Пробуймо писати правду

(У відповідь на статтю Є. Іванкова у «Свободі»)

Треба пробувати писати правду, бо тільки так можна здобути те, до чого змагаємо. Не варто дезінформацією уводити у блуд читача. Стаття Є. Іванкова під назвою «Бути чи не бути?», що з’явилась на сторінках «Свободи», за 27 березня 1998 р. є клясичним прикладом, як не треба писати. Це дуже шкодить. У зв’язку з цією статтею я одержав (особисто і як редактор «Патріярхату») і дальше одержую безпосередні й телефонічні запити, чи це є правда, що написав Є. Іванків, яка моя думка до цих питань? Ці численні запити у справі статті Іванкова мене заставили написати про цю статтю також на сторінках журнала «Патріярхат», хоч я також написав до «Свободи», щоб читачі «Свободи» прочитали іншу думку й вказати, що не все, що пише Іванків є згідне з правдою. На жаль, у статтях Іванкова, чомусь це часто трапляється. Найгірше є тоді, коли Іванків пише півправди.

Є. Іванків у своїй статті допустився серйозних помилок. Вже сам заголовок статті «Бути чи не бути?» виглядає мені дуже недоречним. У нас не було найменшого сумніву щодо існування нашої УГКЦ тоді, коли вона в УРСР була поставлена поза буквою закону, після т.зв. львівського собору в 1946 р. і перебувала у катакомбах та ми вірили у її незнищимість. То як можна ставити під сумнів існування нашої УГКЦ сьогодні? Наша Церква воскресла й поволі, безповоротно стає з колін. Святоюрська Гірка знову стала центром УГКЦеркви, постали духовні семінарії у Рудному, у Івано-Франківську постала Богословська Академія у Львові, утворено низку єпархій, створено Києво-Вишгородський Екзархат (шкода, що не єпархію), відновили своє активне життя монаші чини, Отці Василіяни, Отці Судити, Отці Редомптористи, як також жіночі монаші згромадження. Крім цього всюди воздвигають нові Божі храми. Чи це дає підстави до будь-якого сумніву, що Церква стоїть перед загрозою існування? Напевно ні!

Щоб доказати своє твердження Є. Іванків пише: «… коренем усього лиха є негативне відношення Москви і Ватикану до нашої Церкви, як окремої одиниці, й до української державности в загальному». Дивно, що Іванків ставить на рівні Ватикан з Москвою. Москва політично й релігійно нищила не тільки УГКЦеркву, але й Українську Православну Церкву, все це відомо. Чи можна те саме сказати про Ватикан? Можна мати оправдані претенсії до ватиканської остполітік, а зокрема до деяких її діячів, як кардинала Е. Кассіді чи архиєп. Дюпре й інших. Іванків часто покликається на наших церковних світочів Слугу Божого Митрополита Андрея Шептицького, Патріярха Йосифа, а часом до цього додає Митрополита Володимира Стернюка, але поруч слід підкреслити, що ні один з названих не закликали до зірвання з Ватиканом. Блаженнішому Митрополитові, як він перебував на засланні, обіцяли патріяршу мітру, якщо він відречеться єдності з Римом, Апостольською Столицею. Спокуса була велика, але св.п. Патріярх Йосиф відмовився. Варто пригадати, що УГКЦ щойно у 1996 році відзначила чотириста річний ювілей Берестейської Унії. Чи Ватикан нас терором держав чотириста років, на протязі яких наша УГКЦерква склала гори трупів і пролила ріки крови за свою приналежність до Апостольської Столиці? Твердити, що Ватикан є проти української державности, трохи непристойно, щоб не сказати – неправда. Що Ватикан не був один з перших, який визнав українську державність, це правда, але це не є доказ, що він є проти української державности. Папський нунцій є у Києві, але українська держава ще по-сьогодні не має свого амбасадора у Ватикані.

Для того, щоб свої твердження підсилити Є. Іванків пише: «Доказів на це знаходимо багато, а дуже прецизно сформулював їх Митрополит Володимир Стернюк під час зустрічі з Папою Іваном-Павлом II у Римі, в червні 1990 року». Шкода, що Є. Іванків не зацитував цього «прицизного сформулювання», автор бажає, щоб читач в це повірив. Так, Митрополит В. Стернюк був у тому часі в Римі, на синоді владик УКЦеркви, що відбувався під проводом Папи Івана-Павла II і Митрополит Володимир у своїй промові до папи просив проголосити патріярхат Української Католицької Церкви.

У підзаголовку «Невизнання Ватиканом» Іванків твердить, що, мовляв, московські церковні представники були краще поінформовані, що Ватикан не визнає підпільних владик. Шкода, що не назвав хоч одного владики, якого Папа Іван-Павло II не визнав і як їх обмежено в діяльності? Правдою є, що всі підпільні владики беззастережно були визнані без обмежень. Можна назвати всіх владик поіменно й де хто яку має єпархію.

