Проблема Унії в дипломатичних інструкціях гетьмана України до уряду Речі Посполитої (середина – друга половина VII ст.)

Берестейська унія* 1596 р. мала надзвичайно великі наслідки для українського та білоруського народів. Неможливо приховати того факту, що вона викликала розкол в українському суспільстві, значну соціяльну напругу, навіть кровопролиття…

У цей час авангардною силою у національно-визвольній боротьбі українського народу стає козацтво, котре з самого початку підтримувало Православну Церкву. Саме козацтво зробило можливим відродження православної ієрархії у 1620 p., наполегливо добивалося визнання королем і станами Речі Посполитої цієї ієрархії, повернення колишнього становища Православної Церкви, врешті — ліквідації унії взагалі. Це чітко фіксують дипломатичні інструкції запорозьких гетьманів, починаючи як мінімум з Петра Конашевича (Сагайдачного). Як приклад можна навести уривок з виявленої нами інструкції до короля Сиґізмунда III гетьмана Каленика Андрійовича, з котрою вирушило до Варшави посольство у складі Яцька Острянина (майбутнього керівника повстання проти Речі Посполитої у 1638 p.), Іллі Федоровича й Дацька Гончаренка (січень 1652 p.): «уніатов, которые братю нашу мучат, и болше мучыти и церквей преследовати з ми/и/л/о/,стивое ласки своее заказати, из церквей уступити, росказати рачыл…».[1]

В результаті наполегливої боротьби було досягнуло певного успіху: 1 листопада 1632 р. король Владислав IV підписав т.зв. Пункти заспокоєння народу руського, котрими легалізувалася Православна Церква в Речі Посполитій. Цим самим було досягнуто задовільнення мінімальних вимог православних, але аж ніяк не вирішено проблему в цілому. Православна Церква в Речі Посполитій продовжувала залишатися другорядною і упослідженою. Жорстокість у ставленні до Православної Церкви Риму і Варшави не дала тоді змоги знайти компроміс (він тоді був ще можливим), і в мирний час дану проблему не було вирішено. Довелося її розв’язувати під час Національно-визвольної війни українського народу середини XVII ст.

З вибухом цієї війни у 1648 р. стала відроджуватися Українська держава у вигляді козацької республіки — Гетьманщини, а повстанські маси заходилися вирішувати релігійне питання у свій спосіб: католиків, уніятів та юдеїв або вбивали, або виганяли, або змушували до переходу в православ’я. Слід підкреслити, що ця війна була і національно-визвольною, і релігійною, і антифеодальною, при чому релігійними ідеями прикривали ідеї національні. Тому католиків та уніятів трактували вороже, коли вони не переходили у православ’я, залишаючись на боці ворогів «русинської» (української) сторони.

Проблема унії в релігійній програмі Богдана Хмельницького — вождя Національно-визвольної війни і керівника Української держави — Гетьманщини досить детально проаналізована у клясичній праці М. Грушевського Історія України-Руси,[2] а в наш час — і дніпропетровським істориком С. Плохієм.[3] Тим не менш, варто вказати й тут на деякі важливі моменти.

Вже на початку Національно-визвольної війни в інструкції першому українському посольству до Речі Посполитої (червень 1648 р.) були висунуті вимоги релігійного характеру, а саме: збереження православних церков та духовенства. Наприкінці 1648 р. і особливо на початку 1649 р. в наслідок блискучих перемог української зброї у 1648 р. та впливу українського православного духовенства та всіх Православних Церков (всі православні патріярхи, включно з Константинопольським [Вселенським] благословили Богдана Хмельницького на війну проти католицької Речі Посполитої) вимоги повстанців стали набагато радикальнішими: повна ліквідація унії і повернення до того стану, що існував, якщо йдеться про становище Церков у Речі Посполитій до 1596 р. В результаті перемоги під Зборовом і укладення досить вигідного для України Зборівського миру 18 серпня 1649 р. вдалося зробити важливий крок до реалізації даної програми-максимуму: унія ліквідовувалася на території Гетьманщини, а позиції Католицької Церкви були тут значно послаблені (так, єзуїтам заборонялося з’являтися в Києві); київський православний митрополит діставав місце у сенаті Речі Посполитої, київським воєводою міг бути тільки православний і т.д. Але сейм 1649/1650 pp. не ратифікував Зборівського миру, а привілей короля Яна Казимира («Деклярація ласки») звичайно, не був достатньою за це компенсацією. Крім того, треба врахувати, що й ті поступки, на які згодилася Річ Посполита, часто не реалізувалися на практиці. Як слушно зазначив М. Грушевський: «Коли козацька сторона не додержала своїх зборівських зобов’язань тільки почасти, то польська сторона в релігійній справі не зробила майже нічого. Вона систематично дурила українців у сій справі».[4] Дипломатія Речі Посполитої, яку представляв щодо України Адам Кисіль, добилася зручного переведення проблеми віри на проблему церковних маєтностей. Таке зволікання було вигідне Речі Посполитій, оскільки та небезпідставно розраховувала на воєнний реванш, але ця вигідність була тимчасовою, бо невирішеність проблеми унії в умовах володіння Річчю Посполитою українськими землями неминуче призводила до переплетіння національних і релі­гійних антагонізмів і прирікала Річ Посполиту на гострі конфлікти у майбутньому.

Поразка української армії під Берестечком і укладення Білоцерківського миру в 1651 р. фактично скасовували майже всі поступки, які зробила Річ Посполита після поразки під Зборовом. Потім настав черговий етап збройного протистояння, через що було неможливим досягти якоїсь стабільної домовленості щодо релігійної проблеми. Тим часом українська дипломатія була змушена шукати інших шляхів виходу з кризи й уклала союз з Московською державою проти Речі Посполитої. Як відомо, у православному богослов’ї здавна існує принцип, згідно з яким цар повинен захищати православну віру, інакше він перестає бути «помазаником Божим». Цю ідею детально виклав у XVI ст. Йосиф Волоцький, і вона активно використовувалася московськими самодержцями.[5] Відчувши послаблення Речі Посполитої в наслідок національно-визвольної війни українського народу, Москва активно готується взяти реванж за програні три війни підряд з Польщею і все наполегливіше висуває в переговорах з нею мотив захисту православної віри в Україні та Білорусі. Що було тільки претекстом для реалізації імперських плянів московських самодержців. На єдиному православному грунті було легше знайти політичне порозуміння, що й сталося. Після укладення російсько-українського договору 1654 p., котрий проіснував у первісному вигляді, тобто як рівноправний, кілька років, стало очевидним, що ніякої унії не може бути ні в Гетьманщині, ні в Московській державі, де всяку іншу релігію, крім православної, було заборонено. Там православ’я було державною релігією і ні про яку унію і мови не могло бути. Для України та Православної Церкви в Україні виникала, щоправда, інша проблема: бути їй фактично незалежною (формально вона підлягала Константинопольському патріярху) чи бути і формально, і фактично залежною від Московського патріярха. Даної проблеми ми тут не торкаємося, тим більше, що Православні Церкви в Україні і Білорусі, а також Російська Православна Церква однаково вороже ставилися до унії. Після 1654 р. проблема унії для гетьманів України зберігала свою актуальність тільки тоді, коли мова йшла про етнічні українські землі, котрі ще залишалися під владою Речі Посполитої, або (як виявиться пізніше), коли гетьмани України порвуть з Москвою і Гетьманщина опиниться у складі Речі Посполитої як рівноправний її член (за умовами Гадяцького договору 1658 p.), або як автономна політична одиниця. Ось, чому в даному рефераті розглянемо проблему унії так, як вона ставилася в дипломатичних інструкціях до короля й сейму Речі Посполитої гетьманами Пра­вобережної України або І. Виговським та Ю. Хмельницьким, коли ті гетьманами ще єдиної Гетьманщини.

