Про Римо-Католицьку Церкву в Україні

Польський дослідник Адам Глєбовіч зібрав уперше ширші інформації про долю та розвиток Римо-католицької Церкви в Білорусі та на Україні 1918-1990 р. та опублікував у 1991 році в праці «Костел у неволі». Праця ця підставова, для познайомлення з тою проблемою, яка завжди й нині має дещо контраверсійний характер. З двох причин. Для православія, яке уважається домінуючою релігією для Сходу — це загроза прозелітизму, тобто навертання місцевих громадян на католицизм. Для України — це постійна загроза полонізації мешканців України.

Глєбовіч завдав собі чимало труду зібрати на місцях потрібні інформації та подати їх для ширшого відома. У книзі маємо загальну характеристику доби 1944 до 1990 pp., розділюючи її на три відмінні частини. Часи загибелі, розгрому, часи відлиги та часи відродження. Автор згадує, що в часи панування сталінського розгрому зліквідовано вповні Греко-католицьку та Вірменську Католицьку Церкви а тоді прийшла черга й на інші Католицькі Церкви. В той час на Захід продіставались деякі відірвані вістки, але ситуації в цілому не було можливо зловити. Щільні кордони, цензура листів, постійна загроза для тих, які ще заціліли, — зумовили такий стан.

Деякі західні дослідники релігійного життя пробували пробити цю залізну завісу, та й вони натрапляли на постійні перепони. (М. Бордо, В. Коляж, Д. Дун та релігійний квартальник в Парижі «Лібертас» — лише в незначній мірі змогли кинути дещо світла на релігійну ситуацію в УРСР). Крім загальних інформацій, автор завдав собі труду подати читачам докладну організаційну схему Римо-католицької Церкви, а теж докладний виказ парафій та священиків, які ці парафії обслуговують. Окремо є згадка про тих священиків, які померли, сповняючи свої обов’язки, а теж долучена орієнтаційна мапа розміщення Костела на Білорусі та Україні.

Ось як автор насвітлює розвиток Римо-католицького Костела в Україні: «Україна від віків була й залишилась тереном перемішання двох євангелізаційних напрямків, грецького й римського… Вже у XIII столітті монахи домінікани та франціскани поширили на тих теренах католицизм.

Папа Григор II у 1357 році покликав до життя митрополію римо-католицьку в Галичі, яку у 1414 р. перенесено до Львова. Митрополія складалася з єпископств: Холмського, Кам’янецького, Київського, Луцького, Володимирського та Перемишльського… Після 1921 р. (ризький трактат) в границях СРСР залишились єпархії Київська, Кам’янецька та частина Луцької… В роках 1920-1930 на тих теренах закрито 20 парафіяльних костелів та 11 і костелів та манастирів. А в роках 1933-37 закрито решту костелів, які досі заціліли… З хвилиною німецько-більшовицької війни почалось несміливе відродження релігійного життя на тих теренах. Тоді відкрито на Поділлі кільканадцять костелів, які прибули обслуговувати священики з Волині.

З хвилиною повороту радянської армії наступила повна ліквідація Церков Греко-католицької та Вірменської, яку переслідувано та винищувано за відмову прилучитись до православія…

В тому часі на теренах Української РСР знайшлось з львівської римо-католитцької єпархії 400 парафій, з Луцької 140 парафій та з частини Перемишльської 75 парафій. Отже, разом було 615 парафій та кільканадцять відновлених у Кам’янецькій єпархії за часів німецької окупації. Коли границя на Бузі та Сяні була усталена, наступило переселення людности. Тоді до Польщі виїхало 788 тисяч поляків, в тому 2,500 священиків. В тому самому часі з теренів за Збручем виїхало до Польщі 36 тисяч поляків, в тому 430 священиків…

Після всіх тих переселень в Україні залишилось офіційно коло 250 тисяч поляків, але дехто цю цифру подвоює…

Нині Римо-католицький Костел в Україні став Костелом меншости, бо основна Церква — це Православна. Знищення у 1946 р. Греко-католицької Церкви спричинило, що деяка кількість вірних, які не хотіли прилучитись до православ’я, почали вчащати до латинських костелів. Також дехто із священиків греко-католиків почав допомагати в праці латинським парохам…

