Промова Митрополита Степана Сулика

(Промова Архиєпископа-Митрополита Степана Сулика на бенкеті
після його інсталяції на Митрополичий Престол у Філядельфії
у вівторок, 31-го березня 1981 року)

Святковий характер цієї величної громади, зібраної тут сьогодні, мушу визнати, є приємним піднесенням мого духа, вважаю бо вашу присутність тут справжнім висловом вашого бажання піддержати й допомогти мені у виконанні важливих обов’язків, покладених на мене урядом митрополита й єпископа. Я потребую цієї заохоти й запевнення, що їх ви так благородно мені жертвуєте, бо безліч нерозв’язаних проблем і питань без відповіді є постійно перед моїми очима. Я згадаю про деякі, що їм насамперед задумую присвятити свою увагу.

Дозвольте спершу ствердити, що я від усього серця піддержую завдання, накреслене для нас Його Блаженством Йосифом Сліпим і підтверджене Його Святістю Папою Іваном Павлом II, а саме, оживлення нашої Української Церкви. Це охоплює перш усього розвиток свідомости, що ми не тільки належимо до Всесвітньої Католицької Церкви, але насамперед ми є членами Східньої Католицької Церкви, поруч інших Східніх Католицьких Церков і поруч Церкви латинського обряду. Ця свідомість спільної спадщини і спільної долі українців католиків в Україні, З’єднаних Стейтах Америки, Канаді й у всьому світі мусить бути привернена нашим священикам і народові. Пліч-о-пліч із цим зростаючим зрозумінням, що ми є окремою Церквою, хоч в єдності з Апостольським Престолом у Римі, і повністю користаємо з усіх благодатей, що припадають нам завдяки зв’язкові з Наступником Св. Петра, ми всі маємо дати вклад у дальший органічний розвиток структури нашої Церкви. Я приєднуюся до наших Владик, які з різних нагод висловили свою палку надію, що Апостольський Престол у відповідному часі вважатиме можливим визнати потребу і корисність існування Українського Католицького Патріярхату.

Я дуже бажав би знайти способи й засоби для допомоги нашій Мовчазній Церкві в катакомбах України. Присвята, запопадливість і дух жертви тих Владик, священиків і вірних є, на мій погляд, причиною, чому Бог і далі обдаровує нас у вільному світі ласками і благословенням. Ми зобов’язані до вдячности за їх блискучий приклад для людства, і, зокрема для власної користи — ми повинні знайти способи, як могли б ми їм помогти і їх зміцнити.

* * *

Вістки, що їх вони змогли передати у вільний світ, зокрема до Його Блаженства, вказують на те, що вони невимовно радіють і скріплюються новинами про успішний розвиток нашої української Церкви у вільному світі; як запопадливо ми сприяємо й зберігаємо українську релігійну, культурну й національну спадщину; з яким духом єдности ми працюємо спільно для здійснення наших священних цілей і мети. Ні, ми не можемо й ніколи їх не забудемо!

Усі Владики, священики й монахи в Українській Церкві зобов’язані, на мою думку, активно піддержувати і сприяти інтересам української нації. Це зобов’язання включає вирощування і зберігання української релігійної, національної і культурної спадщини, а теж включає політичні аспірації українського народу в його батьківщині.

Українець, народжений у З’єднаних Стейтах Америки, вважатиме цю країну своєю батьківщиною, але це не буде перешкодою для його любови до українського народу, і його любов до Америки може співіснувати із схваленням національних аспірацій у ставленні до України.

А щодо політичних угрупувань між нами, українцями, єпископ чи священик як приватна особа може бути льояльний до тієї чи іншої частини української політичної групи, але він не може сприяти тій групі зі свого офіційного становища.

Коли мова про моє ставлення до українських політичних ідеологій і груп, то, визнаючи свій обов’язок релігійного голови більшости українців у цій країні, я буду керуватися такими засадами:

1. Я працюватиму з усією енергією і запалом для збереження миру і співпраці між різними політичними групами й організаціями. Зберігаймо непорушним і не розчленованим наш Український Конгресовий Комітет Америки!

2. Прохаю шановних провідників усіх політичних груп не робити спроб втягування єпископів і священиків у партійну політику. Ми будемо служити невтомно Богові й гуртувати та об’єднувати нарід у нашій Українській Церкві, а ви, наші політичні провідники, будете тоді вести їх до політичних ідеалів і цілей.

