Промова його святости Святішого Отця Івана-Павла ІІ на початку зустрічі з католицькими єпископами українського обряду

(Понеділок, 25 червня, год. 10, в старій залі Синоду)

  1. «По милості Господа ми не загинули» (Плач Єр. З, 22).

Дозвольте мені, Дорогі Брати, тут зібрані, звернути мої перші слова до милосердного Божого Провидіння. Завдячуємо самому Богові цю зустріч, яка сьогодні починається в домі Наступника Петра. Ось, вперше, після майже півсторіччя всі єпископи Католицької Церкви візантійсько-слов’янського обряду, яка майже від 400 років виконує свою місію між Божим людом давньої Руси, тобто, згідно з сучасною термінологією, на Україні: в Галичині (землі Галича) і на землях Закарпаття, зустрічається тут разом з єпископами з діяспори, які діють між поселенцями в Америці, в Австралії і в Західній Европі.

Ця Церква разом із своїм Архиєпископом Кардиналом, Верховним Архиєпископом Львова, є сьогодні присутня в цім домі і розглядає аргументи, які лежать всім на серці.

По милості Господа…

Дякуємо Господеві, що Тисячоріччя Хрещення Руси стало початком нової ситуації для цієї Церкви на своїй рідній Землі. Важливі зміни морального і соціяльного характеру уможливили, щоб визнати право на релігійну свободу для католиків східнього обряду і для їхньої Церкви, яка є в єдності зі Столицею Петра.

Таким чином виходить з катакомб спільнота Божого Люду, яка в 1946 році була поставлена поза законом. Таке рішення було причиною незміримих терпінь, через які пастирі і вірні взяли участь в Христовім Хресті. Згадуємо сьогодні з найбільшою пошаною всіх тих, які в цім довгім часі випробування дали свідчення їхньої віри в Христа і в святу Церкву. Вони є присутні духовно між нами. Віримо, що їхня жертва і їхня молитва випросили для нас ласку цього моменту, цього нового початку.

В тім самім часі вдивляємось у Христа Розп’ятого, який на вершку свого страждання просить Отця: «відпусти їм, не знають бо, що роблять» (Лк. 23, 34). Це спасенне благання намагаємось зробити благанням наших сердець: Христос, який примирив всіх людей з Отцем кров’ю свого хреста (пор. Кол. 1, 20), нехай буде і для нас примиренням з братами, з якими живемо в цім часі.

  1. Це примирення є одним з перших завдань Церкви сьогодні, при кінці другого тисячоріччя від народження Відкупителя. Церква на II Ватиканськім Соборі знову перечитала з глибоким зворушенням слова Заповіту, вимовлені на Тайній Вечері. Заклик «Отче, благаю, «щоб усі були одно» (Ів. 17, 21), став для нас і для багатьох наших Братів нез’єднаних, на Сході і на Заході, поштовхом, щоб шукати єдности Церкви, яка була страчена впродовж століть. Одним з овочів Собору є якраз наполеглива екуменічна діяльність: діяльність, яка має за мету відновлення єдности християн, які є від сторіч розділені на Схід і на Захід.

На Сході сучасний розподіл переходить, так би мовити, через самий центр вашої історії. В часі Хрещення Київської Руси, в 988, Церква була ще з’єднаною. Розподіл прийшов одне століття пізніше. Але треба тут підкреслити, що Київська Церква, впродовж сторіч, шукала постійно можливости наближення і примирення: Берестейська Унія в 1596 р. взяла поштовх від такої настанови.

Екуменічні обов’язки останнього Собору накладають нові зобов’язання відносно наших Братів православних у Константинополі, в Москві, в Атенах і інде. Апостольська Столиця і ціла Церква чуються сильно зобов’язаними до цього екуменічного діялогу з цілим православним світом. Це зобов’язання є основним також і для Церкви українського обряду.

В дійсності, II Ватиканський Собор знову підтвердив існування і властивість всіх Східніх Церков, з’єднаних зі Столицею Петра. Але, одночасно, підтверджуючи знову їхні літургічні і ієрархічні права, Собор підкреслює особливе завдання цих Церков, щоб сприяти єдності всіх християн, і особливо східніх, в той спосіб, щоб бути мостом до єдности (пор. Декрет про Східні Церкви ч. 24). Отже, мостом, і ніяким чином перешкодою!

Апостольська Столиця керувалась тою засадою завжди, коли старалася в уряді Радянського Союзу про повернення права на існування і діяльність Вашої Церкви у Вашій батьківщині.

  1. Такі аргументи будуть представлені докладно у викладах, приготованих для цієї нашої зустрічі.

Поперше, таки, бажаю пригадати ще, що в 1980 р. Апостоли Слов’ян, Святі Кирило і Методій були проголошені Покровителями Европи. Вони є, таким чином, співпокровителями нашого континенту, разом із Святим Венедиктом, патріярхом Заходу.

Події останніх років, і особливо останніх місяців, уможливили для Католицької Церкви і її членів, щоб відзискати їхні права в поодиноких країнах центрально-східньої Европи. Континент, спершу поділений в штучний спосіб в наслідок Другої світової війни, починає повертатись до своєї органічної єдности і цілости. Знаємо, що розходиться про єдність відмінних традицій, в культурі і також в Церкві. Треба, щоб ті традиції — та східня, представниками якої є Апостоли Слов’ян, і ця західня, Покровителем якої є Святий Венедикт, — наблизились знову.

Основним простором такого зближення є християнство. Католицька Церква чується відповідальною за майбутність Европи. Доказом цього є Синод європейських єпископів, оголошений у Велеграді на Моравії, підготовки до якого вже розпочались. До співпраці є запрошені і Церкви з Галичини, з України, з Закарпатських земель і з Румунії.

Закінчуючи ці вступні слова, бажаю поручити всіх матірній опіці Пресвятої Богородиці. Багато разів я був паломником в дусі в її Відпустових Місцях на ваших землях. Подякуймо Господеві, що це паломництво молитви привело всіх Вас, дорогі Всечесні Брати, до «Апостольських порогів».

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>