Про те, що було сказане у церкві св. Юра в Нью-Йорку

2 грудня 1973 р. я був гостем у Нью-Йорку і сповняючи свій недільний обов’язок пішов до церкви св. Юра на Службу Божу, що відправлялась в дев’ятій годині. Приємно було слухати Службу в українській мові, де шкільні діти відповідали. На жаль, прикре і болюче враження на мене зробила проповідь отця, який почав від євангельського прикладу про жінку, що мала кровотечу і при дотику до Ісуса Христа вона оздоровіла. Цей приклад проповідник пов’язав з останніми українськими подіями, що відбулись у Римі, себто відбуття VI Архиєпископського Синоду, приняття Конституції Помісної УКЦеркви і спільна авдієнція всіх наших владик на чолі з Патріярхом Блаженнішим Кир Йосифом І у Папи Павла VI. Здавалось, бо так логічно за євангельським прикладом виходило, що проповідник скаже, що це, що сталося в Римі, включно з авдієнцією у Папи Павла VI є тим, що буде гоїти довготривалі наболілі рани нашої Церкви. На жаль, проповідник пішов тудою, що не мало нічого спільного з євангельським прикладом та й взагалі до цього не пасувало. Проповідник розмахнувся про якусь лояльність Блаженнішого до Папи Павла VI, про піклування Папою Павлом VI нашою Церквою та його велике зрозуміння до неї. А ми тут не раз, говорив, чули й читали, що виписували на Папу Павла VI. Напевно цього собі не бажав Блаженніший Верховний Архиєпископ. Проповідь закінчив своєрідним закликом до вірних, що вони повинні задержати лояльність до Церкви, молитись і давати жертву.

Така проповідь мене прямо обурила. Ніколи не сподівався таке почути в українській церкві та й ще в церкві св. Юра. Запитував себе, що це за проповідник, чи він справді не визнається в релігійній проблематиці і церковній політиці Ватикану, чи розчисляє, що його вірні нічого не розуміють, нічого не знають і можна їм плести, що на язик попаде. Проповідник виглядав на старшу віком людину, але опісля мені сказали, що це був о. парох Володимир Ґавліч. Це стало ще болючіше, бо я зачисляв його до кращих і розумніших проповідників. А може в цьому була якась його чи Василіянського чину ціль?

Не хочеться вірити, щоб о. Ґавліч не знав, що наша Церква є в сполуці з Апостольським Престолом, не потребує виявляти до Нього жадної додаткової лояльности і авдієнція наших владик на чолі з Патріярхом мала свою окрему ціль. Чи справді цього шановний проповідник не може розуміти? Наша Церква за свою приналежність до Апостольського Престолу дорого заплатила; як висловився був Блаженніший Кир Йосиф — поклала «гори трупів і море сліз». Чи до того ще потрібно якоїсь заяви лояльности?

Що ж ми одержали у відплату від Святійшого Отця? Заперечення історичних прав нашої Церкви, іґнорації Архиєпископських Синодів, славнозвісні номінації єпископів поза відомом Голови нашої Церкви Блаженнішого Кир Йосифа, заборону V-гo Архиєпископського Синоду, відмову з політичних мотивів піднести нашу Церкву до гідности патріярхату… За ким же тут довг: за нашою Церквою, чи може за Апостольською Столицею! Тут відповідь для кожного ясна й очевидна, тільки не для о. Ґавліча.

Як шкода, що для о. Ґавліча не відбувся Вселенський Собор Ватиканський II, на якому ролю мирян відновлено і поширено; вони в церкві є не тільки пасивним, але й співвідповідальним чинником. На жаль проповідник їх обмежив до ролі — слухати, молитись і давати гроші. Дорогого о. Ґавліча було трохи прикро слухати. Зрозуміло, що так йому було вигідно і що він виконав свою льояльність до Риму. Але він повинен вдуматися у становище мирянина, до якого проповідав. Такі проповіді можуть погано відбитися на ньому і на його плянах.

Присутній

Свіжий номер

2-3 (490) 2022 Обкладинка для сайту