Блаженніший Патріярше
Ваші Еміненції — Ваші Ексцелєнції
Преосвященніші Митрополити і Архиєпископи —
Преосвященні Єпископи
Преподобні Сестри
Високопреподобні, Преподобні і Всечесніші Отці
Високоповажні Пані і Панове
Достойні Учасниці і Учасники отсього здвигу українського Духа з приводу святкувань Ювілейного Святого Року 1975-ого!
«Головною ціллю Ювілейного Святого Року — це обновлення людини і примирення її з Богом і ближнім» — читаємо в Соборнім Посланні Ієрархії нашої з дня 19 серпня 1974 р.
З болем в серці стверджуємо, що і в цьому Святому Році нема тут серед нас паломників — богомольців з нашої рідної України, наших братів і сестер, але ми всі свідомі того, що духом вони з нами і разом з нами беруть участь в отсій прощі, моляться з нами і закликають нас продовжати нашу працю.
Ми з особливою набожністю згадуємо в наших молитвах ось тут, в граді св. Апостола Петра, всіх наших владик, священиків і вірних, які за вірність Вселенській і Українській Католицькій Церкві принесли в жертву свої терпіння, муки і смерть. Саме цього року припадає 30-ліття насильної ліквідації нашої Церкви на рідних землях. Наша Церква в Україні зруйнована, але не вбита. Вона пережила велику трагедію, яку можна хіба прирівняти з трагедією перших християн.
Оцей Святий Рік є для нас також пригадкою, що тому 12 літ з’явився ненадійно наш Блаженніший Отець і Батько, Патріярх Йосиф.
Святий Рік пригадує нам також наш більш як 10-ти літній змаг за права нашої Церкви, за помісність і патріярший її устрій.
Ці історичні дати є наглядним доказом особлившої опіки Божого Провидіння над нашою Церквою і народом нашим. Це Боже Провидіння дало нам хрести, але й дозволило одному з наших Ієрархів пережити всі страхіття понижування, погрози смерти і спокуси та одного дня з’явитись в Римі, в місті мучеників за віру Христову і тут, в столиці св. Апостола Петра, присвятитись праці в користь нашої терплячої Церкви.
Пройшовши тернистий шлях — наш Блаженніший Патріярх приніс зі собою історичну візію реорганізації нашої Церкви в окрему одиницю, в лоні Вселенської Церкви, з одною великою ціллю, щоб «всі ми були одно».
Здавалось, що ніщо не стоїть на перешкоді для зреалізування тої взнеслої ідеї. Але ця велика ідея натрапила на непередбачені перешкоди і то не тільки зі сторони чужих, але також своїх. Натомість широкі круги наших вірних є одушевлені патріярхальною ідеєю, але у своїх стараннях є вони здебільше осамітнені.
Пригадку прав нашої Церкви, чужими знехтованої, а своїми призабутої — не всі ми зрозуміли як слід. Могутнє гасло за Єдність Церкви і народу — не став всенароднім, об’єднуючим прапором не тільки в справах помісности і патріярхату УКЦеркви, але навіть в таких, здавалося б самозрозумілих питаннях, як асиміляція і денаціоналізація. А який же нарід в світі має кращий середник, щоб зберегти себе і свою Церкву, як не ми? Наш чудовий літургічний обряд, гарні і нашій духовості відповідаючі традиції церковні, храми в нашім церковно-національнім стилі — чи ж все це не є скарбом, який варто плекати і берегти?
Валентин Мороз у свойому знаному есеї пише так: «Неможливо зламати людей, зробити їх рабами, заки не вкрадеш у них рідних свят, заки не збуриш традиції, не розтопчеш їх храму».
Галицька Митрополія — Матір всіх наших Церков в країнах нашого поселення — формально не існує. Отже перестав існувати духовий, організаційний і унапрямлюючий центр всіх наших вірних поза Україною сущих.
З тих то як і інших, загально відомих причин — дальше існування нашої Церкви в діяспорі стало поважним питанням.
