Промова Блаженнішого Патріярха Йосифа Сліпого на синоді латинських єпископів у Римі, дня 2 жовтня 1974 р.

(Реконструкція тексту на підставі перекладу)

Святіший Отче, Преосвященні Отці і Браття.

Говорю в імені Української Католицької Церкви і, якщо не помиляюся, як учасник-сеньйор Синоду. Промови, що ми їх тут почули про поширення Божого Слова говорять про сучасний стан Церкви в Африці, в Азії, в Америці, як і також в Европі.

Але виглядає, що ці промови, як і пізніші твердження не дають повного образу та не відносяться до цілої Церкви. Промовці говорили тільки про Католицьку Церкву латинського обряду, а не про Цілу Церкву Христову. А у всіх частинах світу є мільйони католиків східнього обряду й десятки мільйонів незєдинених християн.

І так декому може насунутись вражіння, що Католицька Церква є тільки латинського обряду.

Крім цього промовці заторкали країни,в яких існує свобода віри і релігії. Але на світі є дуже великі народи, як в СССР, Китаю і інші, які не мають свободи віри, в яких релігію переслідують і стараються її знищити. Маємо тут на увазі Україну і український нарід.

А всежтаки християнські держави цілого світу нав’язують і вдержують зв’язки із СССР, червоним Китаєм та іншими безбожницькими країнами. На жаль згадані оце відносини існують і їх піддержують країни, які мають високий рівень культури.

Чи не огортає чесну людину жах, коли вона свідома, що там священика за тайне відслуження «Безкровної Жертви» запроторюють в Сибір чи покарано на три і більше каторжні роботи, або цього, що збирає підписи вірних до московського уряду про дозвіл на служіння Святої Літургії, замикають в дім божевільних, зрозуміло, що не на лікування, а щоб зломити психічно.

Вірні, священики, монахи і монахині гинуть після переслідувань, допитів, домашніх ревізій, тортур, поранень і терору. Серед таких жахливих відносин, яка може бути місійна праця.

Що ж тоді Дорогі Браття здається Вам ми повинні зробити? Чи не повинен Синод принайменше рішучо і голосно запротестувати? Чи не маємо ми всіма силами і способами помогти цим, що так жахливо караються?

Та всежтаки віра там не завмирає!

Лікарі, професіоналісти і науковці вступають в духовний стан та геройськими подвигами зберігають і боронять віру. Батькам заборонено вчити своїх дітей молитися, а всежтаки вони стають віруючими.

Коли я сам перебував у тюрмі, то зустрів я там 3-х студентів медицини засуджених на 10 років, тільки за це, що на серці носили медалики.

Не йде тут про політику, чи поборювання комунізму, але про воюючий атеїзм, який із своїх заложень намагається знищити віру і релігію.

Залишається завжди питання:           Що маємо робити серед таких відносин, щоб просякнути таку саме атмосферу?

Самозрозуміло, що не попадати в розпуку. Не згадуючи про інші можливості, то всежтаки Свята Літургія передана на хвилях етеру, катехизм і релігійне виховання багато помагають для піднесення духа, розради та несення помочі. Мусимо застановитись, як у таких умовинах встановити єрархію? Як уділяти святі тайни?

Тоді як положення Церкви в Совєтському Союзі погіршується, то в Польщі, здається, зміняється на краще.

Тому, що цей рік призначений як рік справедливости у цілому світі, Вселенській Церкві дається найкраща нагода, щоб засади справедливости, які випливають з євангельського вчення, мали значення не тільки в особистому житті, але і в житті народів. Проповіді Вселенського Архиєрея і церковної ієрархії, в яких борониться переслідуваних і покривджених у Біяфрі, Бангладешу, Чілє, Палестині і деінде, найкраще відзеркалюють наше твердження.

Український нарід, як було вже сказано вище, переносить під цю пору жахливе релігійне і національне переслідування. Жертвами жорстоких переслідувань падає не тільки ієрархія і священство невизнані режимом, але і самі вірні. Перш за все, найкращі науковці, які стають на захист християнської науки в Україні, падають жертвами насилля і переслідувань.

Серед цих науковців, імена яких загально відомі, знаходимо історика Валентина Мороза, Євгена Сверстюка, Леоніда Плюща, В’ячеслава Чорновола, Івана і Надію Світличних, Юрія Шухевича, Святослава і Ніну Караванських, Ігора й Ірену Калинців, Василя Стуса і багато інших.

Один з них, Валентин Мороз, покараний 14 літнім ув’язненням і засланням, почав ще в липні цього року голодівку. Він готовий навіть вмерти, як вияв протесту проти жахливих, нелюдських відносин у володимірській тюрмі. Цей славний історик нашої доби поставив собі за ціль свого життя боронити християнську культуру України і Церкви перед навалою руїни. У своїх наукових працях, що були причиною його найжорстокішого засудження, відважно твердить, що українська культура так нерозривно поєднана з релігією, що неможливе є нищення культури без величезної руїни релігійного життя, і навпаки.

Є ще багато більше не менш славних науковців як Валентин Мороз і вище названі, які караються в ім’я правди.

В такому світлі, обов’язком нашим і цілої Вселенської Церкви є осудити всю несправедливість, що ламає свободу віри, совісти, думки і слова й вимагати звільнення з кайдан запроторених у тюрми, чи замкнених у домах для божевільних без жодної вини чи злочину; а особливо ми мусимо зробити це для тих, що обороняють Божі і людські права.

Якщо Свята Церква це занедбає, то хто ж інший тоді має берегти Божу і людську справедливість? Отож, щоб цей рік, що називається роком справедливости, через апеляцію Вселенської Церкви до всіх, що несуть історичну відповідальність перед світом за несправедливість і жорстоке переслідування цих людей, закінчився негайним і повним їх звільненням. 

Свіжий номер

2-3 (490) 2022 Обкладинка для сайту