Свіжий номер

1(501)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором

Проповідь Патріярха Мирослава-Івана під час поминальних днів у Соборі Св. Софії у Римі

Дорогі в Христі!

Коли сьогодні держу перед Вами оце врочисте слово, стоїть мені перед очима картина Христового Вознесення. Сьогодні ми зібралися тут так чисельно у цьому Соборі Святої Софії в Римі, щоб поклонитися тлінним останкам того, що на чолі тієї Церкви і народу ніс мученицький хрест во главі зі своїм переслідуваним і поневоленим народом, ніс як св. Павло Христові рани на своїм тілі, щоб ними проповідувати Христа і Його воскресення. В першу річницю його смерти ми прийшли пом’янути другого велетня нашого століття, св.п. Блаженнішого Ісповідника Йосифа, який рік тому — 7 вересня 1984 року, о годині 10:30 замкнув свої очі на віки тут серед нас у Римі.

Якою живою є у нашій пам’яті постать цього нашого Мойсея, який, перебравши владичий жезл від Слуги Божого Митрополита Андрея, провадив упродовж сорок літ Українську Церкву і нарід крізь найтяжчу добу нашої найновішої історії. Ще гомонять у наших вухах його слова і живою стає в наших очах його постать, ми всі ще відчуваємо великий брак його присутности між нами, одначе ця сумна річниця, цей рік жалоби і молитви приводить нас до застанови, що Покійник є вже історичною великою постаттю, який завершив життя, зберіг і оборонив віру, і оставив між нами свій чин передав нам велику спадщину, яку він одержав від своїх попередників, і залишив нам свій Заповіт і надбання, які треба нам скріпити, утвердити, розвивати і продовжити.

Оце велике свідчення Христові і для Христової правди нехай буде нашим першим завданням;наші брати і сестри в Україні йдуть тим шляхом Христових мучеників та ісповідників упродовж довгих літ, і нам тут на волі — дітям Української Церкви і народу, де б ми не були на земській кулі — треба бути свідками Христа: в Америці, Канаді, Австралії, Бразілії й Арґентіні, у Великобрітанії, Франції, Німеччині, Бельгії, Голляндії, Еспанії, Югославії й Італії — як це Покійний Блаженніший Йосиф звик був вичисляти як країни наших поселень. Не посоромім землі нашої рідної, щоб тим ми виявили наше сострадання з Церквою-Матір’ю У країни, де братів наших «Бог випробовує, як золото в горнилі, і приймає їх, як жертву всепалення» (Муд. З, 6).

Доля Української Церкви в нашій Батьківщині нехай буде нашою повсякчасною журбою і нашою повсякденною молитвою. Нам треба слідити за подіями життя нашої поневоленої Церкви і народу, інформувати й інтервеніювати про права віруючих в Україні й СССР, і тим працювати з молитвою, щоб приспішити день волі й свободи всім віровизнанням в Україні. Хоч гонителі ув’язнили й жорстоко знущаються над нашими братами, так як в перших століттях християнства, кров і муки цих ісповідників і мучеників вже родить нових християн. Нам Бог призначив бути насінням Христової Церкви на теренах царства більшовизму, кров’ю наших братів.

Нашим бажанням є, щоб була повернена свобода на існування і апостольську працю для нашої Католицької Церкви в Україні й в інших країнах Східньої Европи. Привілеїв жодних ми не шукаємо, ані чогось неконституційного не бажаємо. Ми хочемо вільно жити, ісповідувати і молитися так, як жили і ісповідували наші батьки і предки, згідно з природним правом людини. Ми хочемо свідчити Христові на вільних землях України без всякого врага і супостата у нашому другому тисячолітті християнства й, щоби наше це право шанували всі народи землі, включно з нашими сусідами.

II

З цим повсякчасним поглядом на рідні землі України і її сучасну долю, з тією вірою у майбутність України Покійний Блаженніший Йосиф-Ісповідник здвигнув наш центр у Вічному Місті, якого уосібленням стає собор Святої Софії в Римі, а при ньому всі інші установи, як український Католицький Університет, Колегія Святої Софії, Патріярший двір і Манастир монахів-студитів. Значення цього осередку зрозумів чи не найкраще сам Папа Іван Павло II, який призначив і створив на «вічні часи» собор Святої Софії кардинальською церквою. Римський Апостольський Престіл тим поновно визнав існування і живучість Української Католицької Церкви: Львівський Архиєпископ і Галицький Митрополит перешкоджений повернути до свого міста осідку, отож йому створено і признано осередок, кругом якого йому треба творити провід і правління Української Католицької Церкви поза межами своєї території, згідно з її правами і традиціями. Тому Блаженніший Йосиф здвигав і будував ці установи, щоби при них виховувався і виростав духовний провід священиків, монахів, монахинь і мирян, які завтра будуть готовими понести світло христової науки на землі України. Як довго рідні сторони є недоступними, ці установи будуть готовитись до великого дня волі України, скріплятимуть церковне правління і стоятимуть до услуг кожночасного Глави Української Католицької Церкви.

