те, що зазнав на протязі свого хресного шляху! Присівши на нари, о. Климентій, перехрестившись, розпочав: «Пан Біг урятував вас для інших цілей! Господь вас благословляє!» — при цім перстом поблагословив мене. «Мене волею Божою спіткав його шлях»,— уклонившись, продовжував:

«Арештували мене, коли вдруге з’явились у Львові, в моїй келії в часі вечірньої молитви. Не зізволили навіть дати час зібратись, лишень наказали йти з ними. Їх було чотирьох, усі військові. Вводили до військового авта й повезли не знаю куди. По привезенні впровадили у якусь пивницю і наказали сидіти. Наступного дня з’явилось кілька осіб і наказали йти за ними, називаючи мене на «Ти». Того ж дня розпочався допит, було це вночі. (O.K. додав, що тільки двох братів-отців урятувались з цілої братії, це тому, що їх не було в манастирі, решта були заарештовані і вивезені до Москви, де їх ждав шлях Господній). Отець Климентій перейшов правдиве пекло, мусів просиджувати на брудній камінній підлозі.

«Знущанню не було кінця. Мені закидали немов би я зрадив Церкву, та й продався Римові й став ворогом українського народу. Вимагали признати православіє. Жадали викрити антирадянську організацію, до котрої я належав, що вона є наймитом імперіялізму й буржуазії та відступником. Коли цього не досягли, поставили умову, що наколи він зречеться и ворожої діяльности і оголосить свою відданість московському патріярхові, тоді дістане свободу і велике признання та що буде митрополитом Західньої України. Слідство тягнулося дуже довго, мабуть, понад півтора року. Одиноким щастям, до котрого Господь долучив його душу — була молитва, що їй всеціло, серцем і душею о. Климентій віддавався.

«Мені завжди снився святий апостол віри Йосафат, благословляючи мене, він молився. Я щоденно досьогодні молюся до нього, а це щораз більше утверджує мене в вірі, тому страждання мої далеко відбігають від мене, бо ж духово чую, що не гідний я їх великого значення, це ж шлях Христа, а я… — по хвилі він знизив голос і сказав: «Я марний, негідний Тобі і не можу долучити себе до Його божественного терпіння! В часі слідства мене часто били, називаючи при цім продажньою шкірою, зрадником, покриваючи матірною лайкою. Падаючи на коліна, я благав Господа, щоб простив їм. Вони залишали мене на кілька днів, це ставало знаменням Господнім. Його рука спочивала на мені!» Перехрестившись, він додав: «Вибач їм, бо ж вони не знають, що чинять!» Суд засудив мене на 25 років, пізніше я довідався, що це була постанова «особого совєщанія». Отець Климентій, вимовляючи російські слова, свідчив тим, що добре їх знає.

Сидів він по багатьох в’язницях, згадуючи Володимирську, Бутирську, Київську та інші, відтак згадував про різні табори, в котрих перебував. Перебував в Монголії, де приділили його до випасу свиней, враз з іншими духовними, різних національностей, зустрічав багато духовних осіб, котрих змушували працювати при каналах з нечистю — людським калом, щоб цим понизити гідність і значення духовного стану. До них була стосована брудна лайка, щоб ще більше завдати морального пониження, і цим до решти психічно зламати їх духовну стійкість. Але це «стосовання» не знайшло опертя, а навпаки, св. віра здобувала ще більшу стійкість у Господеві. Ми були страждальниками за правду Божу! — цим закінчив о. Климентій свою сумну оповідь. — «Я не нарікаю, воля Божа призначила мене, щоб пильнував довірене мені стадо во Христі, хай Господь має їх у своїй опіці».

Друг Андрій Німий в часі розмови стояв біля дверей і наглядав, щоб у разі потреби можна було залишити барак. В відступі п’яти метрів від нар о. Климентія сиділо троє в’язнів, що були враз з о. Климентієм в одному бараці. Перед відходом о. Климентій представив мене їм. «Пізнайте отців єпископів»,— сказав. Це були польські єпископи. Схилившись згідно зі звичаєм, я припав на коліно і поцілував їх руки. Один з єпископів, звертаючись до мене, сказав: «Його ексцеленція належить до Бога». Інший з них сказав: «Я походжу зі Львова».

По цій розмові я швидко залишив барак, щоб вдруге повернути до о. Климентія, бо Німий в тому часі раптом подав знак до відходу. На превеликий жаль, я не міг пізнати їх імен, щоб переказати світові їх страждання і муки.

Використавши нагоду, я вдруге стрінувся з о. Климентієм. На превеликий жаль, розмова тривала дуже коротко, а це тому, що таборова сторожа міцно пильнувала бараки, це викликало сумні підозріння, що, мабуть, о. Климентія кати ніколи вже не випустять на волю. Отець Климентій просив, щоб повідомити кого-небудь з манастирів про те, що він знаходиться в тутешнім таборі, та перебув, мабуть, 13 років. Загально оповідав, що дуже тяжко переніс слідство й знущання, не зізволили йому мати яку-будь переписку. Сказав, що українці допомагають йому, а також інші його шанують.

«Я щоденно молюся за Україну та за цілий світ», — при цім додав, що Господь його наставив бути слугою українського народу та його святої Церкви, а також осиротілої православної Церкви та ніколи не опускати. Отець Климентій оповідає, що таємно висвячував на священиків в’язнів різних національностей, були теж між ними росіяни. На закінчення сказав: «Блаженним є той, хто перетерпів до кінця! Мене Кир Андрей поблагословив і переказав свою духову силу, щоб поучав і благословив кожного іменем Божим»!

Це було останнє моє прощання з ним, бо пізніше ніхто не міг його бачити. Оповідаючи, о. Климентій підніс праву руку і, показавши на палець, додав: «В тому часі Кир Андрей, відмовляючи молитву, здійняв свій перстень і наложив на мій палець, кажучи: «Будь благословенним», — назвавши мене по імені».

«Під час слідства у мене відібрали перстень, жадаючи дізнатись, від кого я дістав його, при цьому били мене. Та Господь і тим разом мав мене в своїй опіці, я не відповідав». Оповідання о. Климентія до глибини зворушило мене, досьогодні, згадуючи цю хвилю, я психічно зробився іншою людиною. В серці моєму залишився слід великого співчуття і біль. Наступила хвиля розставання, я поспішно витягнув заздалегідь приготований шматок паперу і зробив олівцем рисунок портрету, що колись буде для українського народу документом історії — живим свідоцтвом хресного шляху — страждань і муки, потоптаної московським катом волі українського народу. Припавши до стіп о. Климентія, я зі сльозами поцілував його покорчені, спрацьовані дрижачі руки, прохаючи благословення, щоб милостивий Господь влив у моє серце любов та силу вести боротьбу за волю українського народу! Тричі поблагословивши, о. Климентій поцілував мене в голову, він покірним кроком відпровадив мене до дверей.

В серці моєму дотепер ще не вгасає пам’ять про нього, священомученика, котрий зазнав велетенське страждання, бо ж усе своє благочестиве життя о. Климентій віддав задля любови в службі для Господа і рідної батьківщини!

Примітка. Висока постать о. Климентія з довгою білою бородою нагадувала біблійну постать пророка або апостола. Його бліде, засохле обличчя було пооране глибокими зморшками, подібними до кори дерев. Глибоко запалі очі випромінювали великий сум, а рівночасно душевний спокій, котрий всеціло заступав йому молитвою час таборового існування. Отець Климентій — це священик-служитель, мученик за віру і справу Божу. Син українського народу, що його московський диявол — комуністична влада — намагалася психічно і матеріяльно розтоптати, вбити його священичу гідність, всеціло віддав себе справі служіння людині-людству. Та сила Божа не, допустила, а навпаки піднесла в ньому духову силу, ще більше утвердила стійкість, котру безбожний кат не був в стані зламати, розтоптати. Отець Климентій мав на собі коц, дуже подертий, бо його морозило, а тому прикривався ним.

Епілог: В часі свого перебування у верхньо-уральській в’язниці, я безупинно пошукував серед в’язнів яких-будь слідів діянь духовних осіб і тих, котрі щобудь чинили для добра народу і Господа. На підставі оповідання в’язнів виникало, що о. Климентій також перебував в тамтешній в’язниці, про що свідчить опис його постаті і походження. «Високий чину ченця з великою білою бородою». Про нього переказують, що він виглядав апостолом. Віддавав усе для співтоваришів, а сам страшенно голодував. Цілий час, стоячи навколішках, віддавався молитві. Поучував і потішав, підносив дух в’язнів, а невірних навертав. Силою духа свого утверджував віру, служив прикладом, був стійким, зносив знущання й переслідування з молитовним спокоєм. Пізніше, перебуваючи у Володимирській в’язниці, я довідувався про нього від в’язнів-росіян. Одним з них був Володимир Нікісторовський, поет-письменник. Він свідчив: «Коли я пізнав святого (опис всеціло відповідає вищеподаному описові), то зробився іншим. Він в серце моє влив спокій і молитву, дав пізнати любов і братерство, я зробився віруючим в Господа. Моє страхіття здавалося легким, бо ж він відчинив двері правди, а, пізнавши її, я увірив у страшну муку Ісуса Христа. Порівнюючи з собою, я є ніщо, убогий нуждар».

Свідчення в’язнів-литовців на «Красній Пресні» становили пункти-в’язниці: «Високого росту, мав довгу білу бороду, походив зі Львова, ґрафського роду. Кожного дня наставляв нас покоритися волі Божій». Один з в’язнів називався Житоміс, другий Мітелікевічус.

Дальші оповідання в’язнів: «Високого росту, мав довгу білу бороду, дуже худий. Кожного з нас благословив і цілував голову. Трактував усіх, навіть різнородців — як своїх дітей. Помагав, робив, був приємний і дуже терпеливий. Безупинно молився. Вступався за всіх і боронив їх, не дозволяв нікому їх кривдити. Усі називали його апостолом, святим, від Бога, а переважно «отцем». Інші називали його «ангелом». В розмові був лагідний, духово помагав, багатьох лічив. Росіяни називали його «батюшкой, отцом». Усі в’язні любили його і прив’язувались до нього.

П.С. Тут мушу додати кілька слів: Під час мого короткого перебування в Акеї, це тривало бодай кілька днів, я спішно виконав сім портретів В. Барвінського, на котрих він додав свій автограф. Ці портрети відзначуються найвірнішою автентичністю, тому стають живим документом історії, вони яскраво підкреслюють Нелюдське страждання, терпіння, хресний шлях українського народу, рівночасно стають дороговказом, що ним український нарід силою свого призначення стане в ряди всенаціонального здвигу супроти кривавого ката — московської комуни.

Підпис не чіткий Мистець-маляр, графік, різьбар.
Бувший старшина, політв’язень.
Пробув 10 років в большевицькій в’язниці.

Переписано з оригіналу в Саскатуні, Саск.
22 червня 1982 p.
Л.B.

* Цю статтю передруковуємо з тижн. «Церква і життя», Мельборн Австралія. Вона була надрукована 5, 12 і 19 червня 1983 р. п.н. «Причинок до мартології Української Церкви».

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>