Проповідь владики Івана Мартиняка з нагоди Світового З’їзду (24 червня 1994 р.) українців Перемишля

Щиросердечно Вас вітаю і тішуся, що ви сюди прийшли на початок тих наукових роздумів. Прийшли після 50 років подякувати Богові за ласку зустрітися в Перемишлі. Вітаю від наймолодших до найстарших після вашої гідности й уряду, хотів би щиросердечно кожного з вас окремо повітати, але вітаю усіх разом у тій святині, яка є тепер нашою катедрою.

Дорогі мої, молимось за вас, за ваші родини і тих, які відійшли. Багато з тих, які жили у Перемишлі і Надсянні, відійшли до Господа Бога по свою нагороду. Ви їх знаєте. Вони віддали своє життя по тюрмах і засланнях, їхні імена знає тільки один Бог. Навіть історія не спроможна точно і ясно подати імена наших братів і сестер тої землі. Вони страждали за волю, рідну мову, за всі ці вартості, які кожен народ має. Ми молимось за спокій їхніх душ.

Дорогі мої, до чого ж можна порівняти наше життя, щоб добре зрозуміти сучасну ситуацію? Нам треба звернутися до тої страшної події в житті вибраного Богом народу, який гордився великою і чудесною святинею, яку побудував король Соломон: його наслідники, священики прикрасили її, це було велике чудо на ввесь світ і на всю палестинську землю. Але надійшла несподівана подія цієї держави, подія, яку спричинили князі. Незгода між князями, їхніми синами й дочками дійшла до того, що велике королівство Соломона по якомусь часі розпалося. На цьому користали сусіди Павільонія, яка тоді зросла в потугу. Напала на державу, людей забрала в полон, всіх священиків, а що найбільше: знищила храм, найбільшу святиню народу. Як пишуть пророки у своєму письмі, вони прийшли, ті погани, навіть із найсвятіших чаш на бенкетах споживали, з яких тільки Всевишньому можна було приносити жертву. Сиділи над Вавилонськими ріками і плакали, але милосердний Бог посилав їм учителів, посилав пророків і ті їм говорили: «Ви повернете і відбудуєте святиню. Не все вони розуміли, що це означало, але по якомусь часі приходить декрет перського короля по десятках років, і повертаються до своєї землі. Святиня зруйнована, але є молодий добрий пророк Михаїл, який потішає їх: «Не журіться, хоч ця святиня маленька, але до цієї святині прийде месія. Він буде тут навчати, і з цієї святині розійдеться голос на ввесь світ. І тут ви будете мати свою найкращу Батьківщину».

Мої дорогі, це часи, які сягають 2-3 тисячі літ тому, але подивімся, як історія того маленького вибраного народу, з якого вийшов Ісус Христос в часі Зіслання Святого Духа, як він схожий до подій нашого народу, тож прийшла ця страшна хуртовина, частинно спричинена тим, що і наші руководці, возьмім початок 1918-19 років, також не вміли вповні використати того. Не вміли, тепер історики це пишуть. Якщо б не розсварилися, якби може нав’язали добрі договори, може тоді Україна не впала б жертвою. Сусіди тільки пильнували, щоб вона не скріпилася, щоб не мала сили. В кінці її доля стала такою, що держава знайшлася в полоні.

Найбільше горе прийшло до нас в останній Другій світовій війні. Так само, як на цей вибраний народ, знищена святиня, коли я говорю «святиня», то ви сягаєте думками туди, де тепер кажуть, що є там кармелітський костел св. Тереси. Думаю, що про це можна і треба пам’ятати! Знищена святиня, що була матір’ю всіх церков. Цією святинею є народ. Каже святий Павло: «Ви не знаєте, що ви храм Господній і що Бог у вас перебуває», і це страшне знищення народу, спустошення, розігнання його, щоб нічого не залишилося. Як знищена одна святиня матеріяльно, у широкому значенні, бо з тією святинею пішло все і нічого не залишилося. Можна сказати, що так, як не залишилося після Вавилонського полону. Такі тут не залишилося нічого. Все, що було у святині, споруди, все-все і також нарід знищений, акція «Вісла» й інші акції, які долучилися до того, це страшна мандрівка, така сама, як була в історії.

Мої дорогі, згадаймо часи нашого пониження, часи Явожно, які дехто хоче заперечити. Пишуть навіть неправдиві книжки про акцію «Вісла» і Явожно і то з професорськими титулами. Як далеко може брехня сягати? Не бачать, що навіть коли людина скривджена, то скривджений нарід. Неможна народу рівняти лише масами — так каже жидівський талмуд. Як ти врятував одну людину, то ти спас цілий світ. І навпаки.

Скільки тих синів і дочок Перемишльської землі відійшло з цього світу? Але Господь Бог посилає нам також пророків. Треба сказати, що ви у розсіянні створили сім’ї, які зберегли найвищу вартість —віру в Бога і любов до Батьківщини, до свого слова — мови. Здоровий патріотизм — це є релігійна чеснота.