Цей осередок зможе бути справно діючим лишень тоді, як до нього напливатимуть нові сили, які найдуть у собі настільки снаги духа, що не бажатимуть жити самим лише хлібом, але благодаттю і істиною. Так як я мав змогу вже сказати з нагоди недавніх кардинальських торжеств: «Боротьба Церкви — це не діло одної особи. Це діло всього Божого Люду». Я хочу вірити, що ці слова зокрема глибоко найдуть відгук в серцях нашої молоді, від якої залежатиме наша майбутність — церковна і національна, на поселеннях, а головно на нашій Україні.

В цій боротьбі за Церкву і свій нарід, я переконаний, стоятиме ввесь наш єпископат і Синод, священство, монашество — мужеське, жіноче і мирянське, а Римський Архиєрей на вид того росту й готовости до великих наших завдань у майбутності, благословитиме наші труди і змагання і визнаватиме наші древні права для нашого розвитку і апостольської праці на Сході Европи. Одним з цих важних прав — це патріярший устрій Української Католицької Церкви. Якої великої ваги згідно з дуже старинною традицією Церкви є цей устрій у Східніх церквах, говорить Другий Ватиканський Вселенський Собор (ч. 7,9) і додає: «Тому ж, що патріярхальна інституція в Східніх церквах є традиційною формою управи, Святий Вселенський Собор бажає, щоб, де цього зайде потреба, були встановлені нові патріярхати…» (ч. 11). На це чекає наша Церква, і ґрунт для такого визнання є підготований моїм попередником Блаженнішим Йосифом на фундаментах історичних, канонічних, пасторальних, екуменічних, і навіть психологічних. Про це журюся в молитві я враз із моїми єпископами в нашому Синоді, про це старається Святіший Отець Іван-Павло II, що має велику візію про нашу слов’янську родину народів в Европі і про Східні Церкви.

Щоб цей день був близький, дай, Боже, у тисячоліття християнства Руси-України, нам потрібно молитви, жертви та милостині, потрібні нам святі, віддані й глибоко освічені священики і монахині й свідомі, вірні й віддані Церкві миряни.

III

Цих кілька думок вистачило б, щоб згадати найосновніше про постать великого Архиєрея нашого, Главу і Отця Української Католицької Церкви Блаженнішого Йосифа в цю торжественну хвилину, в перший рік по його відході «ідіже ність болізнь, ні печаль, но житія безконечноє». Закінчити хочу ще одною важною думкою і правдою, на якій спочивають всі наші надії, в якій є певність успіхів наших змагань і в якій є безпека нашої долі.

На гербі Покійного Блаженнішого Йосифа видніла постать Покрова Пресвятої Богородиці. В Люрді 1970-го року він посвятив мучеників і ісповідників України — їй, Богоматері. У Венеції, при гробі св. Євангелиста Марка є вівтар і ікона Божої Матері з Нікопеї. Перед цією іконою молився часто Патріярх Венеції, Кардинал Анджело Джузеппе Ронкаллі, що став потім Папою Іваном XXIII і від початку свого понтифікату старався про визволення з неволі ним номінованого «ін лекторе» Кардинала Патріярха Йосифа Сліпого. Ці старання, як знаємо, увінчались успіхом. Митрополит Йосиф в часі своєї подорожі на волю зупиняється у Венеції і спішить, щоб помолитися і подякувати за визволення перед іконою Богоматері з Нікопеї. Про це сказав він зараз на другий день Папі Іванові під час авдієнції 10 лютого 1963 р. Коли у 1975 році Блаженніший Йосиф гостив знову у Венеції у Патріярха-Кардинала Альбіно Лучіяні — майбутнього Папи Івана-Павла І — знову у вільний час ходив на молитву перед ікону Богоматері з Нікопеї, про що знав Патріярх і подивляв цю набожність і вдячність Блаженнішого Йосифа до Богоматері — Володарки України. У своїм Завіщанні під кінець свого життя Блаженніший Йосиф писав: «Прийми під свій могутній Покров нашу Українську Церкву і наш Український нарід».

Я не поступлю інакше, як поступав мій Великий Попередник. «На тя, о Богомати, все моє упованіє возлагаю» (Канон Повечерія). Велику Заступницю маємо, великий наш Покров-Пресвятая Богородице. Нічого і нікого нам боятись^за свою долю і волю. Перед нею Блаженніший Йосиф тепер віч-на-віч благає благословення і благодатей на нас, нашої Церкви і народу. Ми віддаймо їй нашу вірність і любов, а через Неї від її Сина, за молитвами наших святих угодників, Ольги, Володимира, Бориса і Гліба, Антонія і Теодосія, Андрея і. Йосифа одержимо те все, для чого вони теж жили і працювали в Христі Господі. Амінь.

Собор Святої Софії в Римі
7 вересня 1985 р. Б.

Поділитися: