Про «петрифікацію»

Приємно бачити, коли наші миряни пишуть на богословські чи церковні теми. Це знак, що наше мирянство не є пасивне і релігійними темами цікавиться, а то й ними живе. Але, буває, що інколи, читаючи, треба добродушно усміхатися, як недолужно такі теми трактуються, як примітивно справи ставиться чи їх коментується. Виглядає це нераз, немов колишній вояк-фронтовик приглядається, як діти бавляться у війну… Буває, що пишуться й нісенітниці. Пригадую, як один наш мирянин під псевдом Гаріль під час війни видав, і то люксусовим виданням, поеми-парафрази до псальмів. Тоді один наш бібліст оцінив їх так: «Більших нісенітниць в житті я не читав…». Але бувають і добрі речі чи заторкуються поважні проблеми, щоб про них сказати мирянське слово-опінію. Тому — обережно, миряни, з богословськими чи церковними справами!

З такими добродушними думками треба дивитись на статтю Миколи Бараболяка «Конечна синтеза», яку помістив журнал «Світло» — липень-серпень 1986 р. Добре, що редактор розумно назвав її дискусійною. Коротко автор каже таке: наші форми благочестя є перестарілі, спетрифіковані (закам’янілі), треба їх змінити, а зовсім не треба нам повертатися до старих, які цілковито стали археологічними, вони є чужими для молоді, треба наслідувати латинян, які «поступають» і своїми змінами в Літургії здобули успіхи; в нас в минулому оо. Василіяни такі зміни успішно вводили, треба це зробити й тепер; тим, власне, здобудемо нове покоління, треба нам защеплювати нові прикмети західньої духовости, бо часи, коли світло йшло зі Сходу, минули безповоротно, східня ментальність закостеніла, стала спетрифікована, годі боготворити обряд, бо він не суть, а форма, а форма мусить бути достосована до доби, а не до ментальности людини кількадесять сторіч назад і т.п. Автор журиться оправдано молоддю і думає, що новими формами таку молодь сьогодні нам для Церкви здобуде. Треба змодернізувати «форми благочестя». «Не петрифікуймо життя нашої Церкви, протидіючи природньому її напрямкові розвитку, пристосовуймо її, по змозі, до дійсности, а досягнемо мету!» — пише автор. Все це фрази без аргументації, навіть без будьякого прикладу, які саме нові форми «благочестя» і які реформи зробити, щоб вони стали атракцією для молоді. Мовляв, геть з петрифікацією, реформуймо нашу Церкву і нашу Літургію на кшалт латинської або йдучи за прикладом оо. Василіян.

Прочитавши це, не знаєш чи сміятися, чи плакати…

Автор кинув аж забагато фраз, заторкнув забагато важливих проблем у Церкві і богословії, а головне — не зрозумів чимало явищ в духовному житті Церкви і її Літургії. Типовий підхід мирянина, що по-мирянському думає і все йому в житті виглядає просте й ясне, немов би Церква була якась світська організація чи партія, що її можна реформувати від одних виборів до других.

Найперше про «петрифікацію» (тобто закостенілість) і реформи. Не мудро оскаржувати Церкву і Літургію зокрема у «петрифікації», ще більше не мудро говорити, що Східні Церкви — це закостенілість, а Західня (латинська) — це поступ і реформи, що ми, українці, схильні до петрифікації, а оо. Василіяни — це теж поступ і реформи. Таким поглядом робимо кривду собі й другим. Петрифікація (вже знову мушу вживати цього терміну), тобто якась закостеніла форма в житті і дії людини, — це термін, що відноситься і до звичайного життя людини, не тільки релігійного. Простіше, «петрифікацією» можна назвати б усякі звичаї, звички, обряди чи навіть традицію в чомусь.

Хтось колись в якомусь племені почав якусь чинність в ось такий спосіб під впливом життя племени, під впливом свого способу думання (що почали ми називати ментальністю), і так пішло з роду в рід, і ніхто не хотів міняти. Чимало й мінялось з життям, дещо пропадало, знову відживало. Вистачить подивитись навколо себе. Спосіб привітання — слова і якийсь рух. Або спосіб справляти весілля: сватання, плетення вінків, благословення батьків, вінчання, музики і танці. Чи петрифікація це все, коли воно повторюється з роду в рід? Шкідлива вона? І так, і ні.

Що з того, що більшовики, для прикладу, викинули багато тих звичаїв, завели «реформи» (напр. молоді по записі йдуть до пам’ятника поляглим воїнам і кладуть там вінок…). Чи поставили на місце спетрифікованих і дивних нераз звичаїв щось краще або загалом щось поставили замість гарних старих звичаїв? Чи навіть інші речі, про які навіть не думаємо: їмо борщ і вареники чи галушки. Чужинці дивуються, коли бачать таку дивну страву й наш ентузіязм до неї (в Америці й церкви варениками «будують»!).

Чи «петрифіковані» ці вареники або якісь там голубці? Чи колись кинемо їсти вареники і заступимо їх чимсь іншим, зреформуємо їх на якісь «равіолі»? Китайці їдять риж паличками, і спробуйте ними наїстися, а ми, європейці, спетрифікували вилки і ложки. Чи вертатись до їдження пальцями, як це робили на Заході (а вилки та ложки прийшли із Сходу, з Візантії!!!) і витирати пальці в штани?..

