З великою радістю, в цьому найвищому акті злуки з Христом. який у Євхаристії здійснює єдність в любові, у тій Святій Тайні, «якою єдність Церкви і означається, і здійснюється» (Декр. Екумен. В.Й.,2), звертаю моє найщиріше привітання до всіх вас. Ви, разом з вашим шановним братом, кардиналом Йосифом Сліпим, Верховним Архиєписком Львова, зійшлися з різних сторін світу, де в розсіянні перебувають ваші вірні, щоб відправляти ваш Синод.
Ваше первісне походження не може не навести мені на думку особливої близькости вашого славного народу до мого рідного народу. Якжеж не скласти вам признання за той факт, що разом з вашим народом ви вдостоїлися «зазнати зневаг задля Ісусового імені» (див. Ді.5.41), власне кажучи, за вірність Христові, Церкві, цьому Петровому Престолові.
І. Саме до того Петрового Престолу ви звернули вашого духа і серце, сповнене довіря, коли вас покликано на цей ваш Синод, який я бажав з вами відправити. Можете бути певні, що смиренний наступник Петра при таких нагодах, як оця, радісна братня зустріч, має одне лише бажання, а саме: «бути, за словами Собору Ватиканського II, повсякчасним і видимим началом і основою єдности і Єпископів, і многоти віруючих» (С.Н. 23). Моє найсвятіше завдання відповідає тому, що Світло Народів приймає, як завдання Петрового Престолу: «головує цілому зборові любови, зберігає законні різновидності і, воднораз, чуває, щоб часткове не шкодило єдності, але радше було на її послугах» (ч. 13).
Ота єдність, заповіт любови і найвище бажання в великій священицькій молитві Христа (дим. Ів. 17,11. 21, 23), становить собою, безумовно, найглибше прагнення нашого духа, коли зупиняємось щоб призадуматись над таїнством Церкви у світі. Ідеться про це прагнення: якщо відчувається глибокий біль з причини розподілу нетканої одежі Тіла Христового, то разом відбувається невпинна молитва, яка лучиться із закликом Христа до єдноти. І вона перетворюється в розумну і відважну діяльність, щоб, шануючи в усю повноту свободу вибору кожної людини, можна було знову встановити в Церкві (єдність духа у зв’язку миру), як годиться тим, кого покликано до тієї великої єдиної надії, якою є Ісус Христос.
Це якраз ота єдність відбувається у таїнстві того життя, задля котрого всі ми у Христі є «одним тілом і одним Духом» в оцій дійсності: «один Господь, одна віра, одне хрещення, один Бог і Отець всіх, що над усіма і через усіх і в усіх» (див, Еф. 4,3-6). Богатогранна різновидність служінь, що висловлюється також у багатстві дарів, які направляються до «будовання Христового Тіла, аж поки ми не дійдемо до єдности в вірі» (там же, 13).
Оте дійдемо є частиною нашого смиренного служіння. Ми всі, як Пастирі Божого стада, до того є зобов’язані, щоб виконати все, що від нас залежить, аби тільки любов, здійснила в Христі єдність Його Церкви. Це той великий ідеал, який повинен учинити нас невсипущими, уважними, помисловими, відважними, щоб дійсним стало те, до чого закликає найвищий Пастир, Ісус: «щоб усі були одно». Невжеж цей наш Синод, в основному, цього не наміряє?
ІІ. Те «таїнство віри», яке ми відправляємо довкола цього престолу, на цілком особливий лад виявляє та здійснює ту єдність, яку ми, разом з Христом, вимолюємо і заради якої трудимося.
Безумовно «святою тайною євхаристийного Хліба представляється і здійснюється єдність вірних, які в Христі становлять одне тіло» (С. Н. 3; див. також 11). На оту чудову єдність не треба дивитися просто лише, як на якийсь матеріяльний зв’язок, що лучить вірних при єдиній трапезі, але як на глибоку спільність з Христом — «нашою Пасхою» (1 Кор.5,7). Ісус Христос, відкупитель людини, є началом нової єдности всіх людей. «Тепер же в Христі Ісусі, ви, колись були далекі, стали близькі кров’ю Христовою (див. Еф. 2,3). Власне тому Євхаристія є найвищою мірою «спогадом» про Христа, вона ж бо таїнство тієї благодаті, яку запечатано в основному тоді, коли Христос на Хресті приніс в офіру примирення, уже підписане на Тайній Вечері.