Ще у 1944 році луцький єпископ Адольф Шельонжек висвятив кількох своїх священиків на апостольських адміністраторів та із деякими іншими священиками вислав їх на місійну роботу за Збруч… Бували випадки, що один священик-місіонер обслуговував 10 повітів, де було всього два чинні ще костели… Ці місіонери обслуговували не лише Правобережжя, але заїздили до Києва, Харкова чи Дніпропетровська (кс. Йозеф Кучинскі). Та вже у 1945 р. НКВД виарештувало як єпископів, так і священиків та відставило їх до Польщі, а бувших совєтських громадян (7) засуджено на довголітні табори. А деяка кількість таки залишились при своїй праці та в найближчих двох роках вони теж були засуджені на 10 років за «антидержавну агітацію». До таборів попали теж бувші капеляни з А.К. Рафал Керніцкі («Дзюньо») зі Львова та Антоні Пйотровскі («Правдзіц»), капелян 27 Волинської Дивізії А.К.

Ще до 1946 р. залишилося двох польських єпископів: Шельонжек з Луцька, який категорично відмовився в’їхати, «доки хоч оден католик є в його епархії». Тож його силою виселено до Польщі. А архиєпископ Львова Євген Базяк, за намовою б. мін. Бартля, висланого з Варшави, погодився 26.4.1946 р. покинути Львів. Після тих переселень залишилось в Львівській епархії 22, а в епархії Луцькій 12 ксьондзів. Та і на тих прийшла черга. Присуди звичайно кінчалися на 25 роках. Старші вимирали, а молодого допливу не було зовсім. У самому Львові було на початку 6 римо-католицьких священиків. Одного арештовано, а троє померло.

У наступних роках арештування посилено, арештовано теж жінок, які організували спільні молитви чи допомогу для потребуючих. Арештовані священики й в таборах сповняли свою душпастирську працю, про що обширно повідомляє о. Буковінскі у своїх спогадах.

Після хрущовської відлиги багато священиків повернулось із заслання. Але одним не дозволено сповняти священичих обов’язків, іншим не дано дозволу на замешкання у своїй давній парафії. Деякі мусіли поселятись поза кордонами У РСР (в Литві чи Молдавії) й тільки у 1980 роках повернули до своїх місць…

Переслідування священиків та закривання костелів тривало до 1960 p., в тому часі заборонено вести катехизацію дітей, відвідувати священикам шпиталів… Тоді секретар партії проголосив офіційно, що в СРСР «до 1980 року релігія перестане існувати…». Тоді люди сходились на молитву без священика… Богослужби правлено по цвинтарях чи приватних домах, а деякі костели ремонтовано тайно по ночах, без всякого дозволу. Молодих адептів у священство підучувано потайки, часто протягом 10 років. Врешті влада дозволила на початку 1970 років на навчання католиків з України в духовній семінарії в Ризі… Але вже дозвіл на душпастирювання вони отримували лише на теренах за Збручем. На терен єпархій Львівської та Луцької не допущено ні одного нововисвяченого священика. Як мотив недопущення, був закид, що польські ксьондзи «ведуть полонізаційну політику»…

На початках 1970 р. організаційна структура Римо-католицького Костела в Україні виглядала так:

Епархія Яси, парафія Чернівці — двоє священиків. Епархія Тираспіль, парафія Одеса — один священик. Епархія Житомир, 4 парафії — п’ять священиків. Епархія Луцьк, парафія Крем’янець — один священик.

Епархія Кам’янець-Подільськ, 8 парафій — вісім священиків.

Епархія Львівська, 5 парафій — 6 священиків. Епархія Перемишльська, 2 парафії — 2 священики.

Разом у 1970 р. було єпархій 7, парафій 29, священиків 25, а вже у 1984 р. було єпархій 7, парафій 28, священиків 34, а у 1991 р. стан був — єпархій 7, парафій 196, священиків 57 сталих. (У списку немає зовсім священиків, які приїздять з Польщі на тимчасовий побут).