І хоч ми свідомі того, що нинішня політика деяких високопоставлених церковних осіб — це одна велика помилка, і що вона не має ніяких виглядів на успіх, але вона відтягає увагу світа від жалюгідного положення вірних Христової Церкви на сході Европи, а в першу чергу вірних УКЦеркви, які тільки з титулу своєї приналежности до католицької Церкви є позбавлені найбільш елементарних прав людських.
Тому то зовсім природнім і логічним є, що виник спротив такій політиці, а започатковано цей спротив в першу чергу серед мирян — вірних УКЦ, які з перших днів стали по боці свого Патріярха Йосифа. Проголошена їх Блаженством програма організаційної структури нашої Церкви в діяспорі стала дороговказом для всіх тих, що у свому серці зберігають ще великий скарб, а це вірність і відданість УКЦ, вірність свому східньому обрядові, вірність нашій церковній традиції.
Об’єднана наша Церква, тут в діяспорі, це передумова нашого життя в розсіяні сущих, це передумова нашого релігійно-національного розвитку, перетривання сучасного лихоліття в нашій Батьківщині та запорука її відродження. Патріярхальна структура нашої Церкви означає єдність і неподільність нашої Церкви. Тільки так подумана організаційна структура нашої Церкви зможе сповнити свою ролю у відродженні і поглибленні релігійного життя тут і в Україні.
Очевидно, як кожна велика ідея, так і відновлення помісности і патріярхального устрою не проходить без труднощів. А до тих труднощів належать вперше брак твердої волі і послідовности в здійснюванню тих високих ідеалів.
Затрата східньо-християнського способу думання є не менш важним чинником нашого відчуження від Батьківщини, а тим самим зменшуються і надії на кращі взаємини з нашими православними братами, синами того ж самого народу і спадкоємцями тої самої віри батьків.
Християнство в Україні вже із самих початків мало характер єднання з обома Вселенськими центрами, про що свідчить активна і фактична участь в екуменічній історії, як от Собори в Ліоні чи Фльоренції. Шукання єдности було глибшим мотивом з боку всієї Ієрархії України, а не були вони спричинені тільки політичними чи культурними впливами.
Тому то обидві наші, нині діючі Церкви, повинні нав’язати до тих традицій і прямувати до братнього об’єднання і довести до апостольської, вселенської єдности перших Соборів.
Ніяка інша Церква на Сході чи на Заході не має таких сильних екуменічних традицій,як саме наша. І тому то наше велике завдання: через єдність Церкви допровадити до єдности народу. В східній традиції Церква проникає глибоко в життя особисте, громадське, національне, бо Церква провадить своїх вірних, помагає в труднощах, в днях смутку і радости, але ніколи не накидає свого авторитету. Бо в Східній Церкві бачимо ми не владу, але люблячу Матір і Опікунку. Це молитовна спільнота Церкви і народу, це єдність в духовому і культурному процесі з народом. А звідси вже логічно виникає спільність боротьби на сучасному етапі за повне визволення і Церкви і народу.
Патріярхат в східньому розумінню — це не ізоляція і відірваність від Вселенського християнства, а навпаки — це приступлення новоправної особи-Церкви до цеї спільноти. І саме наше змагання за свій патріярхат — це нічого іншого як ствердження нашої духової повноцінности і визрілости в релігійному житті.
Тож випрямімся і будьмо гордими, що ми є членами Церкви гоненої, переслідуваної і мученицької! Бо ж чи це не є найкращим доказом, що наша Церква посідає щось цінного і тому є вона комусь небезпечна і невигідна, отже її треба знищити. «Наша Церква зокрема вимагає від нас усіх подвоєння зусиль для запевнення її зросту і скріплення назовні і внутрі, в поодиноких душах наших» — сказав наш Патріярх Йосиф. І в тім напрямі почали ми всі працювати.
Нинішній патріярхально-мирянський рух в ніякому випадку не виключає співпраці з владиками чи духовенством нашим. Та співпраця буде тим краща і міцніша, а наше церковне життя набере справжніх форм єдности, якщо в справах помісности і патріяршого устрою УКЦ всі три чинники Божого люду будуть згідно працювати і співпрацювати, а постанови Архиєпископських Синодів будуть введені в життя.