Доки російсько-український договір 1654 р. зберігав свій рівноправний характер, Україна і Росія добилися разючих військово-політичних успіхів. Досить згадати про «роки потопу», відомі кожному поляку із шкільної лави. Православна Церква надзвичайно швидко повертала свої позиції, втрачені після 1596 р. на всіх етнічних українських та білоруських землях. Адам Кисіль, підмінюючи справу про віру справою про церковні маєтності, й гадки не мав про те, як це окошиться проти унії у 1655-1657 pp., він і гадки не мав, як тяжко для унії відіб’ється в умовах переможного наступу на захід української армії у 1655 р. повернення православним церковних маєтностей. Коли козаки повертали маєтності Православній Церкві, то в наслідок цього й уніяти масово поверталися до дідівської Церкви, часом і дехто з католиків. Варто відзначити, що московська адміністрація провадила щодо унії жорстокішу політику, просто виганяючи уніятів з підвладної території…[6]

По смерті Богдана Хмельницького вибухла російсько-українська війна, причиною якої стало насамперед прагнення Москви перетворити Україну на свою колонію. У відповідь уряд України на чолі з гетьманом Іваном Виговським уклав відомий Гадяцький договір (16.IX. 1658 p.), на підставі якого утворювалося Велике Князівство Руське — рівноправний член Речі Посполитої поруч з Короною Польською та Великим Князівством Литовським.7 З історичної перспективи Гадяцька унія означала практично ідеальне вирішення для православних проблеми унії. Унія мала бути ліквідованою на всіх землях Речі Посполитої, а православні нарешті діставали рівні права з католиками. Осягнувши порозуміння в кардинальних питаннях, було вже легко домовитися про другорядні вимоги українського уряду, як от: гарантія місця у сенаті Речі Посполитої для київського православного митрополита, тощо. Гадяцький договір був кульмінаційним успіхом Гетьманщини в її дипломатичних змаганнях з Річчю Посполитою в релігійних справах.

Якби Україна вистояла у той час як незалежна держава, якби Гадяцький пакт був втілений у життя, про унію у тому вигляді, як вона була прийнята 1596 p., довелося б говорити у минулому часі, як про епізод історії України. Однак, скориставшись з того, що Україна опинилася у тяжкій ситуації через агресію з боку Москви, а також через посилення соціяльних суперечностей всередині українського суспільства й активізацію антигетьманської опозиції, панівна верхівка Речі Посполитої відходить від первісних домовленостей у Гадячі, вимагає від української делегації у Варшаві суттєвих поступок. Українські дипломати мусили піти на поступки, і тільки тоді сейм Речі Посполитої ратифікував Гадяцький договір (22.V. 1659 p.), однак без статтей про ліквідацію унії (остання ліквідовувалася тільки на території «Великого князівства Руського», тобто тодішньої Гетьманщини). Уряд України не міг бути цим задоволений, але сподівався, що з упливом часу, зі зміцненням Української держави проблему буде розв’язано у належний спосіб. Зі свого боку консервативні католицькі кола у Речі Посполитій під виразним впливом Ватикану розглядали навіть обмежений ратифікацією варіянт Гадяцького договору як тактичну поступку, до якої уряд Речі Посполитої був змушений, враховуючи тяжке становище своєї держави після «потопу». Отже і ця сторона покладалася на краще з упливом часу…

Довго чекати не довелося. Поразка України у російсько-українській війні 1658-1659 pp. і вимушене укладення нерівноправного для України договору в Переяславі (1659 р.) перекреслили Гадяцький пакт. У 1660 p.. в наслідок колоніяльної політики Москви і поразки російсько-українського війська під час походу на Правобережжя, уряд гетьмана Юрія Хмельницького розриває з Москвою і повертає Гетьманщину до Речі Посполитої, але вже не як рівноправного члена федерації, а лише як її автономну політичну одиницю (Слободищенський договір). Оскільки знову з усією гостротою постає релігійна проблема, то її довелося вирішувати гетьману Юрію Хмельницькому в значно складніших умовах, ніж Виговському, в слабкій надії на осягнення бажаного порозуміння.

