Про розкол греко-католицької єпархії на Закарпатті

Ніхто не може сказати, з чиєї рекомендації, при чиїй підтримці єпископом-ординарієм Мукачівської єпархії (Закарпаття) став Іван Семедій. Особливих якостей людських і моральних заслуг перед ГКЦ він не мав. У той час, коли єпископ Іван Маргітич відбував каторгу в радянських ҐУЛАҐах, коли вдень працював у колгоспі, а вночі ходив по гірських карпатських селах відправляти релігійні обряди, підтримував надію у своїх вірників на відродження ГКЦ, Іван Семедій жив тихо, непримітно, не наражаючись на небезпеку.

У його біографії не знайдемо того, що зветься гонінням за віру. І все ж таки він став єпископом-ординарієм. Можливо, про це не слід би говорити, якби діяльність Семедія як єпископа не наводила на сумні роздуми.

Долаючи великі труднощі, ГКЦ на Закарпатті виходила з підпілля. Особливої активности у той час Семедій не проявляв, навпаки, його дії, домовленість з владою про те, що греко-католики повинні чекати, не вимагати повернення своїх храмів, певний час повністю гальмували цей процес. Владика погоджувався віддати у власність православним греко-католицькі церкви.

Тим більше незрозумілою стала його активність у започаткуванні того розколу, який стався у Мукачівській єпархії з приводу її статусу. Греко-католики не мали жодної церкви, а Семедій у пресі виступає із заявою до Святого Отця про підпорядкування Мукачівської єпархії безпосередньо Апостольському Престолу. Така заява більшою частиною вірників не була зустрінута схвально. Це також спричинилося до того, що деякі громадські організації стали ухилятися від допомоги греко-католикам у боротьбі за повернення їм храмів, справедливо вбачаючи у вчинку Семедія далекоглядний крок до автономізації Закарпаття.

Ми чекали визнання Апостольським Престолом Українського Патріярхату, єднання нашої Церкви, а не шматування її. Сильна Українська ГКЦ могла б краще захищати свої інтереси, відстоювати свої права, тим самим зміцнювати позиції Вселенської Церкви у Східній Европі, зокрема в Україні.

Єпископи Семедій і Головач проявили зневагу до ГКЦ, до вірників, не з’явившись на Синод греко-католицьких єпископів, що відбувся у травні 1992 року у Львові. Коли ми звернулись до Семедія за поясненням, він заявив, що не визнає Любачівського і приєднуватись до Митрополії не буде. Як може людина з такими поглядами, з такою позицією очолювати єпархію? Хіба це не є кощунством, коли такий священик звертається до Бога з молитвою «за єдність віри»?

У газетній статті «Статус власного права» («Новини Закарпаття» за 6.08.92) Семедій наводить майже другорядні питання порядку денного Синоду, але ні словом не згадує про головні: визнання недійсним, неканонічним т.зв. львівського собору 1946 року, який оголосив «саморозпуск» ГКЦ, звернення Синоду до Президента України і Верховної Ради про регабілітацію ГКЦ. І недарма. Адже його підпису під цими документами немає. Виходить, владика визнає правомочність собору.

І ці дії Семедія не знайшли осуду в Римі.

Семедій не заперечує, а, може, й реклямує, що його підтримують певні кола в діяспорі, «русини», які ненавидять Україну, надіються на відокремлення Закарпаття від України.

Як би не прикривались діячі Церкви гаслом, що вони не вмішуються в політику, однак поступки їх чітко забарвлені в політичний колір. Єпископ Семедій виступає у тісному альянсі з політрусинами, знаходить форми фінансування їх, вояжів цих «вождів» на Захід.

Ми хотіли б довести до відома діяспори, що кошти, які, певно, направляються нею на відродження греко-католицької віри на Закарпатті, насправді послуговуються розколу в ній, а в майбутньому, може, й зникненню її, денаціоналізації нашого народу.

У Мукачівській духовній семінарії панують такі порядки, що більша частина студентів виступила із заявою протесту і свого виходу з неї. Вони мають право навчатись в іншій семінарії. Сімох кращих студентів, що перейшли на заочне відділення Івано-Франківської семінарії, у Львові рукоположили на священиків. На Закарпатті не вистачає священиків, у селах нема кому правити релігійного обряду (цим користуються православні — природа не терпить пустоти), а Семедій сімох священиків лишає, позбавляє священичого сану. Це викликало глибоке обурення у вірників. І нам не зрозуміло, чому Рим у особі папського нунція на Україні підтримує Семедія в таких нелюдських, не то що непастирських діях, чому з молодих священиків просто знущаються, хочуть принизити їх людську гідність, заставляючи їх у всіх газетах Закарпаття просити вибачення у Семедія. А за що? Як нам відомо, екскомунікують із Церкви єретиків. Хай відповість владика, яку єресь проповідували ці священики.

В ужгородському катедральному соборі Богослуження проводиться на старослов’янській мові, на угорській, в селах і на словацькій. Вірники, в основному інтелігенція і робітники заводів Ужгороду, звернулись до єпископа-ординарія з проханням, щоб Служба Божа проводилась і по-українському. Однак, ні Апостол, ні Євангеліє не читаються по-українському, не враховується те, що молодь не розуміє старослов’янської мови, а, не розуміючи змісту молитви і обряду, не буде і виконувати його.

Піддаються цькуванню єпископ Іван Маргітич і ті священики, що стоять за єдність ГКЦ.

Сумнівними були і методи, до яких вдався Семедій і прибічники, щоб переконати візитатора архиєпископа Франческо Колосуано в тому, що вірники стоять за пряме підпорядкування Риму. Про збори церковних громад не повідомлялось заздалегідь, але «група підтримки» була на місці, і серед них були люди, які взагалі до церкви не ходять, але мають певні політичні цілі. Все відбувалось за продуманим сценарієм з тими самими дійовими особами. І рішення таких «зборів» протиставлялись рішенню Мукачівського з’їзду греко-католиків, що стоять за єдність Церкви, рішенням окремих громад про визнання юрисдикції кардинала Любачівського, зверненням громадських організацій у пресі про підтримку ідеї єдности одної Церкви у державі.

У своїх рішеннях Апостольський Престіл міг би враховувати і думку мирян, вірників, психологія яких сьогодні не та, що була 250-50 років тому. Сьогодні вони не будуть іти сліпо за пастирем, якщо не будуть певні, що дорога веде до Храму. Думається, що незмінність церковного права на сучасному етапі розвитку людського суспільства не завжди є на користь самій Церкві. Якби церковне і світське право мали більше дотичних, то і Церква могла б мати більшу підтримку і розуміння своїх вірників.

Нам не зрозуміло, чому ГКЦ, на відміну від будь-якої Церкви у світі, не може мати свого патріярхату, чим диктується така нелюбов Риму до греко-католиків?

ГКЦ зараз має свою територію. Чому Перемишльська єпархія, найстарша з українських греко-католицьких єпархій, підпорядкована власне голові іншої Церкви? Якщо мається на увазі державна територія, то чому Мукачівська єпархія (хіба не відомо комусь у Римі, що Закарпаття — складова територія України?) відривається від матірної Церкви? Чому нас обманюють гаслом прямого підпорядкування Римові, коли ясно, як Божий день, що Святіший Отець не може фізично займатись справами окремих єпархій?

Чому ми у своїх справах повинні звертатись до папського нунція у Києві (а може в Егері? В Пряшеві?), а не до патріярха своєї Церкви?

Ми відчуваємо з боку Риму дискримінаційне ставлення до нас. Складається враження, що у Римі, у Конгрегації Східніх Церков, не всім до душі, що Україна стала незалежною, що Закарпаття увійшло до її складу, що ГКЦ зараз має свою територію, що повернувся на Україну кардинал Мирослав-Іван Любачівський, що греко-католики бажають мати свою єдину Церкву, Церкву-матір.

Продовжуючи політику дрібнення ГКЦ, Рим може більше втратити, ніж знайти. Спостерігається, що розкол у Мукачівській єпархії став причиною того, що припинився процес повернення православних громад (у минулому греко-католицьких) до ГКЦ. У випадку затвердження Римом статусу «власного права» Мукачівської єпархії може початись зворотний процес. Ми дивимось у майбутнє. Аргумент «так було» нас не переконує. Ми певні, що у майбутньому статус «власного права» привів би до латинізації, а так до мадяризації чи словакізації (приклади в житті греко-католиків Чехо-Словаччини, Угорщини, Югославії, Польщі). Такого рішення Риму наш народ у більшості своїй не сприйме. Думаємо, що знайдемо і розуміння у керівництва нашої держави, пам’ятаючи висловлювання нашого президента (з приводу справ православної Церкви), що керівництво Церквою у нашій державі із-за кордону не матиме його схвалення.

Ми звертаємось до греко-католиків цілого світу підтримати нас у бажанні бути в лоні своєї Матері-Церкви, допомогти нам переконати Рим у тому, що рішенням визнати Києво-Галицький патріярхат, об’єднати у його складі всі греко-католицькі єпархії, він об’єднає вірників одної Церкви у їх служінні Богу і укріпить в їх душах любов, мир і злагоду, місто Ужгород, 16 листопада 1992 р.

Ганна Мартиненко

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>