Проповідь отця мітрата Степана Дзюбини, що була виголошена у Явожні з нагоди п’ятдесят ліття «Акції Вісла» (10 травня 1997 р.)

Друкуємо одну з проповідей о. мітрата Степана Дзюбини, яка увійшла до збірки проповідей, що з’явилась окремою книгою заходами Монахів Студитського Уставу у Львові. Збірка проповідей о. С. Дзюбини нараховує 32 проповіді, які були виголошені з нагоди різних церковних, національних свят та ювілеїв. Також до цеї збірки включено кілька реколекційних наук. Збірка проповідей с на потребу дня для українців у Польщі. Належить підкреслити, що автор Збірки проповідей о. Степан Дзюбина написав цінну працю під назвою «І стверди діло рук наших», на яку були схвальні рецензії у журналі «Патріярхат». Отець Дзюбина належить до талановитих і працьовитих священиків. Бажаємо йому кріпкого здоров’я та дальше продовжувати успішно працю у Божому винограднику на славу Божу, добро помісної УКЦеркви й українського народу. Щасти Вам Боже!

Редакція

Христос Воскрес!

Наш Український славний народний пророк Тарас Шевченко, між іншим, сказав такі слова: «… було колись в Україні ревіли гармати. Було колись, запорожці вміли панувати. Панували, добували і славу, і волю минулося, осталися могили по полю».

Ці дуже сумні слова Шевченка про могили по полю є далеко більш актуальні нині, ніж тоді, коли він про це писав, бо сьогодні мусимо згадувати і молитися не за тисячі, але вже за мільйони наших сестер і братів, що померли не природньою смертю, але жорстоко помордовані. Вони спочивають вічним сном, переважно в непосвячених могилах, без християнського похорону, без хрестів на їх гробах, хоч були християнами, а у великій більшості навіть не знати, де їх гроби. І коли ми нині, в дні скорботи, молимося на гробах тих, які тут спочивають, але й за всіх наших сестер і братів, які своє молоде життя віддали в обороні нашої многостраждальної батьківщини, а також за тих, які згинули жорстоко помордовані тільки тому, що вродилися українцями. Це не якась політична маніфестація, але наш християнський, а також і національний, обов’язок і так роблять всі цивілізовані народи на цілому світі. Христос сказав, що більшої любови ніхто не має від того, хто своє життя віддає за своїх друзів і, тому тим всім, що це вчинили, належиться вічна пам’ять, належиться молитва за їх душі й велика шана, бо це є національні герої. Часто однак національних героїв називається бандитами. Під час німецької окупації у сорокових роках, коли то польський народ не міг погодитися з накиненою неволею і розпочав нерівну боротьбу, на смерть і життя, за визволення польського народу з німецької неволі, то тоді німці там, де сподівалися польських партизанів на дорогах виставляли таблиці з написом: «Ахтунг бандітен» (увага бандити). Польських партизанів називали бандитами, але це не були бандити, це були національні герої, які боролися і віддавали своє молоде життя за свободу свойого народу. Це мусить признати кожна справедлива людина, а також мусить признати, що й наші воїни, які боролися за волю нашого народу і за свій нарід віддали своє молоде життя, а також боронили безборонних старців, жінок і малих дітей, яких масово мордовано, не були бандитами як часто їх називають, але були національними героями, яким належиться велика шана і вічна пам’ять.

Ми нині, в часі того парастасу, молимося також за тих наших сестер і братів, які погинули під час нашого українського голокосту, в часі панування монстра в людському тілі, Сталіна, коли з причини штучного голоду в Україні, а також з причини масової депортації на далекий Сибір і масових розстрілів невинних людей, згинуло на Україні біля 10 мільйонів наших сестер і братів. Тоді масово нищено не тільки українців, але й інших громадян колишнього Радянського Союзу, але українців згинуло найбільше. Знаємо також, як жорстоко тоді замордовано 14 тисяч старшин офіцерів польського війська в Катиню та інших таборах смерти. Наша щаслива й багата колись Україна, про яку писали, що це країна пливуча молоком і медом, замінилася в країну текучу людською кров’ю і сльозами невинно мордованих людей, замінилася в одно велике цвинтарище, часто непохоронених людських тіл.