А національні гимни? Чи не петрифікація це? Чому не міняти їх? Німецький гимн Гайдна спетрифікувався від вісімнадцятого сторіччя і співався за Гітлера і співається тепер. Нікому на думку не приходить міняти його для молодого покоління.

З другої сторони, все ще в звичайному щоденному житті, можна бути свідком за одне життя, скільки вводяться змін і роблять це молоді, бо їм «нудно» від «петрифікації», монотонії, ці зміни проносять нові зміни і знову вертаються до петрифікації, тобто старих форм. Зразу по війні було соромно признатися, що граєш на гітарі чи мандоліні. Джаз і саксофон з акордеоном викинули ті інструменти, що дуже коротко були здобули собі місце по Першій світовій війні. Не проминув один десяток літ, і тая гітара чи різні форми мандоліни, а навіть російської балалайки, опанували світ зі стилем: чим сильніше, тим краще — чим немелодійніше, тим приємніше! Можна б навіть створити принцип, як це робить фізик з обсервацій: коли б піти за кожночасним смаком молодих, щоб їх зацікавити і приманути, — треба б міняти стало усі вартості, усі звичаї і звички, всякі поважні обряди і церемонії. Все звичаєве було б у постійних змінах. Але чомусь так не є. Багато звичаїв залишаються тими самими, як їх лишили нам наші прабатьки.

Дам ще один майже комічний приклад з нашого галицького життя тридцятих років, коли ми хотіли втікати від петрифікації і творили… дурниці. Ану, признаймося, як позичали ми їх від «культурних» поляків! Ми вітали себе традиційно різними релігійними привітами і «світськими»: «Слава Богу», «Дай, Боже, здоров’я», «Добрий день», «Доброго здоров’я», «Помагай Біг» тощо. Давай шукати нових форм, і вийшли такі (насамперед серед молоді): «Сервус», «Слава», «Моє поважання», «Поважання», «Цілую ручки»… (Все це від поляків!).

Все те було на вимогу мати щось модерного, нового. Ані одне з тих привітань не прийнялося (хіба можна ще почути від якогось старого галичанина, що таки це спетрифікував не знати з якою ціллю!). Зостались традиційні й добрі, вони мов жидівське чи арабське «шалом», яке спетрифіковане вже може й чотири тисячі років! Прикладів (і то комічних) можна навести доволі на всякі реформи і зміни, які, за латинським висловом, були наслідком сверблячки від новости.

І знову принцип: існує щось, що петрифікується в людському житті й людських відносинах, щось реформується помалу і розумно, але не часто, не щодня, і часами реформи — це поворот до мудрої і досвідченої старовини чи традиції, що була ніби то петрифікацією.

Коли, чому і як це відбувається, не буду тут писати, бо це окрема і цікава тема кількох наук. Релігія, Церква, релігійні обряди, молитви — це речі, що найдовше є «петрифіковані», улягають малим і рідким реформам і то таким, що походять з власного нутра у власнім дусі, бо позичені, прищеплені, накинені виглядають немов би вбрався хтось у шаравари (спетрифіковані!) і фрак (наслідок реформи в одязі, але на Заході також спетрифікований!). Або поважніше: перещеплений (в медицині сьогодні — трансплянтований) орган наш організм не хоче прийняти, і медицина мусітиме докласти ще багато зусиль, щоб змусити організм прийняти щось, що не є його.

Сказане досі було для того, щоб не добачувати у петрифікації якоїсь загибелі чи виключно якогось нерозумного церковного консерватизму, а в реформаціях тільки самих благ; петрифікацію тільки на Сході і в Східніх Церквах, в реформації (і то тільки розумні!) на Заході; петрифікації тільки в Церкві, а реформації тільки в світському поступовому житті. З трохи глибшою думкою треба дивитись на це, і Честертон у своєму стилі має матеріял для чудового гумору і знаменитих фраз.

Чи латиняни дійсно такі прогресисти і ніколи нічого не петрифікують? Від Тридентійського Собору, який мав бути контрреформацією на реформацію Лютера, не було в них ніяких реформ у Літургії за винятком деяких додатків. Цілі сторіччя петрифікації, а в часи появи «пролетарських доктрин» потрібні були поважні зміни. Чи теперішні літургічні реформи принесли добро, притягнули молодь до церков, збільшили духовні покликання? Я зацитую голос англійського богослова з журналу «Віра» т. 18, ч. 4, рік 1986, ст. 8: «Ви не можете виховати молодих, щоб пізнали Бога, Його любили і були вірними своєї Церкви на дієті постійних змін, нових захоплень і «захоплюючих» Літургій. Ці речі є немов «Марс барс» (назва чоколяди), дуже гарні, мов хвилева насолода, але правдиве життя залежить від того самого буханця хліба і того самого старого масла. Кожного дня інше меню робить шлунок хворим, викликає високий тиск крови і затовщення. Так діє дієта «захоплення». Бога треба знайти і любити в тиші й мирі серця». Значить, сам латинський богослов не захоплюється своїми літургічними реформами і не спостерігає в них того, що п. Бараболяк.

(Далі буде)

Свіжий номер

5 (492) 2022 OBKLADYNKA_sajt