Той, хто є «наш мир», коли на смерть «визивали» те «тіло», яке Він подав учням на Вечері, встановлювало ту єдність, до якої в Ньому є покликані всі люди. Так тоді руйнується стіну тих поділів, які створив гріх, щезає ворожнеча, закріплюється мир і згода, створюється «одну нову людину» (див. Еф. 2, 14-16). Отут, в Євхаристії, живе таїнство принесеного в жертву тіла і крови, яку пролито для будування єдности. Тут звершується «новий і вічний союз», яким оновлюється і закріплюється з Ним єдність. Тут ота єдність стає повсякчасним «переливанням» того життя, котре здійснює найбільший християнський ідеал — жити для Бога: «хто споживає мене, житиме мною» (Ів. 6, 57).
А жити для Христа — це жити для Бога, це змагатися за славу Отця, це здійснювати з Отцем повсякчасну спільність молитви, яка іде за внутрішним спонуканням того Духа, що його підносить (див. Рим, 8, 15; Гал. 4,6); це те, що нашою поживою стає воля Отця у вірному виконанні того діла, котре Він нам доручив (див. Ів. 4,34); це бути досконалими, як Отець наш є досконалий в даруванні милосердної та шляхетної любови усім братам (див. Мт. 5, 43-48). Так ото життя Боже, задля Євхаристії і за посередництвом Євхаристії — «джерела і вершини всього християнського життя» (С.Н., 11) — осягає в людині повноту спілкування з Отцем у Дусі через Христа, священика і жертву, хліб життя; ту повноту, що виливається в даруванні любови: спільність благодаті, дійсність «лучности» між братами.
Справжня глибока єдність між людьми народжується в привілейований спосіб з Євхаристії. В ній наш Спаситель дає Церкві, своїй Обручниці, спогад про свою смерть і воскресення, оскільки святу тайну милосердя, знак єдности, зв’язок любови, згідно з відомими словами святого Августина, які власне наводить Світло Народів (ч. 47,1). В Євхаристії, в найбільш живому відчутті Христа, який «полюбив нас і видав себе за нас, як принос та жертву» (Еф. 5. 2), ми навчаємось «ходити в любові» (там же), або ще краще, стаємо в усю повноту здатними для того Христового життя, котре стає нашим життям, щоб наслідувати Бога, як «любі діти» (там же, 1) Якщо стаємо причасниками Євхаристії, «всі ми беремо участь в одному хлібі та п’ємо з одної чаші» (див. Кор. 10, 17), здійснюючи в Христі ту спільність, яка дозволяє нам бути «одним серцем і одною душею» (див. Ді. 4.32) і мати готовість любити так, як любив Христос (див. Ів. 13. 34), і навіть бути готовим страждати і віддати життя за братів (див. Ів. 15, 13).
Якже ми слухаємо історії вашої Церкви, тієї історії, яка для декого з нас була живою дійсністю, то з упевненістю треба сказати, що та наснага віри, котра стає любов’ю і самовідданістю братам аж до мучеництва, є тим переживанням, яке народжується з Євхаристії. В ній ваша Церква знайшла джерело геройства; задля неї ваша любов мала вислів в тому «ісповіданні», яке закріпило єдність душпастирів і вірних.
ІІІ. «Тому, що один хліб, — нас багато становить одне тіло, бо всі ми беремо участь у одному хлібі» (1 Кор. 10, 17). Та подивугідна єдність здійснюється в особливо визначний спосіб по цій відправі, якою урочисто започатковується це засідання ласки і любови, яким є Синод вашої Церкви. Тут ви зібралися з Петром, «порушені спільністю братньої любови і дбайливістю про загальне післанництво, передане Апостолами» (X.Н. 36). Власне з цієї Євхаристії, яку відправляємо, ми черпаємо того необхідного духа, Він, зв’язуючи нас у Христі з Богом в єдиній Любові Святого Духа, одночасно розширює наше серце для глибокого відчуття і справжнього зацікавлення, для піклування, для самовідданости апостольської любови.