3. Я закликаю вас, політичні провідники українського народу, католики, православні і протестанти, стати активними членами своїх окремих Церков. Дайте вашій Церкві в дусі справжньої співпраці свій ентузіязм, свою любов до української нації, свою запопадливість і духа жертвенности, але не вводіть своїх політичних проблем і турбот у життя наших Церков.

Хай буде хвала Богові за підбадьорливий факт, що українці мають велику кількість дуже здібних і досвідчених політичних діячів, багато з них на рівні справжніх державних мужів і дипломатів.

В історії українців були часи, коли в деяких частинах України в наслідок несприятливих історичних обставин лише духовенство мало можливість формулювати і здійснювати політичні ідеї і цілі, але це змінилось. Ми, Слуги Всевишнього і духові батьки та провідники нашого народу, просимо вас, чоловіків і жінок, покликаних вести нас у політичних і національних аспектах, дозволити нам зосередитися на завданні, призначеному нам Богом і Церквою.

Я простягаю дружню руку нашим православним і протестантським українським братам у готовності обняти їх з поцілунком братньої любови. Час й обставини, коли ми були суперниками чи в опозиції один до другого, минули назавжди.

За минулі невдачі в християнській добродійності просимо прийняти наше покірне, покаянне прохання: в ім’я Христа, простіть нам! Допомагаймо відтепер один одному у зміцненні наших окремих Церков. Якщо заіснує між нами змагання, даймо йому вираз у посиленій християнській любові, а саме, хто вдіє більше добра для нашої спільноти.

Усі ми, православні, протестанти й католики, є гілками того ж самого дерева. Волею Бога, засновника Церкви, є, щоб одного дня «всі ми були одно». У радісному вижиданні цього величного моменту готуймося бадьоро й щасливо до великого дня загального поновного з’єднання, намагаючись щодня наблизитися до ідеалу, даного нам Нашим Божественним Спасителем.

Хай майбутність буде освячена любов’ю і пошаною між українцями — протестантами, православними й католиками!

Найсерйозніша, далекосяжна проблема для нашої Церкви сьогодні — це нестача священичих і монаших покликань. Це відчувають усі релігійні віровизнання, також православні Церкви в Америці, але для нас, українців, це питання життя і смерти. Заохота до таких покликань повинна бути головним завданням усієї української спільноти, хоч систематичне культивування таких покликань є обов’язком Церкви.

Існує проблема висвячування одружених кандидатів до духовного стану. Беручи до уваги, що більшість єпископів, священиків і вірних були б прихильниками одруження духовенства, це не повинно приводити нас до помилкового висновку, що це буде розв’язка проблеми духовних покликань.

Очевидно, існує спротив Римського Священного Престола проти висвячування одружених кандидатів взагалі, що відноситься насамперед до Церкви латинського обряду, але впливає також на Східні Католицькі Церкви на Північно-Американському Континенті. Досі еміграція одружених священиків із-за кордону, хоч проти букви папських запоряджень, не натрапила на серйозні перешкоди, якщо вони прибули без надмірного розголосу.

Проте, не припускаймо можливости, що висвячування одружених кандидатів у священики чудодійно розв’яже нашу проблему. Також Східні Православні Церкви, включно з українською, хоч дозволяють висвячувати одружених чоловіків і вимагають менше академічних студій, не мають досить покликань.

Відповідальні люди в нашій Церкві розглядають вже декілька можливих розв’язок, як тимчасові засоби:

1. Значна кількість зрілих освічених мужчин, присвячених Богові й своїй Церкві, можуть бути висвячені на постійних дияконів.

2. Є багато вдівців з університетською освітою, які після короткого вишколу, можуть бути висвячені на священиків.

3. Мужчини, ознайомлені з веденням церковних відправ, можуть бути призначені лекторами для ведення молитовних практик у відсутності священика. Це дасть змогу священикові обслужити кілька парафій, відвідувати їх у чергові неділі; а в інші неділі лектор буде його заступати.

4. Хоч це ще не є дійсністю, то мова йде про можливість висвячування одружених зрілих мужчин до духовного стану після кількарічної відповідної підготовки, які згодом служитимуть Церкві, як допоміжні священики, побіч дійсних парохів.

Священики зазнають багато пошани й любови від українських вірних. Праця священика між українцями є підбадьорлива. Найчастіше нема потреби шукати загублених овечок; вони самі розшукують і домагаються священика. Після тридцяти років праці в З’єднаних Стейтах Америки я можу ручитися за те, що бути священиком між українцями є приємністю.

Я вірю, що це ствердження українська спільнота ясно усвідомить, і це причиниться до збільшення духовних покликань.