Та страшна трагедія нашого народу вчить нас, до чого здібні є ті, що затратили віру в Бога, але, на превеликий жаль, мордували не тільки ті, які не вірили в Бога, але й ті, що вірили в Бога та були хрещені в ім’я Пресвятої Тройці, й уважали себе за християн, яким Христос виразно сказав, що найбільша і найважливіша Божа Заповідь, це заповідь любови Бога й ближнього і, що по тому буде можна пізнати, чи хтось є правдивий християнин, якщо має любов до свого ближнього, все одно, якої він національности, обряду чи віроісповідання. Знаємо однак, що мимо таких слів Ісуса Христа, то й на терені нинішньої Польщі християни мордували християн, дуже часто тільки тому, що вони були іншої національности.

Є фактом, що про нас на цю тему написано дуже багато неправди, а по останній світовій війні перебрано вже всяку міру, несправедливих очорнень. І так повстав дуже кривдячий стереотип українця «бандита-різуна». Польський загал, у абсолютній більшості, нічого не знає або дуже мало знає про те, як ці справи дійсно виглядали, і це є причиною великої ненависті до нас.

Минулого року відвідали мене дві польські студентки з краківського університету, які цікавилися польсько-українськими відносинами і. між іншим, я їм сказав це, що говорю, де тільки можу, що тепер, коли нарешті повстала вільна й незалежна Україна, то є такі виняткові обставини, яких ще ніколи не було, й це, обов’язково, повинні використати для власної спільної користі й поляки, й українці. З тої причини, незалежно від того, що було колись, тепер повинні жити в згоді й взаємно себе шанувати. На ці мої слова, одна з них так мені сказала: «Ксьондз ма раціє, алє, прошє ксєндза, то єст можліве нє прендзей як за 50 лят, бо нас, полякув, виховано на нєправдзвівей, фалшивей літератуже і сполеченьство польскє в то вєжи». Я особисто не є аж таким песимістом, що на згоду й взаємне зрозуміння треба чекати аж 50 років, але вважаю, що на цю тему треба говорити і треба говорити правду, бо це відчиняє очі фальшиво поінформованим та провадить до згоди. Знаю з власного досвіду, що ті, які знають правдиво, як це дійсно було, то не називають нас бандитами і різунами та живуть з нами в згоді.

З тої причини хочу дещо сказати, хоч з браку часу, у великому скороченні, як ці справи польсько-українські дійсно виглядали і чому між тими двома слов’янськими й християнськими народами дійшло аж до такої ненависті, що взаємно мордувалися. Є незаперечним фактом, що українці ніколи не загарбували польських земель, де жили поляки, й там не закладали українських кольоній так, як це чинили поляки на чисто українських землях. Як боролися з поляками, то боролися на своїй рідній землі, за волю свого народу, бо не хотіли бути невільниками, але ніколи не боролися з поляками на чисто польських землях. Є також фактом, що, коли Польща зайняла силою українські землі, то не ставилися ворожо до польської влади, а боронили Польщу перед татарською і турецькою навалою, і мимо цього, польські пани зробили з них невільників. Як це виглядало, то говорить про це вірш, що його зацитував примас Польщі Кардинал Глемп, на зустрічі з українцями в Римі з нагоди 1000-ліття хрещення України, такого змісту: «…мисьми ляхом билі вєрні, пшеців гордом в каждей хвілі, нім гусаже, нім панцерні надєхалі, то ми збілі. І цуж за то мами в зиску, опруч вєнзув, лез уціску», а також слова Богдана Хмельницького на Переяславській Раді у 1654 році, такого змісту: «…якої неволі, якого немилосерного розливу християнської крови дізнали ми від польських панів, нікому з вас не треба говорити. Самі знаєте, що трактовано краще пса, як християнина брата нашого». І чи можна дивуватися, що по такому трактуванні вільних козаків, на їх рідній землі, вони розпочали нерівну боротьбу зі своїми гнобителями, бо радше воліли чесну смерть, як ганебну неволю, а переможені у нерівній боротьбі, гинули в жахливих муках, живцем вбивані на палі. Таку одержали нагороду за це, що своїми грудьми боронили Польщу перед татарськими і турецькими ордами. І чи знову можна дивуватися, що пізніше їх побратими мстилися за них на гнобителях. Козаки не боролися з польською державою, як це виразно сказав Хмельницький, а тільки з польськими панами, які запровадили в Україні невільництво. Так правдиво виглядали ці справи польсько-українські колись, а як це насвітлив дуже талановитий польський письменник, лавреат нагороди нобля, Генріх Сєнкевіч у своїй повісті «Огнєм і мєчем», яка через довгі роки була обов’язковою лектурою, і дальше є, як доповняюча лектура в школі. Як ця повість ділала й наставляла молодих і недосвідчених учнів проти українців, то я можу сказати, бо я кінчив польську гімназію. Сєнкевіч «покшепів серца родакув», але вчинив це нашим коштом, нашою кривдою, а цього невільно нікому робити, бо від нікого не залежало, хто ким родився, а з Божого наказу кождий є зобов’язаний свій нарід любити, а як треба, то й своє життя за свій нарід віддати, але ніколи і нікому невільно любити свій нарід кривдою іншого народу, бо тоді це вже не є шляхотний патріотизм, але дуже грішний шовінізм, один з найтяжчих гріхів.