Те глибоке бажання, щоб цей Синод відбувався при Петровому Престолі, не має на меті чогось іншого, як те єдино, щоб у світлі поставити «ту єдність, яку ми приняли від Апостолів: колегіяльну єдність». А «єдність ота зродилася, певною мірою, на трапезі Хліба Господнього, у Великий Четвер» (ч. IІІ), як це я підкреслив у листі, написаному до всіх Єпископів у першу неділю Чотиродесятниці цього року про таїнство і почитання Євхаристії. Бо в горниці на господній трапезі прийняли Апостоли те доручення, що служінням Євхаристії обезпечується «завершення» життя спільноти з Богом і з братами, закріплюючи ту єдність, якою Церква живе і якої вона повинна бути знаком і святою Тайною для світу. Бо ж якраз у вечернику, власне на бенкеті євхаристийної вечері, Ісус молився за єдність «своїх», за тих Апостолів, яких ласкою і з яких доручення ми несемо тягар і почесть задля спасення всього світу.
Ці благодатні дні, що відбуваються разом із служінням Євхаристії, повинні, отже, перемінитися в особливе переживання єдности, згоди, співпраці. Завдяки Євхаристії «нас багато становить одне тіло», як це щойно було сказано словами святого Павла. Ми — Тіло Христове! Ми з’єднані з усією Церквою Господа Ісуса, наш зір звернений на Нього, нашого Голову, Вчителя і Спасителя. Наше серце б’ється разом з усіма нашими братами, особливо з братами нашої Церкви, В нашій глибокій єдності ми повинні дати те свідчення, котре побуджує світ до віри (див. Ів. 17, 21). У щож тоді вірувати? Вірувати, бо маємо віру в Христа, вірувати, бо нами оволоділа Його любов, вірувати, бо нещитною є наша злука з Євангелієм, вірувати, бо ми, понад будь-яку людську дійсність, переконані в першості Бога і його діяння, вірувати, бо ми направду любимо Бога і, тому, любимо світ та всіх людей. їм ми ладні з радістю дати наше служіння: повне і, в разі потреби, аж до смерти, і то хресної смерти.
Ось що вирощує наш дух в злуці з Євхаристійним таїнством, принявши благодать на початку цього нашого Синоду. Зібравшись у цій Горниці, ми не почуваємось осторонь наших братів, задля котрих ми отут зібралися. Вони з нами і за нас моляться, з нами і для нас благають про повноту Святого Духа, з нами і для нас вимолюють єдність духа в зв’язку миру, який допомагає нам бачити потреби їхньої Церкви, найпекучіші потреби. Вона дає нам, воднораз , силу і відвагу нести їм потрібну допомогу. Лиш отак цей Синод, притаманний вислів єдности Церкви, стане весною Святого Духа для нас і для дорогої Української Церкви, яка тут є за вашим посередництвом. Отут, цієї години, у незвичайний спосіб є присутні: сторіччя історії боротьби і мучеників, заяви віри і євангельського запалу, ревність голошення Євангелія в злуці з Церквою і Петром. Нехай ота духовна присутність — правдива, глибока, жива — буде підтримкою для вашої праці, оновлюючи нас усіх в дусі Апостолів для добра наших вірних.
Переживання в Горниці не відзеркалило б тієї години злиття благодаті Духа, якщо б у ній не було ласки і радости задля присутности Діви Марії. «3 Марією, матір’ю Його» (Ді. 1, 14) — читаємо про ту велику годину П’ятидесятниці. Саме ту годину бажаємо переживати і оновляти. Тому ми, з пребагатою марійською спадщиною вашої Церкви, лучимося з благословеною Дівою. Нехай Вона, Мати любови і єдности, тісно нас зв’яже, щоб ми, як та перша громада, що народилась у Горниці, стали «одним серцем і одною душею». Нехай Вона — «Мати єдности», в якої лоні Син Божий з’єднався з людством, таїнственно започаткувавши подружню злуку Господа з усіма людьми — допоможе нам бути «одно» і стати орудником єдности між нашими братами та усіма людьми.
Оту ласку, як бажання з глибини серця, доручаю Непорочній Діві, а смиренна Слугиня Господня «нехай перед Сином своїм заступиться, щоб усі народи… зібрались у мирі і згоді в одному Божому Народі, на славу Пресвятої і Нероздільної Тройці» (С.Н. 69). Це Вона «є прикладом…. материнського почуття, яким повинні керуватися всі, хто трудиться в апостольському посланництві Церкви для відродження людей» (С.Н. 69), тож усіх нас, одного по одному, разом з вашими церквами і вірними, доручаю їй, щоб ми, вдивляючись у Неї, і за Її допомогою, і завдяки цьому Синодові, стали справжніми апостолами нових часів.
* L’osservatore Romano, 24/25 березня 1980 (Стиль і мова задержані без змін).
