Промова, виголошена на тризні після похорону Патріярха Йосифа в дні 13 вересня 1984 р. в Римі

Блаженніший Патріярше,
Преосвященні та Боголюбиві Владики,
Достойні Гості,
Жалібна Громадо!

Сьогодні ціла Українська Католицька Церква відпровадила з жалем на вічний спочинок свого Голову, свого першого Патріярха, Блаженнішого Йосифа. Він спочив далеко від своєї Рідної Землі, на чужині. Після майже 40-літньої мандрівки по різних сибірських таборах та по різних країнах світу — Господь покликав Його до себе, тут, на римській землі, в осідку Христового Намісника.

Українські миряни, зокрема Українське Патріярхальне Світове Об’єднання та всі його складові частини, в імені яких мені припав сумний обов’язок попрощати нашого духовного Отця та Главу Помісної Української Католицької Церкви, переживають дні глибокого болю й смутку. Не стало між живими того, хто так вміло провадив корабель нашої Церкви по страшних розбурханих хвилях у другій половині XX ст., провадив його неустрашимо й певно до ясно визначеної цілі: до єдности всіх наших церковних одиниць в цілому світі з Матірною Києво-Галицькою Церквою в Україні, до відзискання всіх її втрачених прав як східньої помісної Церкви, до власного патріярхату.

Не стало між живими того, хто, вийшовши із московської неволі,— змучений та ослаблений від довголітнього переслідування,— кинувся у вир праці й на цій римській землі почав доконувати чудес: проповідував, усвідомлював, організовував, писав, будував, видавав твори, відвідував своїх вірних по всіх закутках землі, змагався за відзискання втрачених прав своєї Церкви. Його життя на чужині не було життям відпочинку, а життям гарячкової діяльности на користь Церкви та народу.

Тому то такий великий ентузіязм викликав він серед найширших кіл народу для справ нашої Церкви, в першу чергу для великого діла створення українського патріярхату. Він не завагався порушити цієї справи на II Ватиканському Соборі, де запропонував піднести Києво-Галицьку Митрополію до патріярхальної гідности; не завагався продовжувати акцію в справі цього патріярхату серед найвищих церковних кіл Католицької Церкви; не завагався прийняти титул патріарха, хоч не знайшов прихильности в Ватиканській Курії до цієї справи.

Патріярх Йосиф відійшов від нас у кращий світ. Та його діла залишилися серед нас. їх бачимо й подивляємо: собор, будівлі, манастир, книжки. Одначе, найбільше діло, яке ми одідичили від нього, це його ідеї, його ідеали — ідеал єдности нашої Церкви, її помісности та власного патріярхату. В імені українських католицьких мирян заявляю, що ми залишимося вірними його ідеалам і що будемо продовжувати змагання за їх повне здійснення. Ці ідеали незнищимі: колеса історії вже не можна завернути!

Висловлюю теж сподівання й віру, що наслідник Блаженнішого Йосифа на патріяршому престолі, Патріярх Мирослав, та Синод Українських Католицьких Єпископів, продовжуватимуть церковну лінію, яку заступав Патріярх Йосиф і твердо обстоюватимуть помісні права Української Церкви, піддержуватимуть її єдність в цілій діяспорі й продовжуватимуть старання за визнання українського патріярхату Апостольською Столицею аж до успішного їх завершення. Ми, миряни, будемо вповні піддержувати нашу Ієрархію в тому благородному ділі. Ми будемо завжди пам’ятати про великий заповіт Патріярха Йосифа, який він нам залишив, кажучи 2 грудня 1980 року на закінченні Синоду:

«Будьте моїми послідовниками! Бережіть спадщину, яку я одержав від моїх світлих попередників. Бережіть її. Не віддавайте її в руки лукавих людей! Не сплямте її чужиною! Принесіть її ненарушеною у вільну нашу Церкву, у вільну нашу Україну».