А тепер пригадаймо собі, як ці відносини польсько-українські виглядали по І світовій війні. З історії знаємо, що коли розпалася австрійська імперія у 1918 році, то тоді, на руїнах австрійської імперії повстали вільні держави: Польща, Чехословаччина, Угорщина, а також і Україна. Нема найменшого сумніву, що всі ці держави мали повне право до самостійности на своїх відвічних, етнічних землях, але проти вільної, незалежної України виступила Росія, російські націоналісти і російські більшовики, а також Польща й Румунія. Українська армія, слабо озброєна, знайшлася в чотирокутнику смерти, бо з півночі атакувала її біла армія Денікіна, зі сходу червона більшовицька армія, з полудня румунська армія, а зі заходу, в Галичині, польська армія, де згинуло біля 15 тисяч наших жовнірів, а решта полонених жовнірів, і біля 100 тисяч цивільних осіб (головно інтелігенцію і священиків) інтерновано у біля 30-ти таборах, розкинених по цілій Польщі, з чого біля 20 тисяч інтернованих не повернуло до свої домів. Розуміється, що в такій ситуації Україна не могла оборонитися і втратила незалежність. Та мимо цього, що й Польща причинилася до втрати незалежности України, то в 1920 році, коли більшовицька армія загрозила Польщі, бо зайшла аж під Варшаву, то майже 40-тисячна українська армія Петлюри, разом з польською армією Пілсудського, боронила Польщу, де згинуло багато українських жовнірів, але Польщу оборонили. Обіцяно за це повну автономію у Галичині, але слова не додержано, а по скінченій війні українську армію інтерновано у 13 таборах, де багато померло з різних недуг. Таку одержали нагороду за це, що боронили Польщу перед більшовицькою навалою, подібно як колись козаки.

А пізніше зусилля польсько-санаційного уряду, щоб винародовити український нарід, через знищення українських шкіл і обмеження культурного життя. У 1923 році в Галичині було 2425 українських шкіл, а вже в 1935 році було їх лише 457. Майже 2000 українських шкіл зліквідовано, а на Лемківщині, у тридцятих роках, замкнуто всі українські школи. Час не дозволяє на докладніше обговорення, як ці польсько-українські справи виглядали у міжвоєнній Польщі. Згадаймо ще криваві пацифікації українських сіл у Галичині й на Волині, де сотні тисяч гектарів землі віддавано польським кольоністам, а місцеве, українське населення голодувало з браку землі. Згадаймо, як трактовано наших православних братів на Холмщині, де палено й нищено сотні православних церков. Згадаймо карний табір у Березі Картузькій. Нас трактовано, як громадян другої категорії. Говорили, що наш український нарід не є здібний до самостійного існування і надається тільки на польських льокаїв та двірських наймитів, а часто називано нас і бидлом. Розуміється, що таке трактування українців на їх рідній землі, щораз більше поглиблювало ненависть до гнобителів, яка пізніше, після 1942 року, вибухла з великою силою, коли поляки на Волині дали набратися на гітлерівську провокацію і озброєні через німців, разом з ними пацифікували українські села на Волині. Знаю це від поляка з Волині, який за співпрацю з німцями був ув’язнений тут, у таборі, в Явожні, й разом зі мною працював у таборовій лічниці. Він мені сказав, що він сам, разом з іншими поляками і німцями, пацифікували українські села, а тоді українці пішли в ліс, озброїлися і почали бити німців і поляків. Ця ворожнеча між поляками і українцями, яку спровокували німці, була дуже на руку для німців, які хотіли зробити своїми невільниками і одних, і других.

