(25 листопада 1985 р.)
Догматична конституція про Церкву II Ватиканського Собору
(Люмен Гентіюм, 21.XI.1964)
20 років після Собору
І. Римська догматична конституція про Церкву є, без сумніву, одним із найважливіших документів II Ватиканського Собору. Її поняття про Церкву як таїнство, спільноту-родину та Божий люд із колеґіяльною структурою дуже добре прийняли вірні всюди.
Ця ієрархічна колеґіяльна структура на єпископськім, епархіяльнім та парафіяльнім рівнях надхнули й дали почин багатьом далекосяжним крокам у віднові Церкви. Саме ця ієрархічна колеґіяльна структура Церкви була предметом одних із перших рішень Святої Столиці про застосування цієї конституції в житті Церкви. І справді, Папа Павло VІ у своєму «Моту пропріо «Апостоліка Солліцітудо» 15 вересня 1965 р. встановив Синод Єпископів як форму колеґіяльної дії всіх єпископів разом з папою для добра Вселенської Церкви. Ціллю його рішення було ввести в життя Церкви засаду колеґіяльного управління Церквою збором єпископів із вселенським архиєреєм та під його владою. Цю засаду висловлено в конституції такими словами: «Разом із своїм Главою, Римським Архиєреєм, і ніколи без цього Глави (Єпископський чин), є теж носієм найвищої і повної власти над цілою Церквою» (ч. 22).
Новостворений Синод Єпископів відкрив нову сторінку в історії колеґіяльного управління Церквою. Синоди Єпископів, які слідували за цією подією, виявилися знаменитою нагодою, щоб колегія єпископів стрічалася, через своїх делегатів, разом із Святішим Отцем, щоб у колеґіяльний спосіб студіювати різні важливі актуальні проблеми Церкви, як, наприклад, благовістування, священиче служіння, соціяльну справедливість, завдання родини в житті Церкви та світу, таїнство покаяння і примирення. Однак, ця колеґіяльна дія для збору єпископів має, як це визначує «Моту пропріо «Апостоліка Солліцітудо» лише дорадчу ролю: «Належить Синодові Єпископів зо своєї природи вивчати та давати поради» (ч. 11). Тому, практично беручи, дотеперішні збори Синоду Єпископів були своєрідними інтернаціональними студійними днями католицьких єпископів, які вивчали, через своїх делегатів, разом із Святішим Отцем, різні проблеми Церкви і подавали йому свої поради, щоб таким чином у відповідний спосіб подати вірний вислід своєї праці.
ІІ. Ця форма колеґіяльної дії збору єпископів із Святішим Отцем представляє, фактично, лише перший крок до правдивого колеґіяльного управління Церквою. При кінці майже всіх дотеперішніх зборів Синоду Єпископів синодальні отці дуже ясно усвідомляли собі, що ця форма колеґіяльної співучасти збору єпископів в управлінні Церквою не вистачає. У своїх порадах, як поліпшити синоди єпископів на майбутнє, вони висловили своє сильне бажання, щоб визнати Синодові Єпископів не лише дорадчий характер, але й законодатну силу. Бо якщо II Ватиканський Собор визнає колеґіяльне управління Церквою, як сказано вище (конституція, ч. 22), тоді це колеґіяльне управління має мати обидві: як законодатну, так і виконавчу владу.
Говорячи по-богословському та по-правничому, таке визнання законодавчої влади можливе. Фактично Папа Павло VІ, у своїм «Моту пропріо «Апостоліка Солліцітудо», яке покликало до життя Синод Єпископів, дуже ясно приймає таку можливість, кажучи: «Синод може мати також законодатну власть, і таку власть надасть йому римський архиєрей, який, у такому разі, мусів би затверджувати рішення Синоду». Тоді, і лише тоді, можна говорити про дійсне і справжнє колеґіяльне правління Церквою збором єпископів із Святішим Отцем та під його властю. На жаль, через різні причини досі цього не зроблено. Тепер, 20 років після II Ватиканського Собору, є добра пора поправити існуючу структуру Синоду Єпископів.
Щоб відповісти на одне з питань цього Надзвичайного Синоду Єпископів: що зробити, щоб краще ввести в життя різні постанови документів II Ватиканського Собору,— ми пропонували б цьому Надзвичайному Синодові порадити Святішому Отцеві, щоб він визнав Синодові Єпископів теж і законодатну владу. Щоб зробити таку зміну в конституції Синоду Єпископів, різні можливості можна б взяти до уваги та їх розглянути. Щодо нас, ми пропонували б:
- Створити, крім існуючого Синоду Єпископів з дорадчим голосом, ПОСТІЙНИЙ СИНОД ЄПИСКОПІВ, який складався б із членів, що їх вибрали б делегати існуючого Синоду Єпископів, та з членів, що їх призначив би Святіший Отець; цей Синод мав би законодатну владу рішати зо Святішим Отцем та під його владою всі справи в житті Церкви, що їх сьогодні рішає Святіший Отець з римською курією. У такому разі Постійний Синод, діючи в ім’я цілого збору єпископів зо Святішим Отцем та під його владою, уживав би законодатну владу Церкви; римська курія залишились би виконним органом.
- Вибраних членів Постійного Синоду вибиралось би згідно з формулою, яку стосується під сучасну пору для існуючого Синоду, підносячи їх число, наприклад, до двадцяти, та з п’ятьма членами, яких призначив би Святіший Отець, щоб разом було 25 членів.
- Членів Постійного Синоду можна б вибирати на 6 років, із застереженням, щоб половину членів міняти що три роки (половина членів першого терміну служили б тільки три роки).
- Очевидно, можна змінити кількість членів Постійного Синоду, якщо воно було б потрібно.
Така поправка до конституції Синоду Єпископів може мати великий вплив:
- На дійсну і справжню співучасть цілої колегії єпископів на все життя Вселенської Церкви.
- Може помогти розв’язати деякі дуже важні проблеми в екуменічному діялозі з іншими християнськими Церквами, як східньою православною, англіканською, так рівно ж з іншими християнськими Церквами та спільнотами.
- Така законодатна відповідальність колегії єпископів в управлінні Церквою може дуже помогти єпископам у їх активній участі зі Святішим Отцем та під його владою у піклуванні та управлінні Вселенською Церквою.
Представляючи цю пропозицію, молю предоброго Господа, щоб поміг Надзвичайному Синодові Єпископів знайти найкращу розв’язку цієї дуже важливої проблеми.
