Промова д-р. Марії Клячко на Шостому Загальному Крайовому Зборі Товариства За Патріярхальний Устрій УКЦеркви, 8-го червня, 1974

Доповідач повинен завжди призадуматися, чого він хоче своїм виступом досягнути. І я думала над тим, чи маю Вам сказати кілька патріотичних фраз, щоб дістати гучні оплески та щоб кожний з Вас сказав: «Ну, та пані доктор Клячко гарно чи добре говорила»; чи сказати Вам правду про нашу національну і церковну дійсність та наші недомагання? Я опортуністкою ніколи не була й не буду. Тому буду представляти факти такими, якими я їх бачу, без різниці чи дістану Ваші оплески й похвали чи ні. Очевидно, все, що буду тут говорити, це мої особисті спостереження і переконання. Ані Крайова Управа, ані поодинокі члени Управи не є відповідальні за мої слова.

Шановна Президіє, Високопреподобна Мати Маріє, Шановні присутні! Як виглядає стан нашої Церкви в Україні? Хоч «конституція» Радянського Союзу признає свободу вірувань, в березні 1946-го року НКВД-івський так званий «Львівський Собор» уневажнив Берестейську Унію, а тим самим зліквідував Українську Католицьку Церкву і віддав її без жодних застережень московському патріярхові. Це сталося під офіційним режимовим натиском. Ті, що не хотіли торгувати своїми релігійними переконаннями і своєю особистою гідністю, пішли в катакомби. Вивози на Сибір, катування, переслідування та довголітня антирелігійна пропаганда не знищили в народі релігійного духа. Наша Церква в Україні, хоч і в катакомбах, живе і число віруючих та духовних покликань зростає.

Наша Церква в Україні легально не існує. А як Ватикан, — спитаю Вас, той, що під час Берестейської угоди приобіцяв нашим предкам адміністративну самостійність і затримання рідних традицій та дав запоруку, що у Вселенській Церкві ми стали як рівний з рівним, — як він зареаґував на режимову заборону легального існування нашої Церкви? Чи він запротестував хоч би тоді, коли ново-вибраний Патріярх Пімен в присутності представників Ватикану радів таким великим «досягненням» як знесення Берестейської Унії? Зі сторони Ватикану протесту не було, хоч Блаженніший письменно і усно домагався такого протесту. Його не було тому, що Ватикан погодився на вимоги московських представників, а саме, щоб зберегти ватикансько-московський діялог, не сміє бути й мови про Українську Католицьку Церкву в Україні. Що більше, московські представники навіть висловили свої вимоги щодо нашої Церкви в діяспорі. Підпорядковуючись тим вимогам, у всіх ватиканських публікаціях їх Блаженство не записаний як Голова Помісної Української Католицької Церкви, лиш Митрополит Германюк виступає як голова «Конференції Українських Єпископів.» Цебто, згідно з ватиканськими колами Митрополит Германюк очолює нашу Церкву в діяспорі.

Найсильнішими про-московськими пропаґаторами у Ватикані є Секретар Стану Кардинал Війо, Комісія Християнської Єдности на чолі з Кардиналом Віллебрандсом, Архиєпископи Казаролі, Бенеллі, Бріні, єзуіт о. Лонґ і Колеґіюм Русікум зі своїм о. Має. Все ж таки найбільш підривну роботу серед українців-католиків переводить Східня Конгрегація під дириґентурою Бріні. Той почав розглядатися, хто допоміг би йому розложити українців зі середини. Прочитайте собі листа їх Блаженства написаного до українських владик в день Празника Собору Пресвятої Богородиці 1967/68, а якого мав відвагу опублікувати о. д-р. Нагаєвський. З того листа Ви побачите дійсність, їх Блаженство виразно пише, що Східня Конгрегація вислала листа нашим єпископам, що вони «належать до державних Єпископів Конференцій і обов’язані підчинитися їхнім ухвалам.» На практиці ми бачили як точно і покірно наші владики виконували і дальше виконують інструкції Східньої Конґреґації зі шкодою Українській Церкві. їх Блаженство протестував проти всіх для нашої Церкви шкідливих потягнень Ватикану. Протестував у Папи, у Війо, у Казаролі і в Східній Конґреґації… Під намовою Бріні Сестри Василіянки не прийняли Мати Марії, як делеґатки, на свою Капітулу. Мати Марія була уповажненою делегаткою репрезентувати Сестер в Україні. Після Східньої Конґреґації УКЦерква не існує в Україні, тому нема там манастирів, а тим самим нема і сестер. Їх Блаженство кілька разів висилав листи протесту до Секретаря Стану Війо. Але це не помогло, бо отці Василіяни, а саме о. Великий і о. Патрило, переводячи засідання Капітули Сестер, до йоти виконали припоручення Східньої Конґреґації.