Гинули там тоді й зовсім невинні люди, чого розуміється ніхто не схвалює, і дуже вспівчуваємо тим, які там невинно тоді погинули. Однак з тим всім, що там на Волині діялося, ті українці, які мешкали на терені нинішньої Польщі, не мали нічого спільного, тому невільно було супроти них стосувати збірну відповідальність і мордувати тисячі невинних людей, разом з малими дітьми і немічними старцями. Стосування збірної відповідальности, це є страшна жорстокість, якої не стосували найбільш дикі народи, яка є ганьбою 20-го століття.

А тепер, на закінчення, згадаймо найважливіше, як правдиво це вспівжиття виглядало між тими двома християнськими народами, польським і українським, по останній світовій війні, бо на цю тему написано дуже багато неправди й це є головна причина неприязного, а часом і ворожого, наставлення до нас, українців, бо, на жаль, польська суспільність, як це слушно сказала ця згадана студентка з Кракова, вірить в цю клевету.

Треба з великим болем сказати, що по Другій світовій війні між тими двома християнськими народами мали місце такі страшні трагічні події, яких ще ніколи давніше у таких розмірах не було. Дійшло до цього тому, бо, на превеликий жаль, не потрапили по християнськи договоритися. Чому дійшло до такої великої трагедії, що ці два братні, християнські народи взаємно мордувалися? На цю тему пише, на основі документів, Володимир Сергійчук, професор Київського Університету, доктор історичних наук, дослівно так: «…верхівка польського підпілля заохочувана еміграційним урядом Лондона, засліпленні мрією про розширення своїх державних меж, після війни, заперечуючи українські національно-визвольні змагання, продовжувала проповідувати погромництво й ненависть до українців. Як це прикро, але на відозву українського підпілля до примирення, поляки відповіли так: «Глупє, безчельне, хамскє бреднє. Хамам здає сєв, же потрафйов зреалізоваць своє гайдамацкє пляни, не дочекацє сев Гади, тей реалізацйі. Нє бендзє нігди Украіни в Польсце! Пшисєнґами вам то на Бога. Зостаць з намі бендов моглі ці, цо зейдов на дроґев покути і опамєнтаня, решта за Збруч. Єсьлі нє учиніцє тего добровольнє, засьвєнціми вам пожоґев, ктуров запамєнтацє до коньца дні ваших».

Хіба кожна чесна й справедлива людина мусить признати, що така відповідь на пропоновану згоду, була ганебна, бо українці не хотіли України в Польщі, як написано, а тільки на своїх відвічних «рідних, етнічних землях». Хотіли разом з поляками боротися проти спільних ворогів, совєтів і німців, які безправно зайняли польські і українські землі. Хотіли, щоб повстала вільна Польща й вільна Україна, на своїх рідних землях. Ця брутальна відповідь на згоду була пізніше причиною жорстокої смерти тисячів невинних людей з обох сторін, бо гинули зовсім непотрібно поляки і українці.

А дальше проф. Сергійчук пише так: «…таке ставлення до українців спостерігається від 1941 року, скажімо, на Холмщині й Підляшші, де вже тоді з’являлися польські боївки, що тероризували мирне населення. Від тоді починається плянове винищування українського населення. Перший етап цієї акції від 1942 до 1943 року, обіймає знищення провідницького активу, а другий від 1943 до 1944 року — знищення цілих сіл і вирізування всього населення, в тому малих дітей і жінок, про що засвідчують численні архівні документи, за період від 1942 до 1944 року».

Історики подають, що в 1943 і 1944 році на Грубешівщині спалено 52 села й замордовано там біля 4000 тисячі безборонних людей, а в тому 12 православних священиків. Коли по останній війні повстала комуністична Польща, то тодішня польська влада хотіла позбутися всіх українців в Польщі. Наперід запляновано добровільне переселення до Радянського Союзу, яке закінчилося примусовим виселенням майже пів мільйона українців з їх відвічних рідних земель, а решта українців, в числі біля 150 тисяч, вирвано з корінням з їх рідних земель і пересаджено в чужу землю, в часі злочинної «Акції Вісла» у 1947 році, на північні й західні землі Польщі. Деякі ще й нині твердять, що це було конечне, бо інакше не можна було зліквідувати Української Повстанської Армії, але це не є правда, бо насильно вивезено всіх українців, не тільки з тих теренів, де діяла Українська Повстанська Армія, але також і з тих теренів, де УПА зовсім не діяла, а так було на західній Лемківщині, де місцеві лемки жили у цілковитій згоді й приязні з поляками і там не згинув з рук лемків ані один поляк, то чому їх всіх виселено? Причина цього була зовсім інша. Всі українці мали винародовитися, бо прецінь виразно говориться: «…на то вас ту далі, абисьцє всьонклі в наш польскі організм».

«Акція Вісла» і карний табір у Явожні вже були запляновані в 1945 році, в часі переселення до Радянського Союзу, бо коли у 1945 році в новосандецькому повіті арештовано наших священиків, сестер монахинь і нашу інтелігенцію, які не хотіли добровільно виїжджати до Радянського Союзу, то до ув’язнених, на подвір’ї Новосандецької в’язниці, промовив якийсь капітан такими словами: «…раздев вам щеже, єдзцє на Українев, бо там ваша ойчизна, а як нє поєдзєцє, то згніцє в обозє в Явожнє» — це було сказано два роки перед «Акцією Вісла». Зрештою у 1947 році Українська Повстанська Армія вже була так розбита, що до її цілковитої ліквідації «Акція Вісла» вже зовсім не була потрібна.

В тому часі запроторено до Явожна, до карного табору, около 4000 людей, а в тому малих дітей, нелітню молодь, жінок, немічних старців та двадцять сім наших священиків. У безглядній більшості не доведено їм жодної вини. Тисячі невинних людей до нині не одержали жодного відшкодування за це велике безправ’я, за велике моральне й фізичне знущання, за голод і тортури, і за змарноване здоров’я. У карному таборі в Явожні з голоду та різних тортур, за кілька місяців, згинуло 160 осіб, а також багато в коротці по звільненні, бо так були зтортуровані й винищені. А заки це сталося, то тисячами мордовано наших безборонних людей. Майже у кожному селі гинули наші люди, але з браку часу згадаю тільки ті місцевості, де загинуло найбільше, і так: у Пискоровичах і околишніх селах – понад 1200 осіб, в Сахриню — біля 800, в Павлокомі (одного дня) 364 особи, разом з місцевим священиком, в Березці — біля 200, у Верховинах — 194, в гім 47 дітей, у Старім Люблинці – 170, в Горайцю 155, в Малковичах (одної ночі) — 156, в тому понад 40 дітей, в Лісках — понад 120, у Скопові — понад 100, в Лубні — біля 90, в Лєжайську — 78, в Грозьові — 74, в Завадці Морохівській – понад 70. в Монастирі — біля 70, в Трійціці — 70, у Вербиці — понад 60, в Курилівці – понад 50, в Теплиці — понад 50, у Явірнику Рускім — біля 50, в Дубецьку — біля 50, в Красичах — біля 50, в Бігайлях — біля 50 та в Добрі, на Йордан в часі свячення води — 44 особи, в тім малі діти.