Більшість наших вірних перестали вживати української мови у своєму щоденному житті. В той час, як ми наполегливо закликаємо їх відзискати якнайбільше з дорогоцінної спадщини, принесеної їхніми батьками з України, яку вони так дуже цінують і для збереження якої зробили такі великі жертви,— всіх вас запевняю, що я і мої священики будемо намагатись задовільнити ваші релігійні потреби в мові, яку ви, ваші дружини, часто неукраїнського походження, і ваші діти розуміють. Однак, навіть якщо наші зусилля зберегти українську традицію, оскільки можливо, матимуть лише незначний успіх, кожний священик і вірний повинен розуміти, що вивчення релігійних, культурних, мистецьких і національних скарбів українського народу є обов’язком у кожній українській католицькій громаді.

Завдання зберігати чи то навіть привернути із забуття дорогоцінну українську спадщину буде багато легше, якщо матимемо більше священиків з-посеред найновішої еміграції.

Я вже згадував про те, що після Другої світової війни коло 40.000 українських родин прибули до цієї країни; родин, які були здібні повністю передати своїм дітям українську мову. Якщо ця еміграція дасть нашій Церкві кожного року десять священиків, лише на протязі десяти років ми матимемо 100 священиків, які досконало володітимуть українською мовою. Наша ситуація буде тоді зовсім інша.

Українська національна субстанція може бути збережена тільки через українську родину, родину, яка свідома своєї релігійної і національної приналежности. Навчання дітей релігії в родині й релігійних школах нашої Церкви мусить бути сполучене з вивченням і практикуванням наших релігійних обрядів і традицій, здійснюваних в церкві і дома. Я зобов’язуюсь із своїми священиками зробити все можливе, у співпраці з батьками, для збереження нашої релігійної спадщини, разом із прекрасними обрядовими традиціями нашого українського народу.

Церква, заснована Ісусом Христом, складається з мирян у проводі зі служителями-священиками. Той же Священний Засновник дав Церкві також конституцію: цебто ієрархію, а не демократію в її сучасному політичному розумінні. Проте, хоч це означає, що наступники апостолів, Єпископи, ведуть справи Церкви, вони зобов’язані це здійснювати лише в тісній співпраці зі священиками й мирянами, і завжди для добра народу й Бога.

Другий Ватиканський Собор пригадав нам, а то й доручив нам — єпископам і священикам — подбати про більшу співпрацю мирян, ніж це було в недавньому минулому. Ця пригадка була скерована радше до Західньої Церкви латинського обряду, ніж до нас в українській Церкві, бо миряни завжди мали видатну ролю в житті нашої Церкви. Усі парафії були засновані в цій країні завдяки ініціятиві мирян, замешкалих у даних місцевостях. Вони дальше зберігають і піддержують свої парафії, а також усі інші установи нашої Церкви.

Чудова будівля була здвигнена тут, у Філядельфії, 15 років тому, наш український католицький собор. Це гордість нашої Церкви, найбільшої Української Церкви денебудь, включно з Україною, однієї з найбільших Церков у східньому християнському світі. Мій попередник, Високопреосвященніший Архиєпископ Мирослав Любачівський, почав закінчувати внутрішню прикрасу нашого собору, а я продовжуватиму цю працю.

В додатку, напроти собору буде побудована скромна архидієцезальна канцелярія з помешканням для Архиєпископа. Канцелярія і помешкання Архиєпископа приміщені тепер у трьох окремих домах, побудованих майже 150 літ тому, непридатних до вжитку й коштовних для утримання.

Не дивлячись на значні витрати, пов’язані з цими заходами, у світлі теперішньої інфляції, я переконаний, що щедрість українського народу радо їх підтримає.

Я теж продовжуватиму розбудову нашої оселі для старших віком громадян «Вознесіння» біля собору, що її з великою передбачливістю почав Владика Василь Лостен. В пляні є побудова третьої будівлі. Також під серйозною розвагою є побудова дому для немічних.

Багато інших завдань треба також розважити, як зростаючі витрати утримання наших Семінарій; створення постійних освітніх релігійних центрів для дорослих; виготовлення українських літургійних перекладів, що служитимуть поворотові до наших справжніх Східніх літургійних традицій; підсилення нашого тижневика «Шлях», зорганізування парохіяльних центрів між нашими вірними — пенсіонерами на Флориді; підготова гідного відзначення 1000-ліття Християнства в Україні в 1988 p.; та інші завдання, про які сьогодні не згадуватиму. Це є велика програма, яка може бути здійснена лише при допомозі і благословенні Всевишнього та при повній співпраці усіх нас, дорогий Божий Люде, і ваших священиків.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>