Промова кардинала Ахіля Сільвестріні у Львівській Богословській Академії (12 жовтня 1996)

Сердечно вітаю перш за все всесвітлішого о. д-ра Михайла Димида, ректора, і д-ра Бориса Ґудзяка, віце-ректора і директора Інституту Історії. Я добре знаю, з якою компетенцією і самовідданістю вони працюють для цієї академії. Результати, які осягнулись у такому короткому часі показують, скільки можна зробити, коли є сильне внутрішнє переконання.

Вітаю також з великим признанням увесь навчальний та адміністративний персонал: нам добре відомо з яким запалом вони працюють, в обставинах не завжди легких.

Особливо хочу сердечно вітати Вас — студентів Академії. На Вас припав привілей показати — через їхню науку і переосмислення — як такий доволі амбітний Проект, коли він підтриманий певністю, що працюється на службі Церкви і суспільства, може знову дати розквіт навіть там, де всі думали, що вже тільки пустиня. Ви є авангардом цього відродження.

Це, що Академія має намір здійснити підхоплює давній і далекосяжний задум: це задум, якого бажав великий митрополит Андрей Шептицький. Про нього писав Святіший Отець в Апостольському листі з нагоди Чотиристаліття Берестейської Унії: «[митрополит Андрей] крім визначної особистої підготовки і духовної шляхетності, мав також блискучі організаторські дари, засновуючи школи й Академії, підтримуючи богословські студії й світські науки, а також видання, сакральне мистецтво, і зберігання пам’яті».

Нам добре відомо, скільки Ваша країна завдячує якраз цій далекосяжній праці митрополита Шептицького; не тільки Церква, але й усе суспільство. Історія Вашої землі в особливо промовистий спосіб показує плідне співвідношення, яке поєднує культуру з Євангелією, так що прекрасний обмін і благословенна нерозривність зв’язує ці два аспекти єдиного життя українського народу.

Інтуїція, яка становить сам центр цього спів­відношення, полягає в переконанні, що богословська культура не обмежується до підготовлення добрих пастирів, не замикається за стінами священної забудови, але стає випромінюванням, у світлі якого осягає зрілості культура цілої нації. Без ефективного діялогу між вірою і культурою Церква лишається замкненою у власному гетто і тоді вона вже не здібна євангелізувати, але ледве затримує при собі тих, що вже в ній знаходяться. Тоді навіть у цивільному суспільстві забракне джерела необхідної сили відживити ці установи, які мають служити людині, які є в дійсності основним сенсом кожної соціяльної структури.

Не можемо забувати, що Євангеліє принесло народові й альфавіт: проповідь Євангелії стала причиною розширення його культурних обріїв. Яке значення це має для сьогоднішнього дня?

Ваша Батьківщина нині переживає нелегкий момент, обтяжений всякими труднощами, але й богата на надії й очікування. Людина, яка зі своєї природи прагне свободи навіть у своїх пошуках правди і добра, останніми десятиліттями жила під тягарем придушування: обмежуючи зліт людини вгору до Божої безмежності, ставлячи прерізні перешкоди, система намагалася придусити людину до поверхні землі, — примусити її забути, що існує небо, що існує сонце, що існує любов більша від усякого людського горя.

На щастя, цей намір виключити Бога зі свідомості людини не вдався у цілості, але певне є, що наніс тяжкі шкоди для ума, для серця і для душі синів і дочок української землі.

Нині треба виліковувати людину з тих ран, треба повернути їй смак і бажання літати, треба повернути їй довіру до того величного покликання, до якого її призиває Бог. Щоб це зробити. Церква не може заниматися виключно здоровими, — тими, які змогли знайти якусь відповідь, хоч би й тоді, коли навіть ставити собі питання було небезпечно.

Церква мусить заниматися всіма чоловіками й жінками Вашої землі. Вони мають право почути слово щире, свобідне і пламенне, яке зможе розбудити в них віру, яка ніколи до кінця не була в них викреслена.

Культура є інструментом, який розбуджує цей голос: так було для ваших предків, так воно є і нині. Ясно, це мусить бути культура повна віри і, одночасно, приваблива й доступна для нинішнього чоловіка й жінки, з їхніми деколи дуже елементарними проблемами виживання і праці, проблемами забезпечення і використання вільного часу.

Я мушу подякувати цій Академії задля того, шо вона якраз і посвятилася відповісти на це питання. Сили не були численні, а матеріяльні засоби дуже обмежені: однак тут доповнилось запалом і переконанням, що нас зрушує сила Святого Духа. Вже нині цією Академією може пишатися Ваша Церква, а тим більше й в майбутньому, коли вона й далі розвинеться і скріпиться, також із допомогою, яку Апостольський Престіл неминуче їй призначить.

Ця Академія є доказом, що Ваша Церква є переконана у великій істині: що християнська спільнота, яка відроджується, занимається, очевидно, будовою храмів — бо це ж і найперший її обов’язок; але одночасно вона будує школи й університети, де будуть подаватися глибокі причини, щоб відвідувати ті храми з глибокою й добре закоріненою вірою, яка може встоятись і в запереченнях, і в дебатах, бо вона добре вишколена: вишколена у глибокому сприниманні Істини, яка дарується нам Богом, вишколена в тому обгрунтуванні й поглибленні, які людський розум має чинити супроти віри, яку принимаємо, і якою живемо. І Ви, разом з іншими Церквами, забажали, щоб цей задум митрополита Андрея Шептицького став дійсністю.

Це служіння не буде виключно для кандидатів до священства, але для всіх, що хочуть обосновувати «причини тої надії, яка є у них». Вона не буде центром дослідження далеким від роду людського: вона житиме якнайбільш можливо в самому серці міста, щоб збирати в собі всіх прохожих, які зусиллям і відвагою ставлять собі фундаментальні питання про сенс життя. Ваша Академія вже є, і буде щораз більше, храмом наукових досліджень, одушевлених вірою. Чи було б занадто амбітно думати, що вона могла б становити ядро майбутнього Католицького Університету, тим більше «католицьким», оскільки вона відкрита екуменічному братерству усіх віруючих у Христа?

Ось, це є побажання, яке я нині хочу Вам висловити, і яке я додаю до глибокої вдячности Апостольського Престолу супроти всіх, які посвятили своє життя для того, щоб це діло процвітало й зросло, їхньою нагородою буде певність Апостола: «Бог любить того, який дає з радістю».

Ad multos annos! На многая літа!