В тому часі зліквідовано також нашу грекокатолицьку Церкву, а рідна Церква це душа народу, бо в 1946 році вивезено до Радянського Союзу обидвох наших єпископів з Перемишля, блаженної пам’яті Владику Коциловського, який загинув у в’язниці коло Києва, й Владику Лакоту, який загинув на Сибірі. Вивезено також майже всіх крилошан грекокатолицької капітули та інших священиків, а з тих священиків, що залишились, жорстоко замордовано понад 50, з цілими родинами. Зруйновано 346 церков, а деякі збезчещено, бо зроблено з них кльозети, а 245 перероблено на римокатолицькі костели. Руйновано навіть цвинтарі, щоб затерти сліди, що ми там мешкали і. що це були наші прадідні рідні землі. Наша рідна грекокатолицька Церква через 10 років була в гробі, бо нашим священикам невільно було відправляти в рідному обряді. Це все роблено тому, щоб ми всякли у польський організм, то значить, щоб ми зовсім винародовилися і перестали існувати в Польщі як українці.

Від 1942 року до 1947 року на терені нинішньої Польщі замордовано біля 8 тисяч невинних і безборонних українців (біля 4000 на Грубешівщині й біля 4000 на решту теренах нинішньої Польщі) тільки тому, що вродилися українцями. Цивільних осіб, поляків, згинуло 599. Так подають, на підставі державних документів, польські історики Щесьняк і Шота у своїй книзі «Дрога до ніконд», а також польські історики Владислав Гура й Ришард Галяба. Прошу порівняти поляків згинуло не цілих 600 осіб, а українців біля 8000, отже понад 13 разів більше. А як на цю тему загально говориться?

Крім цивільних безборонних осіб згинуло також багато жовнірів Української Повстанської Армії тому, що вона не хотіла допустити до безправної депортації українців з їх рідних земель до Радянського Союзу, а також боронила безборонних людей, яких тисячами мордовано. Є певне, що без тої оборони загинуло б багато більше. Не маємо докладних даних скільки їх загинуло, але з цього, що знаємо, то напевно багато, бо боротьба була нерів­на. Тодішній комуністичний уряд Польщі вислав на знищення Української Повстанської Армії 6 дивізій озброєних «по зуби» вояків, а також границі Польщі обставив радянською і чехословацькою арміями, щоб ніхто не міг переступити границі. Крім війська у ліквідації Української Повстанської Армії брало участь КБВ і ВОП, а також члени політичних партій УБ, МО і ОРМО. Розпочалася страшна, безпардонна, нерівна боротьба, в якій гинули з обох сторін зовсім невинні люди, але як мені відомо. Українська Повстанська Армія не мордувала польських священиків, не руйнувала польських костелів і цвинтарів, і не мордувала, тут на терені нинішньої Польщі, малих, невинних дітей і немічних старців.

Дякувати Всевишньому, що ці страшні страхіття, що їх пережив наш многостраждальний український нарід, вже належать до історії, бо ми нині живемо у зовсім інших обставинах. Нарешті повстала, можна сказати чудом, наша вільна, незалежна, вимріяна Україна, якої уряд, а також і уряд Польщі, роблять все, що в їх силах, щоб ці два християнські, братні народи жили в згоді й взаємно шанувалися. З тої причини, незалежно від того, що колись було, повинні ми використати цю сприятливу ситуацію для нашого спільного добра. Розуміється, що за це все, що було невідповідне між тими двома християнськими народами, й одні, й другі повинні взаємно себе перепросити, але особисто уважаю, що це не є найважливіше, бо це вже нікому не верне життя. Нині найважливіше є це, щоб мимо цього, що було давніше, ці два християнські народи, для власного спільного інтересу, жили в згоді й взаємно себе шанували.

В тім шляхетнім ділі поєднання, велику ролю можуть і повинні відіграти священики спільної Христової Церкви, обидвох обрядів, римокатолицького й грекокатолицького, а також і священики православного віроісповідання, бо цього від них домагається Ісус Христос, який сказав, що найбільша й найважливіша Божа Заповідь, то заповідь любови Бога й ближнього та, що по тому буде можна пізнати, чи хтось є правдивим його учнем, отже правдивим християнином, якщо буде мати любов до свого ближнього.

Ці слова Ісуса Христа треба часто пригадувати вірним, бо, на жаль, християни дуже часто забувають пі, так дуже важливі слова Ісуса Христа, а ці Христові слова можуть привести до згоди і взаємного пошанування, що дай Боже, щоб так сталося. Амінь.