Про стародавні «білі плями» нашої історії

Україна відроджується сьогодні, не зважаючи на всі труднощі. Це незаперечна істина. Разом з усіми іншими ділянками її життя — відроджується і її свідомість своєї вікової спадщини — історична пам’ять. Дарма, що зустрічає на цьому новому шляху і опір, і нераз таки обурення. А все ж поволі й послідовно набирають живого рум’янця «білі плями» нашої історії. Ті білі плями, що їх насильно випалював ворог із нашої пам’яти, — найсильнішими хемікаліями своєї пропаганди. Та все ж про це говорить мудрість усіх народів — правда мусить таки колись виявитися і запанувати.

Так заповняються живим змістом образи названого зрадником і виклятого гетьмана Івана Мазепи. Так набирають нового змісту — зовсім «неклясового» і «негромадського» вигляду наші Визвольні змагання. Так постають у праведній авреолі постаті борців УПА та Першої Дивізії Української Армії. Приходить до голосу належна оцінка їх дій та мотивів, стає нарешті відомо, «чия правда, чия кривда»…

Та не всі білі плями нашої історії — наслідок зловмисного замовчування чи перекручення ворогом. Багато чого нам незнане тому, що його не відкрили, не пізнали ще, бо в народу під колоніяльним ярмом — не було можливостей ні засобів — проводити правильні історичні досліди. І це теж спадщина довговікової неволі, якої час нам позбуватися.

А що далі повертаємося в глибину віків, то стає більше таких саме «білих плям». Вістки стають мрячні, малозрозумілі, а то й суперечні, залишають завелике поле до менше чи більше обоснованих гіпотез. А що й говорити про те наше прадавнє минуле, коли наші предки ще й не мали засобів записувати своїх власних подій. А все ж і на цій спадщині, захованій глибоко в нетрях нашої спільної співсвідомости, побудована наша сучасна національна свідомість, і звідтіля виводимо ми наші права на самобутність, на непорушність нашої території із Кримом включно.

Не від Нестора-Літописця починається наша історія, а з глибини давности, може аж від початку існування людини на цій плянеті. Бо ж не стояла пусткою всі ці тисячоліття і десятки тисячоліть найродючіша земля Европи від Дону до Озівського моря!

І саме розв’язуванню оцих безконечних загадок нашого правильного минулого присвятила свою працю «Нові обрії стародавньої України» Олександра Копач, відома письменниця, літературознавець та педагог із діяспори.

Тут предмет її особливого зацікавлення — скити, які впродовж тисячі років творили на півдні України міцну й динамічну державу з високою культурою, що була складовою та невідривною частиною європейської духовости. Про скитів відомо із Святого Письма, із асирійських, перських, грецьких та римських сучасних їм джерел. Створили вони на диво високої кляси мистецтво із неперевершеними зразками, які стали відомі із могильних розкопок від початку минулого століття. Але ж створили і куди більше, бо була в них і мова, і релігія, і філософія суспільного та державного життя, і мітологія, яка пояснювала та оправдувала їх існування…

Авторка згаданої праці старається кинути світло для розв’язки цих загадок, шукаючи відповідних вісток в історичних, а передусім у літературних джерелах. Починаючи від античного, сучасному скитам світу. Знаходить їх вже при джерелах європейської культури, у легендарного Гомера, в його безсмертних «Іліяді» та «Одисеї». Вже ж він, у IX столітті до Христа згадує гіперборейців-кімерійців, які й були скитами, як їх називали інші джерела. Знаходимо вістки про скитів і в іншого поета, Гесміода, із VIII століття, а вже дуже широкі описи у «батька історії» — Геродота з Галікарнасу, із V століття. Скитів згадували філософи, оратори, поети та драматурги золотого віку грецької культури: Плятон, Аристотель, Демостен, Софокл, Евріпід. Знаходимо численні вістки про цих наших предків і в римських джерелах, у Непоса, Вергілія, а вже найбільше в Овідія, який провів десять років вигнання над Чорним морем, у Томі — саме в Скитії тих часів.

Не може бути сумніву, що в свою добу скити були загально відомі і побажані як політична та духова сила, що й доказують наводжувані вістки.

Від сучасних скитам джерел авторка переходить до недавньої і теперішньої нашої літератури. Відколи поети й письменники, володарі нашого слова й думки — стали шукати свідомо й наполегливо духового кореня нашої національної самобутньости.

Хронологічно належить тут першість письменниці Наталі Королевій. У своїх оповіданнях вона використовувала скитські міти, записані у Геродота. Далі йде поезія Євгена Маланюка, який так послідовно шукав первнів героїчного, широкого розмаху в нашому минулому. І, зрозуміло, не міг поминути «скитського вітру», який «віє і до нині». Із найновіших поетів згадує авторка «Скитську одисею» Ліни Костенко та «Скитський олтар» поета-дисидента Михайла Осадчого.

Та перше місце між сучасними письменниками належить тут безсумнівно діяспорній письменниці Докії Гуменній, яка розпрацювала на основі дуже старанних студій про нашу старовину цілу систему незвичайно цікавих та сміливих теорій про постання нашого народу. Відомі її повісті — широко закроєні полотна «Минуле пливе в майбутнє», «Золотий плуг», «Родинний альбом, «Прогулька алеями мільйоноліть» та й інші. Тут її вклад знання та творчої уяви незаступимий.

Про скитів говорив у підсовєтській дійсності письменник-фантаст Володимир Владко у повісті «Нащадки скитів». Там він пов’язав відомості про життя та вірування скитів із пригодами сучасної наукової експедиції. Одначе не його завданням було вглиблюватися в ці таємниці минулого, а в існуючих обставинах може й не було б це так і безпечно…

Перегляд закінчує авторка широкою згадкою про творчість Івана Білика, який ще навіть в умовинах «застою» відважився проглядати наше минуле. Він же й поставив у лави наших предків і легендарного завойовника-гуна Атиллю, звучи його Богданом-Гатилом. У своїй книжці «Меч Арея», говорячи про V століття після Христа, І. Білик виводить оцей «меч» — знак нашого тризуба із скитських традицій. І в інших, менших творах він виявляє своє зацікавлення та поінформованість про скитську частину нашої праісторії.

У висліді цього перегляду історичних та літературних джерел авторка доходить до висновку, що таємничі і далеко не досліджені скити мусіли бути нашими предками, на що вказують сліди плеканого в них побратимства, що стало ознакою козацького світогляду, хоч би й повторюваного постійно в нашому декоративному мистецтві — знаку меандра — безконечника-спіралі. А решта — безконечно ще велика, залишається полем до дальших дослідів молодшій генерації істориків та літераторів. Ми знаємо, що таке нове покоління виростає от хоч би в новоствореному Інституті Історії України при Львівському Державному Університеті (Борис Гудзяк, Ярослав Грицак). І цим та іншим таки дослідникам ця праця, написана із докладністю, притаманною досвідченому науковцеві, напевно стане у пригоді. Бо хоч наклад другого вже видання цієї розвідки невеликий, то вона певно знайде шлях «у край веселий, у мир хрещений», чого їй і бажаємо.

Не може бути сумніву, що ця праця д-ра О. Копач — це одно із міцних звен, яке укріпить безконечник нашої історичної пам’яти та допоможе наповнити живим, творчим змістом прастарі «білі плями», щоб улегшити пошуки нових обріїв, правдивої історії нашої віднаходжуваної Батьківщини.