23 (13) березня 1662 р. Ю. Хмельницький відправив з Чигирина посольство, яке очолював герой Конотопа полковник Григорій Гуляницький. Роль останнього в Гетьманщині була тоді дуже високою (сам Ю. Хмельницький скаржився, що Військом Запорізьким править не він, а Г. Гуляницький разом з генеральним обозним Тимошем Носачем та полковником Г. Лісницьким). До складу посольства входив також Іван Креховецький — перший генеральний писар Гетьманщини ще у 1648 p., попередник І. Виговського; писар Е. Каплонський. майбутній чигиринський полковник, та Б. Голосинський. У знайденій нами інструкції послам ставилися насамперед вимоги до уряду Речі Посполитої релігійного характеру.[7] Вони зводилися до того, щоб добитися поновлення Гадяцького договору в обмеженому ратифікацією обсязі. На більше українські дипломати в умовах значного послаблення воєнно-економічного потенціялу Української держави, коли Лівобережжя не корилося Ю. Хмельницькому, навряд чи могли розраховувати, і вони були свідомі цього. Велике місце у вимогах української сторони відводилося поверненню православним цілого ряду церков і манастирів, а також церковних маєтностей за межами Гетьманщини, наприклад у Люблині, Львові, Луцьку та ін., котрі не знаходилися тоді під контролем московських військ. Щоб добитися підписання належного порозуміння, український уряд спирався і на вагомий аргумент: прийняття згаданих вимог мало б значний резонанс і дозволило б повернути під «послушенство» королеві всієї Лівобережної України, яка це вчинить, зачувши «о takowym Wojska Zaporozskiego і calego narodu Ruskiego ukontenowaniu».[8] Щоб зняти проблему неконтрольованих ексцесів, Ю. Хмельницький відзначав, що для передачі від уніятів православним церков, манастирів та маєтностей буде потрібно не більше як чотири комісари Речі Посполитої. З даною інструкцією посольство при­було до Варшави, однак уряд Речі Посполитої, зрозумівши, що в даний момент час грає проти України, вдався до перевіреної тактики зволікань та обіцянок. В результаті переговори скінчилися нічим, і ті ж самі питання мусив розв’язувати вже новий гетьман (тепер уже тільки Правобережної Гетьманщини) Павло Тетеря…

Далі буде

* Цю статтю о. Юрія Мицика передруковуємо з «Варшавських Українознавчих Записок 4-5», які щойно недавно з’явились друком.

[1] Центральна наукова бібліотека НАН України ім. Вернадського. Київ. Відділ рукописів, ч. 74 П. 20, арк. 74. У цьому ж рукописі збереглися «Новини з Вільна, писані 16 квітня 1621 р. Станіславом Ростовичем і адресовані кс. плебану несвізькому». Тут говориться, що один з віденських міщан (або Ісайя Волкович, або Богдан Турецький, або Красовський) їздив «до козаків, щоб на експедицію проти татар не йшли, поки король його м. не подасть митрополита і владику полоцького», тобто Нова (Борецького) та Мелетія (Смотрицького). (Арк. 88).

[2] М. Грушевський, Історія України-Руси, Київ, 1994, т. IX.

[3] Див. С. Плохій, Священне право повстання: Берестейська унія і релігійна легітимації Хмельниччини [в:] Держава, суспільство і Церква в Україні у XVII столітті, Львів, 1990; С. Плохий, Панство и Украйна. Политика римской курии на украинских землях в XVІ-ХX вв., Киев, 1989; О. П. Крижанівський. С. Плохій, Історія церкви та релігійної думи в Україні, Київ, 1994, кн. З, ст. 70-81.

[4] М. Грушевський, Історія України-Руси, т. 9, ст. 25.

[5] Держава.., ст. 17 (з виступу T. Опаріної).

[6] Цікавий приклад наводиться у книзі: О. П. Крижанівський, С. М. Плохій, Історія церкви… кн. З, ст. 80

[7] Д. Дорошенко, вказ. твір, т. 2, ст. 59.

[8] Бібліотека Чарторийських у Кракові, Відділ рукописів, ч. 402, ст. 413-416.

Там же. ст. 416.