Наш Патріярх на все чутний і на все реаґує. Але, як Він написав у тому ж листі до владик, що «систематичною роботою… деяких монахів враз із різними іншими їхніми потайними заходами… опрокидувано основу для Верховного Архиєпископа, зглядно українського патріярхату.» В тому ж листі їх Блаженство отверто пише, як самі українці вносили меморіяли проти нього до Секретаріяту Стану у Ватикані і до Східньої Конґреґації. Що більше, навіть до Державного Департаменту у Вашінґтоні йшли листи проти їх Блаженства як «комуністичного громадянина», який може мати злі впливи. Це все робили українці «вільного світу»!

Їх Блаженство далі пише: «Вина і відповідальність спадає на єпископів, що далися звести кільком монахам, і то вина і відвічальність перед Богом й історією та перед усім світом. Бо на кого спадає кров цеї Нещасної Церкви в її смертельних судорогах? Мусимо собі сказати гірку правду в очі і не можна завивати її в папірці.»

А тепер про наших владик. Маємо постійний Синод, який не діє. Маємо «Патріярхальний Устрій (Конституцію) Помісної Української Католицької Церкви», якої правил ніхто не виконує. Маємо Кодифікаційну Комісію для переглянення прав Східніх Церков, але хоч у тій, Папою назначеній Комісії, є заступлені патріярхи всіх інших Східніх Церков, то Патріярх ПУКЦеркви до неї не входить. Ось як «Свобода» з 6-го квітня ц. р. цитує слова Східньої Конґреґації: «Ми, на жаль, змушені застосувати закон, який тепер існує і не визнавати Архиєпископа Сліпого головою Української Католицької Церкви.» (23-го грудня, 1963-го року, Східня Конґреґація на припоручення Папи Павла VI підтвердила, що їх Блаженство є Верховним Архиєпископом, а не звичайним собі «Архиєпископом». Чому Бріні переочив цей факт?) В Кодифікаційній Комісії фіґурує Митрополит Германюк як голова «Конференції», цебто як голова нашої Церкви в діяспорі. Є там також владика Сапеляк і отці: Великий, Мудрий (Василіянин з Риму), Марусин і Даниляк з Канади. В «Поступі» з 14-го січня, 1973-го року, Митрополит Германюк (як Ева Піддубчишин вже згадувала у своєму звіті), в інтерв’ю з редактором цього тижневика сповістив, що він зрезиґнував з «Конференції Українських Єпископів». То була гарна пісонька для читачів бо на ділі він сьогодні виступає в «Аннуаріо Понтіфіціо» і у всіх Ватиканських публікаціях як голова тієї «Конференції.»

На останньому Мирянському З’їзді я запропонувала резолюцію з домаганням, щоб Митрополит Германюк зрезиґнував з головства «Конференції», а тим самим і з Кодифікаційної Комісії, в якій він є головою української репрезентації. Головою Резолюційної Комісії був д-р. Осінчук а секретарював пан Галів. По мойому внеску почалась страшенна метушня, нарікання і навіть пан Барусевич, який переводив зборами з’їзду, подав суґестію, щоб цю справу залишити. Та резолюція не перейшла. Хочу вірити, що коли б ця резолюція була перейшла і мирянство рішучо запротестувало проти потягнень і Папи, і Східньої Конгрегації, і Митрополита Германюка, то не знаю, чи наш Патріярх Йосиф мусів би був перейти те страшне упокорення, що всі інші патріярхи мають право розглядати права Східніх Церков, а для нього двері зачинені. І нашому Патріярхові нічого іншого не залишилося, як у «Вістях з Риму» з 14-го травня ц. р., в статті «Відповідальний Крок», пригадати українським представникам Кодифікаційної Комісії: «Зокрема наші українські члени тієї комісії мусять мати свідомість великої відповідальности перед історією, своїм народом і своєю Церквою… Від їхнього сумління і голосу, їхньої постанови, їхнього почуття відповідальности залежатиме не одне рішення, а з тим і хід справ і життя нашої Церкви. Хай мотто наших членів комісії у праці над кодифікацією східнього права буде слово папи: «Вірність до цієї священної рідної спадщини церковної дисципліни.» Тоді зі спокійним сумлінням можуть стати вони перед своїм народом, своєю Церквою і своєю історією.»

