Програмова промова на відкритті Патріяршого Собору (неділя 6 жовтня 1996)

Ваше Блаженство,
Високопреосвященні і Преосвященні Владики,
Шановні Представники державної влади,
Всесвітліші Отці,
Преподобні Ченці й Черниці,
Достойні Гості,
Дорогі Учасники й Учасниці Патріяршого Собору!

Наш Собор переводимо в приміщеннях Львівського Університету. Ця зовнішна обставина може створити вражіння серед учасників та глядачів, що ми відбуваємо наукову конференцію чи конгрес на релігійні теми. Так воно не є. Хоч з причин зовнішних ми мусимо і починати, і переводити цей собор у, що так скажу, світських приміщеннях, якими достойними вони не були б, наше зібрання є у своїй суті релігійне, церковне.

Наш Собор ми повинні бачити як релігійний акт, акт богопочитання. Це акт прослави Пресвятої Трійці, Отця і Сина, і Святого Духа.

Отця — якому приносимо наші молитви і наш труд як нашому Творцеві, Добродієві, Вітцеві, джерелові і завершенню всього існуючого, особливо життя. Перед Ним визнаємо наші гріхи, промахи, недосконалості й в Нього просимо прощення, дозволу й нагоди на новий початок, благословення на справжнє навернення наших умів та сердець.

Синові — приносимо цей наш Собор як акт богопочитання, бо ми тут зійшлися не як звичайні люди, не як представники громад, але як Церква, Його святе Тіло. Цей цілий Божий Люд тут зібраний — Владики, духовенство, миряни — це Його твір, Він нас збирає в одне і лучить з Небесним Отцем, підносить нас до гідности Божих дітей, улюблених Богом дітей. Ми тут зібрані в одне з усіх кінців світу не тільки на підставі походження з одного народного кореня, спаяного спільною історією, не тільки на підставі приналежности до одної помісної Української Греко-Католицької Церкви, але в основному як Тіло Христове, в якому ми всі охрещені в Христа становимо єдність на підставі спільної участи в Божому житті. Ми один одному брати й сестри, бо нас єднає сам Христос.

Цей наш Собор — це також акт богопочитання принесений Святому Духові. Наше християнське думання і хотіння завдячуємо саме Йому. В наших нарадах, обмінах досвіду, шуканнях здорових розв’язок, мусимо себе цілковито піддати Його проводові. Без Нього цей наш Собор залишиться звичайним збором зацікавлених, але невторопних і немічних людей. З Ним ми стаємо живим Тілом Христовим, в якому пульсує Боже життя. Наші міркування й пропозиції набирають особливої сили та особливого характеру.

Тільки усвідомивши собі, що таким є наш Собор — від початку до кінця актом богопочитання, ми під Божим натхнінням принесемо велику користь нашій святій Церкві.

Цей наш Собор це епохальна подія. Такого в нас не було від століть, якщо взагалі щось подібного відбувалося в історії нашої Церкви. Не в тому, одначе, особливе значення цієї події і наша радість з цієї нагоди, а у факті, що таким Собором, в якому беруть участь представники цілої України і всіх поселень, маніфестуємо одність і єдність нашої Української Греко-Католицької Церкви. Це є дійсність, якої важливість годі переоцінити.

В наших дискусіях ми побачимо, що живемо в дуже інших обставинах і то не від нині. Сама Україна викаже дві великі традиції, бо сотками років ми жили одночасно під різними окупантами, а це формувало нашу ідентичність. А що вже сказати про поселення. Між Австралією і Німеччиною, між Аргентиною і Канадою віддалі не тільки географічні. Але ми тут зібрані разом і на цьому Соборі ми мусимо встановити основний принцип нашої єдности, який мусить бути такий високий, глибокий та широкий, щоб в тій єдності, яку свідчимо нашою присутністю тут, ми всі вигідно й легко знайшли себе, своє церковне «Я», свою ідентичність. Не є для нас таємницею, що існують певні напруження між різними групами нашої церковної спільноти, напр. між східною і західною Україною. Але все ж таки ми є одне. Тепер треба нам ясно встановити оцей принцип, так виразно, щоб ми могли ним жити і перемагати будь-які відосередні сили, щоб нас не називали провінційною галицькою Церквою, щоб ми самі розуміли і нас інші бачили як всеукраїнську Церкву, щоб ми нашим дітям і внукам могли передати як цінний скарб свідомість нашої єдности та одности як життєву дійсність.

Цей принцип єдности ми мусимо з’ясувати так чітко й безсторонньо, щоб він став площиною, на якій можемо зустрітися з нашими братами й сестрами православних Церков. Розкол нашої Церкви на різні конфесії — це велика рана на тілі Української Церкви і ніхто з нас не може зіпхати вину за такий стан на сусіда. Всі ми винні. З нашої сторони, зібрані на Соборі УГКЦ ми повинні не тратити з очей існування більшої частини нашого народу у православній вітці Христової Церкви. Ми хочемо представити їм базу, площину, на якій можливим був би поворот до первісної нашої єдности, без запідозрень і страхів, але на солідній основі чогось, що нас справді єднає.

Ця перша сесія нашого Патріяршого Собору відбувається в ювілейний рік Берестейського потвердження нашої єдности у Вселенській Церкві. Що це для нас значить? Хіба не виключно обильне джерело гуманітарної і, взагалі, матеріяльної допомоги. Цілий рік, а властиво й довше, ми вже святкуємо цей ювілей. А що ми навчилися за той рік, що ми пізнали, передумали, повинні ми тепер вплести в наше думання, зробити досвід чотирьох століть дуже свідомої вселенської єдности, важливим елементом у нашій праці в цих днях і в наших пропозиціях на майбутнє.

Які прикмети повинні ціхувати нашу працю? Я б їх вичислив ось так:

  1. Реалізм, або іншими словами — правда. Від самого початку нашої програми, звіти про стан поодиноких єпархій чи екзархій, ми хочемо пізнавати, як властиво виглядає наша Церква, без сантиментальних забарвлень, без промовчування дійсного стану, без вибілювання того, що таким не є. Ми хочемо глянути дійсності в очі, прямо, сміливо.

Багато в нас недомагань, хоч і не менше додатніх сторінок, але треба старатися бачити їх в цілості, такими як вони є. Треба нам закохатися в правду, а ще докладніше, в життя. Про те якою ми хотіли б бачити нашу Церкву скажемо у пропозиціях для Священного Синоду Єпископів. Але й тут ми мусимо об’єктивно зміряти наші сили, наші спроможності, не вдавати ангелів, не вимагати від себе і від інших більше, чим ми згодні з себе дати.

  1. Відвага, сміливість. Наша Церква у великих сьогодні клопотах. Пізнати правду, признатися до дійсного стану справ, висказати публічно те, що болить, а головно, запропонувати трудну, непопулярну розв’язку, вимагає неабиякої відваги. Кожну пропозицію ми повинні прийняти, її розглянути, перевірити. Навіть те, що на перший погляд буде здаватися протилежним всім нашим дотеперішним переконанням, треба не відкидати відразу, бо в контрасті скрайностей можемо краще побачити наш стан і можливі виходи. Самозрозуміло, що і скрайності мають свої границі, бо не можемо принимати нічого, що противиться Божому законові чи виразним інтересам батьківщини.
  2. Виваженість. Нашою ціллю є запропонувати такі розв’язки, які можуть довести до покращання стану нашої Церкви. Дискусія є тільки дискусією. Але пропозиції — це можливі напрямні дії. Їх треба робити такими, щоб люди могли їх сповняти, щоб не вимагати геройства від кожної особи, не за мало, але й не за багато. Ця виваженість мусить включати глобальне думання. Мусимо дивитися на наших братів і сестер по цілому світі, розрізнити також що ми всі повинні робити, а що можуть робити вірні нашої Церкви тільки в деяких околицях.
  3. Екуменічне думання. Вже повище було згадано про потребу не забувати за наших співбратів-некатоликів. Не одного з вас одначе дивує відсутність офіційних представників інших Церков, а особливо Православних Церков на нашому Соборі. Ми прямо їх не запрошували. Чому? Бо наші відношення до православних на Україні є дуже складні й трудні. На поселеннях ми навчилися співіснувати, хоч ми дуже свідомі, що це не правдива єдність, що між нами немає миру, а радше це тільки взаїмна толеранція. Це вже великий крок вперед, але далекий від властивої цілі сповнення Христової волі — щоб всі були одно. В Україні, через поділ між самими православними, ситуація далеко складніша. Коли просимо всіх, хтось приходить, а інші з принципу не приходять, і так ми стаємо ще одною нагодою підкреслити роз’єднання. Ми в Україні дуже уболіваємо над таким станом, ми б дуже хотіли стати отим помостом порозуміння між різними православними групами, отим невтральним ґрунтом, де вони можуть зійтися. Нам це не вдається. Зі сторони православних, майже, немає практичних кроків, щоб зблизитися з нами. Ми, одначе, мусимо зі своєї сторони зробити все, щоб переконати православних, що ми їм не ворогами, що не хочемо нікого насильно захвачувати, рости їхнім коштом, що ми не організуємо хрестоносний похід проти них. Може власне цей Собор подасть якісь нові думки, ініціятиви, щоб розброїти дуже напружений стан.

Собор це буде для нас усіх великою школою відповідальности за цілість і відповідальности взагалі. Дуже часто робиться закиди провідникам Церкви, нібито вони винні за всі лиха в Церкві. Собор це свого рода школа, в якій цілий Божий Люд, всі ми — владики, духовенство, миряни — мусимо вчитися брати на себе відповідальність за добро загалу, оцінювати дійсні можливости, брати під увагу обставини, серед яких діємо. Не одну річ в практичних пропозиціях будемо мусіти тимчасово зменшити від бажаного до бажаного й можливого. Це, одначе, не сміє стати нагодою взагалі відкинути надію на покращання. Це радше вправа, як осягнути бажане і зробити його можливим. Велика вправа второпности і терпеливости.

В первісному свому виданні тематика Собору мала охоплювати проблеми зв’язані з місцем нашої УГКЦ у Вселенській Церкві. Це змінено, і я думаю, що рішення було правильне. Чому? Поминаючи питання, чи ми були б вже готові до змістовної дискусії над так трудною проблематикою; поминаючи факт, що дискусії могли б розбитися в дуже ще контроверзійних точках, нам треба застановлятися над основними потребами нашого життя, особистого, сімейного, громадського, парафіяльного, але понад усе особистого, одним словом, які ми християни? Бо про це, властиво, розходиться. Покращання світу треба починати від самого себе. В дискусіях над темами, які остаточно намічено і представлено до нашої призадуми, ми будемо мусіти дуже скоро поставити собі рубом питання: а які ми християни, кожний з нас поодиноко? Як я ставлюся до Бога, як я бачу себе, як я бачу свого ближнього, його права й потреби? Нема кращого забезпечення перед самообманом як глянути в дзеркало. А так легко себе й других обманити з фатальними наслідками для всіх. Усвідомім собі, Шановні Слухачі, відповідальність, яка на нас тяжить.

Але в той сам час не забуваймо, що нам як християнам не можна попадати в зневіру, не можна сказати: ну, вже все пропало, немає виходу, гинемо. А найгірша з усього причина до зневіри, майже розпуки, це сказати: нема з ким працювати, нема на світі вже порядних людей, охочих до праці. Правдоподібно немає їх аж так багато, але це ще далеко не причина зложити руки і сказати: годі, нема з ким. Ісус Христос до жінки зловленої на гріху — отже, напевно не до взору моральної, порядної поведінки — сказав: Іди, і більше так не роби. Яке, майже, неймовірне довір’я до людини. Людині, яка жила з гріха, сказати: Іди, і будь добрим. Воно може здаватися, що я сходжу в проповідування. Але я дуже свідомо кажу це на початку нашого Собору, бо хочу підкреслити, що нашим найбільшим багатством в Церкві, нашою, властиво, одинокою надією на краще майбутнє, на справжнє відродження нашої Церкви, на оздоровлення тих частин нашої Церкви, які безпосередньо потерпіли від комунізму — це людина. Наша ставка мусить бути на людину. А тих порядних, охочих до праці ентузіястів знайдемо, коли їм представимо цікаву, дійсну, автентично християнську програму.

Нова євангелізація. Під цим гаслом буде проходити наш Собор. П’ять тем, які запропоновані нам до дискусії, це тільки частина проблематики християнського життя в нашій сучасній дійсності. Кожну з них можна розкласти на багато підвідділів, з яких кожний це своя проблема. Цю роботу залишаємо секціям. Хочу тільки сказати, що якщо б нам вдалося хоч трошки піднести рівень християнського життя в цих секторах, в нашому серйозному і безкомпромісовому заанґажуванні на засадах Христової науки, ми повинні б уважати наш Собор великим успіхом.

Всі події відбуваються в історії, але не всі є історичними. Історичним є тільки така подія, яка зміняє напрям розвитку дальших подій. Дай Боже, щоб цей наш перший по століттях Собор був історичним в найкращому розумінні цього слова — Богові на славу, нашому народові на спасення.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>