(23.7.1995)
Вона була світанком для християнської землі
перед сонцем, зорею перед світлим днем.
Такими поетичними словами, взятими з Літургії, прославляє наш літописець нашу княгиню св. Ольгу, якої пам’ять святкуватимемо 24 липня. Так бачили наші предки св. Ольгу зразу по її смерті: вона як перша християнка на київському княжому престолі була предтечею нашого хрещення за Володимира, вона, мов рання зоря, попередила прихід сонця правди Христа Господа в нашій Україні. Вона ту подію у відповідний спосіб не тільки попередила, але й приготовила своїми молитвами, прикладом життя, своєю мудрою кермою державними справами і своїм великим бажанням бачити свій нарід і свою молоду державу християнською.
Не диво, що той же літописець з піднесенням у голосі пише про неї: «Вона перша увійшла в царство небесне від Руси, її хвалять руські сини як начальницю: бо й по смерті молить вона Бога за Русь». Які гарні слова, що повинні б нас кожного року заохотити, щоб день її смерти зробити в нашому житті якнайторжественнішим, зокрема тепер, у вільній нашій Україні, за яку вона молиться і заступається перед Христом.
Дорогі Браття і Сестри! Коли дивимось на постать св. Ольги, про яку знаємо досить багато з літописів, побачимо, що її особою ми так подібні до інших християнських країв і народів Европи. Чим? В наверненні Европи на християнство жінки відіграли дуже велику ролю, і їхні імена зв’язані в багатьох народів з введенням Христової віри у двори королів і володарів, а згодом і між народ. Це замітний історичний факт, який підносить особи жінок до рівня апостолів чи рівноапостольних. Погляньмо на факти.
Перша особа, що її охрестив св. Павло в Европі, — то жінка Лідія, купчиха порфірами з міста Тіятір (Ді. 16, 14), а потім, коли Христове слово шириться по Европі, першими, що дають можливість Христовій науці ввійти в тодішні поганські народи Европи, — то здебільшого жінки володарів. І так маємо: у Франції княгиня Клотильда, жінка короля-поганина Клодовея стає християнкою і навертає свого чоловіка, а згодом Францію і сусідню Німеччину. В Італії Лонґобардів навертає королева Теодолінда. У Брітанії княгиня Берта, жінка короля Едельберта, стає християнкою і з нею її народ. Моравських слов’ян до Христової віри приводить Людмила. Поляків — Доброва, жінка Мєшка. Мадярів — Сарольта, жінка короля Ґейзи.
І ми не були винятком в цім історичнім явищі. Хоч християнство в Україні було вже довго перед княгинею Ольгою, але завершила вона ті початки і приготовила грунт для офіційного введення християнства за Володимира, так що коли державні мужі дискутують з Володимиром, яку віру прийняти, щоб з’єднати велику державу з різних племен у цілість і дати їй нового і одного духа, останній аргумент, який вони поставили перед князем, був: «Треба прийняти християнство, бо твоя бабця, княже, була християнкою, а вона була мудра жінка і княгиня». Так вона стала світильником для нашої землі.
Вражає дуже, що в нашім недавнім минулім ми так мало про Ольгу пам’ятали, і її як нашу велику християнку шанували серед численних наших ювілеїв. Навіть літургічно в церковнім календарі. Вона теж своїм християнством держала зв’язок із західньою Европою і ніколи не шукала якоїсь ізоляції в християнськім світі. Її охрестив царгородський патріярх Теофілакт, якого патріярхом поставив папа Лев VІІ. Вона держала контакт з німецьким цісарем і просила його двічі місіонерів для Руси. Вона перша з володарів України не годилася на залежність Руси від Візантії і її княжим духовником був не священик-грек, а слов’янин — о. Григорій, що не дуже подобався візантійцям.