Головною точкою для українців-католиків в розгляненні прав для Східніх Церков є питання «територіяльности,» — цебто чи ось, наприклад, наш Патріярх має право на всі території, де живуть вірні Української Католицької Церкви, чи ні. Від часу Другого Ватиканського Собору Блаженніший і ми всі, заанґажовані в патріярхальному русі, боролися за таке право. Найкращий доказ, що наші зусилля не пішли на марне є те, що тільки своєю стійкістю мирянство допомогло Блаженнішому скликати шість Синодів, а на останньому з них прийнято «Патріярхальний Устрій Помісної (Partikularis) Української Католицької Церкви.» Але може й помогли наші три протести проти Бріні в Америці, бо нарешті в Конгрегації пригадали собі, що Папа Пій XII писав свою докторську працю якраз на тему різниці «персональної» і «територіяльної» концепції. «СІКО-SІСО» — бюлетень Конгрегації з січня-лютого 1974-го року, нарешті признав, що найбільшою різницею між канонічною дисципліною латинською і східньою є дилема між «територіяльністю» і «персональністю» закону, про що свого часу Східня Конгрегація навіть не хотіла чути, а чому допомагали їй деякі українські каноністи та інші українські вислужники.

Потягнення Кодифікаційної Комісії не сміємо приспати так, як в часі останнього Мирянського З’їзду. Кілька тижнів тому ред. Пасічняк, д-р. Осінчук і я були вибрані до «тимчасової» Резолюційної Комісії. Ми приготували деякі точки резолюцій. Подбайте, щоб цим разом ці резолюції про такі пекучі справи перейшли, щоб до кількох днів в українській, англійській і італійській мовах вислати їх до Папи, нашого і всіх інших Патріярхів, до Конгрегацій, до наших владик, до всіх українських священиків у діяспорі і чужинецької та української преси в світі. Я думаю, що це повинен бути перший крок діяльности нововибраної Управи.

Шановні Присутні! Свого часу о. Мелетій Соловій мріяв стати православним єпископом. З такими мріями по смерти владики Богдана, він поїхав до Патріярха Атенаґораса а опісля до Львова в часі, як там святкували двадцятиріччя знесення Берестейської Унії. При тій нагоді, 28-го квітня 1966 року, він зложив візиту Львівському Архиєпископові Николаєві. По переговорах, Архиєпископ вислав «Рапорт» із зустрічі до Московського Патріярха Алексія, в якому підкреслював, що в УКЦеркві є дві течії, прогресивна та консервативна та що старе уніятське духовенство разом з «Кардиналом» представляє консервативну течію, а Василіяни, з якими варта переговорювати — прогресивну. Цей документ дістався до рук Папи, який через Східню Конгрегацію вимагав від о. Архимандрита Великого вияснення, хто припоручив о. Соловієві цю поїздку і чи ті зустрічі і форма «Рапорту» не стали згіршенням для тих, що терплять за католицьку віру. Цікаві ті документи і переписка: (1) «Рапорт» Архиєпископа Николая до Патріярха Алексія про стрічу з о. Соловієм 28-го квітня, 1966; (2) «3 Мого (о. Соловія) побуту в Україні», травень, 1966, в якому є вислови, що «особа» їх Блаженства це «плахта червона для теперішніх лідерів Совєтського Союзу…» (3) 18-го січня 1967, о. Патрило до о. Соловія, в якому делікатно осуджує, що ту справу у папи порушив «той, що має доступ до Папи», — цебто їх Блаженство; (4) 30-го січня, 1967, о. Соловій до о. Патрила; 31-го січня, 1967 о. Великий до о. Соловія, дуже осторожно поучував, щоб о. Соловій написав у своєму «звіті» з побуту в Україні про «цілі Вашої подорожі до Святої Землі, з нагоди Вашого Ювілею, та бажання відвідати батьків в Україні, яких Ви не бачили 24 роки…» Успокоюючи о. Соловія, Архимандрит заохочував його «до довір’я, прошу не витягати якихсь фальшивих висновків для себе чи запідозрювати…»; (6) 6-го вересня о. Соловій до о. Великого, лист писаний англійською мовою, який мав бути представлений офіційним колам у Ватикані про ціль поїздки й переговорів о. Соловія з представниками Московського Патріярхату. Побоюючись, щоб вся вина за переговори не впала тільки на нього і вкінці щоб його не проголосили «людиною умово хворою», він приніс свої документи до мене з проханням зробити з них копії. Коли з часом почали появлятись «пашквілі» і на превелике диво конверти до канцелярії їх Блаженства, деяких осіб з патріярхального руху і до мене були ручно адресовані о. Соловієм, я передала всі ті документи о. Соловія до УКУ.

Між збіркою кореспонденції о. Соловія знаходиться лист, який він писав до своєго, як він тоді писав, «найкращого друга», до о. д-ра Володимира Ґавліча. Він шукав у нього «братсько-дружньої поради», чи повинен він стати єпископом Православної Церкви, чи ні. Але не в тому річ, а радше ходить мені про ті слова отця Соловія, які зацитую: «В останньому часі, маючи нагоду бачити, як наші Владики повелись на Вселенському Соборі і поза ним, якими вони виказались малими людьми, — то в мене виродилась свого рода відраза до духовного доробковичівства! Маємо багато єпископів, але користи з них Церква не має, бо кожний з них дбає тільки за себе і своє духовне коритце. Не кращі по моральній та інтелектуальній сторінці є православні Владики, але там можна виправдати все обставинами! У нас назначують Єпископів з Риму, але всі ми знаємо, скільки там діється позакулісових інтриг, хабарництва та і протекційности! Наша давня традиція вимагає, щоб єпископів вибирав Синод Єпископів із участю священства та деяких мирян…»

По цілковитому переполоканні мозґу не думаю чи о. Соловій був би тепер здібний (крім пашквілів) знову щось подібне написати. Але тоді ще, цебто 2-го січня, 1966 року, пишучи до о. Ґавліча, він як Василіянин який добре знає, що діється у Ватикані, добре схопив характер «позакулісових інтриг і хабарництва», бо й справді маємо багато владик, але стан нашої Церкви є жалюгідний, якраз через це, що Ватикан вибирав на владик тих людей, що вірно служили б Ватиканові, а не УКЦеркві. Однак, хоч і з них як дехто винуватий, наше громадянство мусить теж вдаритися в груди і більшу частину вини взяти на себе. Так, на себе, бо пригадуєте собі слова їх Блаженства з нагоди Його кардинальського відзначення? Він сказав, що він буде таким Кардиналом яким, буде його нарід. А яким є українське громадянство? Яка була наша реакція і нашої преси, коли владика Шмондюк не появився на Шостому Синоді? Він часто повторяє, що він тільки тоді поїде до Риму і буде тільки те чи інше робити, як дістане припоручення від Папи. Він не признає жодних припоручень нашого Патріярха, бо для нього він є тільки «Кардиналом». Коли один священик отримав від Патріярха Йосифа крилошанське відзначення і пішов до своєго Владики Шмондюка, щоб цей перевів інсталяцію, то Владика відповів: «Хай Кардинал зробить це з Вами у Львові!» З такою ароґантністю постійно стрічаються наші священики і миряни. Чому наші священики не реагують і не зберуть підписів, так, як це свого часу Рутенці зробили з своїм владикою, Ельком? Священики і миряни повинні писати протести до Папи, щоб він забрав собі «свого вірного сина» на постійне до Риму, та просити Патріярха Йосифа і Постійний Синод дати на його місце людину з повним зрозумінням свого обов’язку супроти ПУКЦеркви і її вірних.

Де є наше зорганізоване громадянство? Чи ми здаємо собі з того справу, що в порівняні до цілості у патріярхальному русі є нас тільки горстка? А де решта? Де є члени Союзів, УККА, СУМА, ПЛАСТУ, Української Католицької Молоді, Союзу Українок? Чи їм Церкви не треба? Де є ці пані, що в мінках, капелюшках і білесеньких рукавичках приходять на різні мистецькі вистави? Чи до патріярхального руху їм задалеко? Де є ті матері, що їх бачу кожної суботи, як ведуть своїх діточок до Пласту, на проби хору чи балету? Чи може хтось припускати, що українські інституції збережуться без запоруки існуванню ПУКЦеркви? Де Ваші, так, Ваші сини й дочки, що дають концерти, або переводять збірки на Гарвард? Чи у них не має такого самого почуття обов’язку дати концерт або перевести збірку на патріярхальну адміністрацію, чи УКУ? Ми вже маємо стільки науковців у вільному світі! Чому їх немає у патріярхальному русі? Ми вже маємо стільки бібліотекарів в Америці! Чому вони не подбають щоб поїхати на кілька тижнів і помогти в бібліотеці УКУ? А хоч би ці професори, які в часі вакацій їздять викладати до Українського Університету в Римі. Чи вони завеликі професори, щоб увійти в ряди мирянського руху і змагатися за права нашої Церкви?

Нова еміграція, так звана «політична еміграція» відсепарувала себе від старої еміграції, а акцент їхніх дітей висміяла. А та Генерація ось Еви Піддубчишин і Рози Олексин-Сьокало, які є сьогодні між нами і є заслуженими в патріярхальному русі, була і є патріотична! Їх було тисячі у трьох різних молодечих Лігах! Та сама «політична еміграція» говорить про «визвольний рух». До якого визволення наше громадянство спосібне? Українці навіть не зуміли використати прав даних нашій Церкві «Декретом для Східніх Церков» щоб мати адміністративну церковну самостійність, що могла б рятувати нас від латинізації і денаціоналізації!

«Круглий Стіл» дав форум для двох жидів з Києва. В часі дискусії я запитала їх про церковні справи. Не думаю, що членам деяких партій сподобалась їхня відповідь. Вони точно заявили, що через постійне настоювання на релігійно-церковні права, українці на національному фронті можуть багато більше осягнути, ніж підкреслюванням політичних цілей.

Пані і Панове! Наші змагання за патріярхальний устрій ще не закінчилися. Наш Патріярх, дякуючи мирянам за співпрацю, закликає їх і на будуче бути пробоєвими. Прийшов час, щоб миряни перевірили свої ряди і себе самих. Якщо комусь здається, що ці зусилля задовго тривають і вони бажають перемир’я коштом національної і особистої гідності, то може їм час уступити з Товариства, щоб в середині не сповільнювати праці. Перед нами величезні завдання! Ми не сміємо піддаватися впливам тих, що підкопують авторитет Патріярха Йосифа і не дбають про патріярхальний устрій. Ми радше подбаймо, щоб прийти до порозуміння і не тільки створити сильну і діючу Крайову Управу і масовий мирянський рух, але також дати їх Блаженству міцну Світову Організацію. Перед нами Собор! Ми мусимо виступити солідно, щоб ніхто не посмів вагатися в тому, чи їх Блаженство є Головою Помісної Української Католицької Церкви, чи ні; щоб вже ніколи ватиканські кола не посміли висловитися, що наш Патріярх не має права до всіх тих територій, де живуть вірні ПУКЦеркви; щоб ніхто не важився упокорювати нашого Мученика, нашого Провідника, нашого Патріярха! В міжчасі молімось, щоб Бог дав Йому силу допровадити діло до успішного кінця, а нас, мирян, обдарив зрозумінням, витривалістю і силою піддержати нашого Патріярха у Його знаганнях. 

Свіжий номер

2-3 (490) 2022 Обкладинка для сайту