Свіжий номер

1(501)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором

Промова мати Марії

Всечесніший Отче Ректоре, Шановний Пане Декане, Всечесніші Отці, моя дорога Мати Провінціяльна і дорогі Сестри, Шановні Панове Професори і дорогі мої Приятелі!

З великою скромністю і вдячністю приймаю це відзначення почесного докторату Українського Католицького Університету імени св. Климента Папи в Римі, даного мені їх Святістю Йосифом Першим, Патріярхом Києво-Галицьким і всієї Руси, фундатором УКУ.

Дорогі мої, я скінчила 92 роки життя, яке як довгий фільм переходить перед моїми очима. В 1906-ому році я почала університетські студії у Львові, опісля брала курси у Відні і Берліні, де я мала таких професорів світової слави як Мінор, Шац і Арнольд і де я могла добре приглянутися способові ведення наукових інституцій. Як в 1911 році я вернулась до Львова, шкільна рада зацікавилась мною і інспектор Кавецький запропонував мені мою першу посаду в Яворові, кажучи: «Це є одинокий український семінар у Галичині який ведуть Сестри Василіянки. Старайся, щоб піднести у ньому рівень науки бо в протилежному разі будемо змушені його замкнути». Це була моя перша практика в українській інституції і нагода бачити на ділі скромне і провінціяльне ведення освітніх інституцій українців того часу.

Перша світова війна і боротьба українців за самостійність дали мені змогу побачити з одного боку готовість одиниць віддати життя за ідею визволення України, а з другого незрілість вести політичні змагання.

Я також мала нагоду бути свідком недомагань українців у церковних справах. Пригадую собі, як в 1929 році я вернулася з Югославії до Львова, то митрополит Шептицький зі смутком розповідав мені, що він саме вернувся з Риму зі синодальних нарад, на які з’їхались українські владики з різних країн і через розбіжність думок вони залишили важливі справи до вирішення Східній Конгрегації. І ця розбіжність думок українських владик і до сьогоднішнього дня є головним лихом у нашому церковному житті і тому не голова Української Помісної Церкви, не українське духовенство спільно з нашим мирянством рішає справи, хто заслуговує собі на це, щоб стати владикою чи коли скликати синоди, але чужинці рішали і рішають долею нашої Церкви.

Невдачі другої світової війни розкинули українців по різних частинах світу. Хотілося вірити, що нова політична еміграція, маючи досвід з минулих невдач, більше дозріло і фахово підійде до справ церковних, політичних і культурних. Тим більше могли ми споді­ватися, бо тепер у нас є так багато організацій, стільки православних і католицьких парафій, багато шкіл, наукових інституцій і наукових видань, стільки преси у формі щоденників, тижневиків, місячників і квартальників, маємо зорганізовану молодь, професіоналістів у кожній ділянці життя, є союзи з великими мільйонами грошей і свої банки, тому здавалося б, що свої і чужі повинні числитися з нами. Однак, на практиці бачиться, що ми недомагаємо на відтинках церковного, політичного і культурного життя. Ми сидимо у своєму ґетті, у нас брак згоди, брак респекту до тих, які мають інші погляди, у нас брак політичного вироблення, часто ведемо освітно-наукові інституції провінціяльним способом і замість спільними силами вийти на світову арену, ми немилосердно нищимо самі себе в нутрі зорганізованого українського життя.

Серед таких обставин приготовляємося до святкувань тисячоліття хрещення Руси-України. Відбуваються різні конференції та закликається в пресі, щоб світові показати, як розвинулася наука і освіта в Київській державі і переконати його про українське славне минуле, про нашу культуру, про наше християнство і ролю нашої Церкви між Сходом і Заходом. Це все буде можна показати світові тільки тоді, як наші науковці всіх наших наукових інституцій, як наше православне і католицьке духовенство, як усі наші політичні організації і наше свідоме громадянство спільними силами візьмуться до приготування святкувань тисячоліття. Однак, якщо не піднесемо науки і освіти, якщо не вичистимо наших наукових інституцій з примітивізму, якщо православні і католики не доростуть до цього, щоб спільно і гідно приготовлятися до святкувань, якщо політичні партії не вилікуються з манії опанувати на свою руку кожну інституцію, публікацію чи функцію, то бідне буде це наше представлення культури Київської держави. Тому сьогодні, коли стою тут перед Вами в цій філії УКУ і зі зворушенням приймаю це велике відзначення нашого дорогого Патріярха Йосифа, дозволю собі закликати Вас усіх, зв’язаних із цією інституцією, що Ви піднесли УКУ до такої наукової висоти, щоб науковці світового маштабу відчули спеціяльну честь бути якимось способом зв’язані із цим університетом.

Всечесніший Отче Ректоре, коли повернетеся до Риму, прошу ласкаво передати мій поклін і вдячність їх Святості Патріярхові Йосифові за відзначення для мене — монахині василіянки і сказати, що я вдячна Богові, що дав мені це щастя, по дорозі мого життя стрінутись з їх Святістю і могла додати свою маленьку цеголку до Його великих змагань в будові українського    патріархату і Українського Католицького Університету. Дякую Вам усім тут присутнім, що, довідавшися про це відзначення для мене нашим Патріярхом, Ви прийшли сюди, щоб зробити мені приємність. Хай Бог благословить нашу спільну працю на славу України і Помісної Української Церкви. Слава Ісусу Христу!

Поділитися: