Свіжий номер

1(501)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором

«Промінь надії на римському обрії»

Місяць лютий б цьому році був винятково помітним у житті нашої Церкви. Як звичайно, сподівалися усі відзначити, хоч і скромно, уродини Блаженнішого Патріярха. Але тепер вони були надзвичайні, бо припали на 20-ту річницю його звільнення з радянських концтаборів і прибуття до Риму. Саме на цей час запляновано так само відбуття чергового звичайного синоду ієрархії нашої Церкви. Тому лютневі дні заповідалися в Римі цікавими. Хоч професійні заняття й попередня недуга не дуже сприяли мені виїхати до Риму, все таки вирішив я вирватися туди на тиждень і бути знову свідком важливих подій у нашій Церкві. Не помилився у своїх сподіваннях і був радий, що поїхав до Риму і провів там кілька цікавих днів та мав деякі корисні зустрічі.

До патріяршого дому на площі Мадонни приїжджаю, як до свого дому. Так нераз каже й Блаженніший Патріярх: «Приїжджайте туди, як до себе! Це наша українська власність, це шматок України в римському морі!». Сестри св. Анни, добрі господині обителі, сподівалися, що приїде разом і моя дружина. Але попередній плян їхати автом ми змінили, тим більше, що був великий наплив праці в редакції Енциклопедії в Сарселі, і не можна було взяти собі справжніх вакацій.

В Римі зустрів знайомих і співробітників з патріяршого руху, зокрема вже кілька днів раніше прибув д-р Б. Лончина, голова УПСО. На площі Мадонни також замешкали шість Владик, учасників синоду, його діловий секретар та кільканадцять прочан. Незабаром прибула ще група з Америки.

Провели кілька розмов з патріярхальними діячами (долучилися ще інж. В. Колодчин, секретар президії УПСО, ред. М. Хом’як, голова ради патріярхальних організацій Канади, М. Галів, редактор «Патріярхату», інж. Т. Кудлик, голова центрального Патріярхального комітету в Англії та інші).

Стояло перше питання, як замаркувати участь мирян з приводу Синоду. Було бажання, як у попередні рази, щоб представник мирян висловив погляди і пропозиції Отцям Синоду, щоб була прийнята якась делегація або хоч відбулася зустріч мирян з Владиками. Ніхто не бажав нічого «форсувати». Бажалося співпрацювати з владиками і керівниками синоду, не перешкоджати їм, а навпаки,— допомогти. Переважно розмовляючи з владиками по двоє (д-р Лончина і я), ми підносили думку про прийняття делегації, виголошення слова на Синоді чи при іншій нагоді — до синодальних отців. Владики (а таких індивідуальних розмов ми провели шість чи сім) прохали залишити їм вільну руку, не уживати «пресії» (хоч ми такі алюзії заперечували), відкладали можливу участь чи авдієнцію мирян у владик, членів синоду, на майбутнє. Дехто боявся, навіть з людей, прихильних до мирян і причасних до синоду, що це, мовляв, «лобіїнґ». Інші запевняли, що все йде добре на синоді, і що такий демарш мирян може скоріше пошкодити, ніж допомогти справі.

Залишаючи собі власну думку щодо цього, ми вирішили справді таки не настоювати, хоч, правду кажучи, деякі аргументи, якими б вони не були доброзичливими, не були переконливими. Ми вирішили подати на папері наші позиції і прохання та передати їх у формі меморіялу кожному єпископові ще під час синоду. Співпромовці були цим задоволені, хоч кілька владик таки дійсно не бачили причини, чому делегати УПСО не могли бути прийняті отцями синоду, як це було в 1969 р. на Четвертому Архиєпископському Синоді. Тому, хоч карикатура в «Лисі Микиті» про «участь мирян в синоді», може, задрастична, але якось подібне враження все це навівало.

Незалежно від цього, розмови з єпископами були ділові, вияснюючі і корисні для обидвох сторін. Порушено не одну справу: в одних речах владики вияснили свою позицію і вимоги, в інших — прийняли і краще зрозуміли наставлення організованого мирянства. Цілком певно, що устійнено чи, вірніше, продовжено діялог, розпочатий на різних етапах, а формально зафіксований участю частини ієрархії в ІV-ому Конгресі Мирян у 1982 р. Були й розмови та візити у найвищих чинників теперішньої Східньої Конгрегації. Годі було їх ігнорувати, мовляв, це не «наша влада», як це досі говорилося. Зрештою, й люди, близькі до оточення Блаженнішого, такі візити суґерували. І кардинал В. Рубін, префект Конґреґації, і архиєп. М. Марусин, діловий керівник справ, тобто особа, без якої ніщо тепер не діється в Українській Католицькій Церкві, виявили зрозуміння до наших суттєвих зауважень, думок і пропозицій. Від останнього ми довідалися, між іншим, про призначення на Крижевецького єпископа українця-русина о. Славомира Мікловша. Це, на мою думку, важливе призначення, бо досі говорилося у Ватикані (дехто переконував, що це була правильна розв’язка) про призначення хорватського кандидата, мовляв, повинна бути ротація між цими двома етнічними спільнотами. Були розмови і про потребу розв’язання конфлікту в англійському екзархаті по лінії душпастирських потреб вірних. У цьому відношенні зауважилося певну еволюцію в думанні наших ієрархів, як також офіційних осіб. Між іншим, не знайшла підтримки ініціятива єп. А. Горняка опублікувати листування між кард. Рубіном і Блаженнішим Йосифом.