Та нас повинно цікавити практичне християнство нашої княгині, її духовість. Одну замітну річ записав наш літописець. Вона дуже хотіла, щоб її син Святослав став християнином. Вона знала, що за його прикладом піде його дружина і народ. Святослав був князь завойовник, здобитчик, любив воєнні походи і своїх дружинників, з якими хотів навіть здобути для України Балкани. Релігія його не цікавила, і це боліло його маму.
Вона просила його гарними словами, повними християнського тепла: «Я, сину мій, Бога пізнала і радуюся тим, коли ж і ти пізнаєш, то пічнеш радуватися». Святослава це не переконало. Християнство — то релігія радости, радости Воскресення, оптимізму, творчого радісного динамізму з воскреслим Христом і Його правдою, яка має слова життя вічного. Княгиня Ольга це пережила особисто, бо її чоловік Ігор — поганин, своїм володінням не дав зразка творчого володаря, який приносить щастя, добро і мир своїм підданим. Смерть Ігоря, її відплата за те мусіли внести в її душу біль, сумління, пустку-порожнечу. Її охрещення внесло в її душу нове життя, мир і радість. Це вона пережила і бачила вартість Христових слів для душі. І її думки записав літописець, гарні думки на відмову її сина: «Нехай буде воля Божа; коли Господь схоче помилувати мій рід та руську землю, хай вложить їм у серце навернутися до Бога, як і мені дарував Бог». І молилась за те… Велика, мудра володарка!
Це є її велика чеснота віри: прийняти Божу волю серед противностей і вірити, що «Бог мій милостю своєю попередить мене», як каже псалом (Пс 58, 11), що Господь хоче помилувати усіх, і що єдино Господь може вложити в серце людське навернення. Як часто ми більше віримо у наші людські сили і здібності у наших змаганнях, а не хочемо бачити, що єдино Бог благодаттю своєю рятує нас і помагає нам у наших негодах життя. Такою була княгиня Ольга. Мала дар мудрости, і це є дар Св. Духа. Вірила в силу молитви і всі свої труднощі розв’язувала в молитві. В нашій сучасній історії таким був Слуга Божий Митрополит Андрей. Правдивий християнин знає лише силу молитви.
Іще одна її риса характеру як мами-християнки. Вона така нерада була походам свого сина Святослава. Її чоловік Ігор загинув у часі одного із своїх походів. На ще один похід, коли їй було близько 80 років, не пустила вона Святослава. Чула, мабуть, що помре, бо казала синові: «Видиш, сину, мене хворою, то куди хочеш іти від мене. Похорони мене, то йди, куди хочеш». По трьох днях померла. До останку свого життя бачила вона відповідальності і обов’язки людини перед Богом, дітей перед батьками і Богом. Обов’язки наші вложені Богом у природніх законах нашої особи, і ними кермуємо ми наше моральне життя. Бути при смерті і до смерти наших батьків, похоронити своїх батька-матір, рідних, ближніх — то християнський обов’язок пошани і любови. Св. Ольга вчить цього свого сина. Вчить і нас, своїх нащадків.
Українська християнська опінія зразу по її смерті величала Ольгу святою. Її внук Володимир переніс ЇЇ мощі до свого собору — десятинної церкви, з якої досьогодні остались тільки фундаменти. Її мощі були у великій пошані. Віднайшов їх по монгольській руїні в ХVІІ столітті великий митрополит Петро Могила. Але у ХVІІІ ст. російський синод наказав спрятати їх, і де вони поділись — ніхто не знає. Та серед нас зосталась свята і велика пам’ять про неї як передвісниці нашого християнства, як доброї Володарки, яка приготовила грунт для нашого охрещення, і народ прозвав її рівноапостольною, як великої нашої Заступниці перед Богом, яка і по своїй смерті молить Бога за Русь-Україну. А ми молімось до неї словами кондака її празника: «Похвалім сьогодні Бога, доброчинця всіх, що прославив на Русі-Україні Ольгу богомудру, що за її молитвами подав прощення гріхів душам нашим».
о. І. Музичка