У прикінцевих заувагах автор ще подає такі цікаві дані. «У 1987-88 р. число богословів у семінарії в Ризі виносило: Україна 28, з Латвії 21 та з Білорусі 20… Це свідчить про добре збережену релігійну настанову в Україні… Крім того, з Ковно прибуло до праці 2 священиків та кілька висвячених підпільно, в тому деякі висвячені греко-католицьким єпископом…

Новоприбулі священики знають місцеву мову, а польською володіють дуже слабо. Вони теж впроваджують в костелах українську мову, але у деяких парафіях зустрічають гострий спротив вірних…

… З уваги на те, що НКВД зокрема переслідувало поляків, серед деяких людей наступила затрата національної свідомости. Нині можна зустріти багато людей, визнавців Римо-католицького Костела, які уважають себе однак українцями…

Велику допомогу місцевим душпастирям несуть священики з Польщі, які не лише матеріяльно, а й морально допомагають, але теж приїздять на короткий час для душпастирської допомоги. Крім того, видатну допомогу несуть осілі тут монаші чини (досі незалеґалізовані) капуцини, пальотини, христосівці, домінікани, облати, сівці та ціла низка сестер…

Для пожвавлення праці Костела у немалій мірі причинилося відновлення праці суспільно-культурних організацій, які діють вже активно в Києві, Львові, Чернівцях, Житомирі та Кам’янці-Подільському…

Завершенням відродження Польського Католицького Костела в Україні було призначення Апостольською Столицею 5 єпископів для України 16.1.1991 p…. На жаль, ці радісні хвилини відродження були притемнені хмаринами, що мали місце в Перемишлі та у Львові… Група поляків у Перемишлі не допустила єпископа-номіната Греко-католицької Церкви єп. І. Мартиняка до його катедри в Перемишлі… Подібне трапилось у Львові, де не могла відбутися інсталяція польського архиєпископа до його катедри у Львові у наслідок протестів місцевих українців. Стільки автор.

Тут варто ще подати імена римо-католицьких священиків з України, які правдоподібно є українського походження.

Карась Мартин — помер у тюрмі 1953 p., Кашуба Серафим — помер 1977 p., Андрущишин Антін — висвячений в священики греко-католицьким єпископом 1988 p., Хоміцкий Антін — висвячений 1936 p., Дубравский Антін — висвячений 1983 p., Галецький Олег — висвячений 1989 p., Гуцал Микола — висвячений 1987 p., Марко Роман — висвячений 1984 p., Нагорний Юрій — висвячений 1980 p., Німченко Антон — висвячений 1990 p., Павелко Василь — висвячений 1987 p., Шевцов Віктор — висвячений 1989 p., Ткач Віктор — висвячений 1986 p., Ткачук Леонід — висвячений 1984 p., Трофим’як Маркіян (Марек) — висвячений 1974 p., зараз єпископ-помічник, родом з Козови. Отже, разом 15 священиків римо-католиків, які правдоподібно є українського походження».

Чи наведені польським дослідником факти розвою до дії Римо-католицького, а в дійсності Польського Костела в Україні не свідчать про його ролю як у минулому, так і під сучасну пору з прицілом у майбутнє? Якби цей Костел був справі Костелом польської меншини в Україні, то все було би в порядку. Але чи із слів та рапортів п. Глєбовіча не вичуваємо одного простого факту? Колись в Україні жило постійно коло 6 мільйонів поляків. У час великої війни та жовтневої революції там залишилось ще біля 3 мільйонів поляків. Із польських джерел знаємо, що на Сибір вивезено та замордовано коло 2 мільйонів поляків. Як подає Глєбовіч, до Польщі переселилось неповних один мільйон, а на Україні зосталось ще 250 тисяч поляків.

То для кого потрібні нині 5 біскупів, 57 ксьондзів та 200 парафій на початку 1991 року? Нині цих парафій нараховується біля 400, а в самому Києві 3, в Одесі 2, у Львові З?

Чи для обслуги 250 тисяч зареєстрованих поляків, які вже забули розмовляти по-польськи, це все потрібне й конечне? Чи це не є просто стара місія для навертання Сходу, розбудована в Україні?

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>