Саме у зв’язку з цим листуванням існувало дещо делікатне відношення між нашим Патріярхом і головою Східньої Конгрегації. Відчувалося, що це небажана і неприємна справа, але з обидвох сторін також було наставлення ситуацію поліпшити. Символічно це сталося, коли кард. Рубін прибув на відзначення ювілею Блаженнішого, й вони на зустрічі обнялися. В Римі думають, що цю справу можна було внутрішньо полагодити, а непотрібного розголосу їй надали ті, що опублікували листування.

З архиєп. Мирославом Марусином ми ще порушували причини його неучасти в Синоді. Він пояснив, що його адміністративна позиція в Курії та брак душпастирської юрисдикції над українськими вірними (він же зрезиґнував з візитатури західньоевропейських громад поза екзархатами) не дає йому титулу брати участь у канонічному синоді. До того ж, його присутність мала б інтерпретуватися як втручання Конгрегації у справи Синоду. Таке вияснення можна прийняти об’єктивно.

Обидва митрополити мають вирозуміння до участи мирянського сектора у наших церковних справах, тільки уважають, що мирянські організації мають бути вбудовані в структуру Церкви, наприклад, як деякі крайові католицькі організації в Канаді, Австралії й Арґентіні, висловлюючи при цьому деякі застереження до характеру і побудови УПСО. Це було темою дискусій: представники УПСО намагалися переконати ієрархію, що це одинока організація, що має завершену понадкраєву структуру, що інших немає і, мабуть, скоро не буде, що треба хоч би на тимчасовій основі нав’язати співпрацю між ієрархією і патріярхальним рухом. Ці аргументи знаходили зрозуміння, але ще потрібно зусиль самих складових організацій Патріярхального руху, зокрема поширення діяльности і нав’язання практичної співпраці з ієрархією і духовенством, щоб саме УПСО виповнило існуючу прогалину.

Щодо перебігу самого синоду, то хоч він відбувався за зачиненими дверима, і учасники були зв’язані таємницею, зокрема не бажали говорити про постанови до часу їх затвердження Святішим Отцем, що стало легальною основою діяння синоду, то нас запевняли з усіх сторін, що синод проходив гармонійно, ділово і навіть у піднесеному настрої. Владики виявили респект і повна відданість голові Синоду, Блаженнішому Отцеві Йосифові, підкреслювали, що це завдяки його зусиллям нарешті відбувається визнаний Папою синод, що особа Блаженнішого є ключевою у єдності наших діяспоральних церковних одиниць та в її органічному і організаційному зв’язку з Церквою в Україні. Це підтвердили й жести новойменованих владик-кандидатів синоду, які склали заяву відданости Блаженнішому, і більшість з них прийняли з його рук хіротонію.

Синодальні отці одноголосно говорили, що існувала в час синоду гармонія, колеґіяльний дух і бажання співпраці між єпископами. Не було колишніх «таборів» і «фракцій», радше єпископи дискутували вільно чи голосували за внутрішніми переконаннями, а не по якісь устійненій «лінії» чи зразку. Обрано кандидатів на вакантні єпископські катедри. Обговорювано дальшу діяльність комітету підготови ювілею тисячоліття. Як виглядало з розмов, далі головою центрального комітету УКЦеркви мав би лишитися тепер наймолодший хіротонією єпископ Михаїл Гринчишин.

Саме його хіротонія Блаженнішим та уведення в уряд у Парижі 15 лютого були видатними подіями для нашої Церкви в Західній Европі. Ці події також відбулися в дусі порозуміння і співпраці різних чинників нашої Церкви. Номінат-єпископ, а згодом висвячений екзарх зробив жести в сторону Блаженнішого і реалістично дивиться на свою ролю і співпрацю з осередком в Римі та з мирянським рухом.

Діялог і обопільне зрозуміння є надто засадничими у таких ситуаціях. Багато справ можна полагодити у злагоді та компромісово, якщо є добра воля і людяно-християнське, а не леґалістично-адміністративне наставлення, а — ще, не дай, Боже,— коли беруть верх якісь амбіції. Екзарх Парижу має всі шанси добре вив’язатися з своїх нелегких обов’язків не лише церковного ієрарха, але й головного речника української спільноти у цьому важливому осередку. З його перших виступів та заходів, візитацій і зустрічей, які він досі мав, можна сподіватися, що це він виконає з користю для нашої Церкви і спільноти.

По тій лінії бажано нав’язати переважну співпрацю з нашими вірними і земляками в Югославії. Знов треба сподіватися, що певні позитивні кроки зроблено. Сам єпископ-номінат відвідав Блаженнішого Патріярха, а на його хіротонію до Югославії поїхали і деякі наші діяспоральні єпископи. Учасники синоду привітали владику Славомира разом від синоду, де він — треба сподіватися — займе належне йому місце.

Існує час на все — і на боротьбу, і на критику, і на виразні принципові позиції. Але життя й ситуації вимагають також злагоди, порозуміння, обопільних концесій і якихось компромісів. Здається, ми сьогодні в наших церковних справах перебуваємо на тому етапі, де після мобілізації енергій і декляративних заяв про наші права і претензії, треба виявити добру волю співпраці і злагоди. Роля і доля нашої Церкви насьогоді вимагають творчої праці, дрібних і щоденних зусиль усіх її складових частин, щоб її положення і дальший розвиток поліпшити на різних відтинках, маючи на думці добро душ її вірних та її нелегку ситуацію на українських землях.

Благословенний ювілей нашого Патріярха в Римі, атмосфера і наслідки синоду, дух співпраці, жести Апостольської Столиці, авдієнція синодальних отців у Папи і його батьківське слово (опубліковане згодом українською мовою на першій сторінці «Осерваторе Романо»), реалістична еволюція наших поглядів в сторону помісности і патріярхальної ідеї дають підставу нам твердити, що з’явився для нас промінь надії на римському обрії.

Василь Маркусь

Поділитися: