Проповідь Блаженнішого Мирослава-Івана Любачівського на Володимирській Гірці у Києві 17 липня 1993 р.

Дорогі в Христі Браття і Сестри!

Служачи так оцю Соборну Архиєрейську Божественну Літургію на цій Київській Гірці, перед величним пам’ятником нашого хрестителя, святого, рівноапостольного великого князя Володимира, глядячи, як перед нами простеляється з великими кручами наш Славутич-Дніпро, мимоволі, наче на канві, стає перед нашими очима вся історія спасіння Древньої Руси і нашої України. Це з цих гір, згідно з переданням, благословив святий апостол Андрій Первозванний майбутній наш столичний город Київ, провіщаючи його велич і славу і що звідси засіяє Божа благодать. При водах цього ж Дніпра на Херсонщині і Криму страждав третій наслідник святого апостола Петра святий Климент Папа Римський. На тих же землях скитався в шостому столітті ще один Римський Архиєрей Папа Мартин. На цих землях південної України проповідували святі слов’янські апостоли і співпокровителі Европи Кирило і Методій Христову Благовість, і тут знайшли вони вже звісні «руські письмена». У тому ж Києві в дев’ятому столітті брат князя Аскольда Дир, знову згідно з переданням, прийняв Христову віру. Це тут, за князя Ігоря, поставлено церкву святого пророка Іллі, а дружина його — свята княгиня Ольга охрестилася. І врешті, за словами першого Руського Київського Митрополита Іларіона, ми прославляємо нашого хрестителя Володимира: «Славить похвальним голосом Римська земля — Петра і Павла, через них бо повірила в Ісуса Сина Божого; Азія — Ефез і Патм — Івана Богослова; Індія — Тому; Єгипет — Марка; всі землі і городи, і люди почитають і славлять своїх учителів, які навчили їх правдивої віри. Похвалім і ми по нашій силі нашого учителя і наставника Великого князя Володимира, внука старого Ігоря, сина славного Святослава. Не в бідних, бо і незнаних землях вони володіли, але на Русі, про яку чули, яку знають всі кінці землі. Він славний від славних родився, князь наш Володимир, ризу ветхого чоловіка він скинув і порох невірства стряс, і увійшов у святу купіль, народився з води і духа, в Христа хрестився, в Христа зодягнувся, сином нетління став і сином воскресення, ім’я прийняв вічне: Василь, яким записався до вічного життя у вічнім граді, у Єрусалимі» («Слово про закон і благодать», 38, 5-12).

Це тут перед тисячу роками наші предки прийняли ласку святої Тайни Хрещення, з якою почалась їхня релігійна і національна самобутність. За словами Папи Івана-Павла II, висловленими під час святкувань Тисячоліття Хрещення Київської Руси: «З Хрещення насправді народжується «нова людина», яка має в ласці Духа — джерело нового життя і в заповіді любови «нову заповідь», з якої виникає єдина родина Божих дітей, покликаних до «нової надії» блаженної вічности».

Коли перед тисячею роками наші предки прийняли хрещення, поділ між Церквами ще не настав. Святий Володимир наказав хрестити свій народ у благословенний час, в якому Христова Церква простягалась неподілена зі сходу на захід. Він узяв з Візантії літургічні обряди і священнодійства, але, водночас, розуміючи своє власне становище та власне завдання, до кінця був постійним у єдності з Католицькою Церквою, старанно підтримуючи дружні стосунки з Апостольською Столицею. Після нього чимало князів продовжували з відповідною пошаною приймати посланців Римських Архиєреїв. У своєму знаменному слові, виголошеному 10 липня 1988 року, Римський Архиєрей Іван-Павло II виразно нас повчає, кажучи: «Особливо ви, сини українського народу, як могли б забути, що спадщина ваших предків вам спільна з православни­ми братами вашого народу?». Бажання повної церковної єдности, під дією Святого Духа-утішителя не припинялась упродовж сторіч. Не раз, не двічі ми згадували митрополитів Іларіона, Клима Смолятича, Петра Акеровича, Григорія Цамвлака, Ісидора, а відтак Петра Могилу, Йосифа-Веньямина Рутського, які працювали для того, щоб об’єдналась Русь з Руссю.

Кінець ХVI сторіччя був для Церкви в Україні нелегким періодом. Повсюди зростало широко поділене в церковних колах глибоке бажання віднови. В цій ситуації митрополит, більшість єпископів і частина народу бачили у повній єдності з Римською Церквою практичну можливість бажаної віднови.

Всім відомо, що ті, що підписали акт поєднання в Бересті, ніколи не мали відчуття вчинити якийсь розрив із своїм минулим. Навпаки: єдність з Римом представляла в їхніх очах відновлення церковного стану давньої Київської Церкви — перед злощасним відчуженням між Церквами Сходу і Заходу. Святіший Отець, застановляючись над тим станом, заявляє: «їхня церковна ситуація не була зрозуміла всім народам і навіть заплутана у своєму основному значенні, але чи не є актом справедливости — особливо стосовно тих, які внаслідок такого кроку зазнали гіркоти незрозуміння і заплатили власним життям — чи не є актом справедливости признати наявність тієї туги за єдністю Церкви, що її сьогодні, після багатьох сторіч, помічаємо в нас дедалі живіше і настійливіше в контексті більш поглибленого зрозуміння Церкви у відмінних історичних обставинах?».

Святий Дух, що з такою силою промовляв під час II Ватиканського Собору і далі дає чути свій голос через знаки часів, спонукує всіх нас з новим піднесенням пройти шляхами екуменічного діялогу і веде палко бажати, щоб наблизився день поцілунку миру між Католицькою і Православною Церквами.

Цієї єдности ми, дорогі браття і сестри, так палко бажаємо. Саме задля цієї єдности ми бажаємо здвигнути Патріярший Собор Греко-католицької Церкви тут, у столиці України — Києві. Ми, єпископи, священики і вірні — сини і дочки хрещення святого Володимира Великого, приходимо тут, до Києва, щоб відновити і засвідчити нашу віру. Чому ж ти, Києве, не маєш нас прийняти? Чому ж ми не можемо тут, у колисці нашого християнства, оживити в усіх християн зобов’язання до екуменізму і спонукати Католицьку і Православну Церкви знову відкрити в Україні давні історичні зв’язки та з відновленим піднесенням трудитися у справі єдности. Ми хочемо тут, у нашому соборі, молитися, щоб незабаром між католиками і православними змогла відновитись повна єдність, в якій протягом сторіч жили наші предки.

Ось причина, чому ми зібралися тут так численно разом, щоб помолитись перед святим нашим хрестителем Володимиром за єдність Церкви і народу. «Боже, нам єдність подай» — більш, ніж колинебудь лунає ця молитва із наших грудей. Підносимо це моління вже на нашій вільній, незалежній, хоч ще важко випробуваній землі. Цією нашою молитвою єдности ми бажаємо і подякувати Триєдиному Богові за цей дар волі і свободи, на який ми чекали довгими століттями. Нехай поможе нам і благословить нас у всьому цьому Господь, а Пречиста Божа Мати з нерушимої стіни Київського Собору святої Софії нехай покриє нас чесним своїм покровом. Амінь.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>