На жаль, у статті Іванкова є чи мало тверджень, які не мають дійсного покриття. Твердити, що Ватикан визнав т.зв. собор з 1946 p., бо вірив, «що такий стан залишиться вже на віки» (але в таємниці) і мовляв, з того часу у Совєтському Союзі існувало дві офіційні Церкви: Московська й Римо-католицька (переважно польська). Правдою є, що коли на офі­ційному зібранні Московської Церкви у сімдесятих роках, на якому були присутні офіційні ватиканські представники, була відчитана ануляція Берестейської Унії, присутні ватиканські представники не опустили залі нарад і не запротестували. На цю справу у той час гостро зареаґував і протестував св.п. Патріярх Йосиф, а зорганізований мирянський рух провів відповідну акцію. Про тайне домовлення ніколи не було згадки. Можливо, що Іванків у Чікаґо має свої тайні інформації. Коли ж ідеться про існування Римо-католицької Церкви (польської), то вона постійно існувала й не мала жодного пов’язання з «тайним домовленням».

Справді Іванків своїми, не відомо звідки взятими інформаціями, зводить нашу УГКЦеркву до якогось абсурду. Ось його слова: «А вже найбільші труднощі справляла Ватиканові потреба відновити УГКЦеркву, бо це перекреслило б многонадійні пляни Ватикану і Москви щодо України. Але це було конечним, конечним злом. Поставлено тоді, що ця відроджена УГКЦерква не буде справжньою, законною Церквою, продовженням передвоєнної Галицької Митрополії (бо вона була зліквідована в 1946 році), тільки якоюсь групою греко-католиків (як про це згадував Митрополит В. Стернюк). Ця відроджена УГКЦерква — це тільки якийсь новотвір, який існує до якогось часу. Ця Церква є тільки толерована, а не вповні визнана, вона ніби існує, ніби ні». «Наш Синод не є справжнім правосильним Синодом, що видає законні важливі рішення, тільки займається дрібничковими, другорядними справами».

Є. Іванків представив нам застрашаючу картину. Властиво, ми не є ми. Чи справді так є, як написав Іванків? Чи справді Синоди УГКЦ не є справжніми синодами, не є правосильними? Наша Церква є тільки толєрована. Але ж ми були і є безпосередніми свідками, як наша УГКЦерква ставала з колін, як відвойовувались наші історично законні храми, як будуються нові храми. Як можна твердити, що Ватикан був проти відновлення нашої Церкви? Може Ватикан бажав це інакше бачити, але не був проти. Та ж не треба забувати, що наша УГКЦерква одержувала поважні суми фінансової допомоги з Ватикану. Згадаймо відомого монаха о. Верефріда ван Страатена. Тут іде мова не про тисячі, але мільйони долярів. То ж не давали допомогу УГКЦеркві для того, щоб вона не існувала.

Якщо справді Ватикан бажає позбуватись чи ліквідувати нашу УГКЦеркву, як нас настирливо переконує з Чікаґо Є. Іванків, знаток церковних справ, то як же тоді пояснити, що Ватикан, а точніше, сам Папа Іван-Павло II так гідно, достойно й величаво святкував і відзначував тисячоліття хрещення Руси-України у Ватикані, у якому взяли багаточисленну участь не тільки українці католики, але також українці православні. Подібні святочні відзначення відбулись у Ченстохові, Польща, при участі біля сто тисяч паломників. Не без причини у 1996 р. Папа Іван-Павло II відправив св. Літургію в сослуженні наших владик у базиліці св. Петра у Римі, з нагоди 400-річчя Берестейської Унії.

Без сумніву наша УГКЦерква має свої проблеми: вони є на Закарпатті, у Словаччині — Пряшівщині, у Польщі. Має також і свої внутрішні проблеми. Не у всіх наших труднощах винен Ватикан. Багато в цьому є і нашої вини, не тільки владик, але також священиків і мирян. Треба шукати розв’язки цих проблем, а хто шукає, то напевно її знайде. Треба бути критичним не тільки до Ватикану, але й до себе самих.

Сказати, що наша УГКЦерква не зробила жодного поступу й стоїть перед проблемою бути чи не бути — є далеке від правди. Зробити знак рівнання чи ставити в одній площині Москву й Ватикан, це вияв незнання історії Христової Церкви. Твердити, що Синоди УГКЦеркви не є на рівні й займаються маловажними справами є дуже кривдячим для всіх владик. Хіба ж прийняття узгідненого літургічного тексту св. Літургії для всієї УГКЦеркви не є маловажною справою? Цей список можна б продовжити. Тут зроблено тільки натяки.

Шкода, що автор Є. Іванків у своїх безпідставних осудах не спромігся бути хоч трохи об’єктивним. Звичайно, легко всі, навіть дуже складні, питання УГКЦеркви вирішувати у Чікаго, але не так легко їх практично вирішувати в Україні, а також і в діяспорі. Шкода, що Є. Іванків не подав ні одної своєї спасенної розв’язки цих питань.

В одному можу запевнити, що ми сущі минемось і прийдуть нові покоління, а УГКЦерква є і буде рости і розвиватись. Вона видержала більше як 400 років, пройшовши не легкий тернистий шлях, вийшовши переможно, то не має найменших причин ставити сьогодні питання бути УГКЦеркві чи не бути?! Така є незаперечна істина.

Микола Галів