Кажуть соціологи, що діяспора може лише тоді вдержатися, коли вона керується двома принципами: має поперше добрих провідників і друге, має такі вартості, які будуть гуртувати спільноту. Отже, чим жили наші поселенці Перемишльської і Надсянської землі. Мали провідну силу, а нею була Церква. Ця неустрашима героїня, хоч по-різному можна судити того чи іншого священика чи єпископа. Пам’ятайте, одна Церква не пішла на переговори і на гандель душами. Ця Церква нічого не підписувала з комуністами. Зате тисячі священиків, монахів і монахинь поїхали на Сибір. Ще не так давно писала «Свобода», що на Київщині і в Україні не чути рідної мови, її можна почути поза Уралом, над Амуром, в тюрмах і багатьох концентраційних таборах. Велика частина тих, які задержали цю мову, то колишні мешканці землі Перемишльської і Надсянської. Це є наші родини, це є наша спільнота. Там були наші єпископи. Двох було з наших земель — єп. Коциловський і єп. Лакота, які віддали своє життя. Священиків розігнали і вивезли. Частина мусіла змінити свій обряд, бо не вільно було молитися у своєму обряді до 1956 року. Незалежно від цього все була ця провідна сила — Церква, яка збереглась в родині. Не один раз при зачинених дверях і заслонених вікнах святковано свої свята. І нарід в цей спосіб вижив. Від 1956 року толеровано нас, відкривалися перші пункти, ще не вільно було говорити, що це парафія. Видумано назву станиць, неначе станиця якогось хутора або будинок прикордонний. Називано нас пляцівками, спільнотами греко-католицькими. Що тільки могли, то видумували. Нарід був упокорений, але не кидав своєї Церкви. Він знав, що це є його рідна Церква, яка все віддасть і піде з тим народом.

Друге, що тримало наш нарід і вас, то є ця любов до рідного, до того, що наше питоме, що нас з’єднувало і лучило. Народ мав священиків, провідників, які передавали національно-моральні вартості. Подивіться, коли хтось хоче знищити нарід, то насамперед нищить Церкву і священиків. Це робили Павільонці, виарештували старозавітніх священиків і взяли їх у полон. Це зробила гітлерівська Німеччина з поляками під час останньої війни. Виарештували сотні тисяч священиків, вимордували, те саме робили москалі з нашим народом. Після акції «Вісла» комуністичні убивці до Явожна й інших в’язниць заганяли наших людей, щоб їх не було. Священиків намагалися ізолювати і не дозволили їм відправляти, щоб нарід лишився без Церкви. Щоб нарід залишився без голови, без розуму, без мозку, а таким народом можна дуже легко володіти. Дати «стаканчик» самогону, кавалок сала, колгоспну «фуфайку», валянки, щоб таким чином радянська жінка і чоловік не думали нічого про себе. Це не вдалось, і в цьому велика заслуга діяспори. Думали, що вони знищать, що нічого не буде. Наш нарід, як цей легендарний фенікс, що згоряє і знову оживає, — відроджується. І таким є наш нарід, який має ті сили: провідну віру в Бога — Церкву, любов до мови, до традиції, культури, любов до своєї нації. Все те, що добре, без шовінізму, без фашизму, без націоналізму, але здоровий патріотизм. І ті, які пішли, яких прогнано з рідної землі, вони несли свідомість, кричали на Заході, говорили правду, що діється на батьківщині. Вони домагалися повороту єп. Перемишльського. Вони домагалися реактивізації єпархій, вони свідчили, що діється на рідній Україні. То ця інтелігенція, те слово, яке має початок у Бога, «На початку було слово, а слово було у Бога…» слово правди розносилося. Це ті всі різного роду наукові конференції, які відбувалися, навіть політичні, свідчили, що діється кривда тому народові. Поступово з великими перепонами будилося це життя, відновлювалося, ще не до кінця. Події, що відбувались на цій землі, у цій єпархії, якої ви є синами і дочками, ви знаєте. Вона найстарша з усіх східніх єпархій. Немає гіднішої, початками сягає учнів Кирила і Методія. Перемишль, хоч не велике містечко, але визначне.

Тут, у Перемишлі, все ми були, ми не є парашутниками. На жаль, горстка людей, навіть поставлених в уряді міста Перемишля, які не соромились проголошувати у часописах етнічні чистки, бо в Перемишлі не можуть бути українці. Не можна їм повертати домів, бо вони будуть заселяти українцями з України і будуть українізувати Перемишль. Про це писали перемишльські льокальні газети.

Пригадуєте, горстка людей, яка називала себе католиками, не впустила Святішого Отця до нашої катедри. Затушкували, тихенько, не говорилося про те, що вони не впустили Папу до храму Божого, така є правда, не вільно її закривати і говорити, що так не було.

На жаль, бажали зробити нам прикрість, але зробили собі. Ми мусимо піднестись понад усе те, вміти простити. Передано на власність, судом зафіксовано нашу катерду. Ви, бачите костел прегарний, але з того треба зробити церкву. Це вимагає великих грошей. Буде церква, нас стати не на одну річ зробити. Ми знаємо, що сила у Богові, сила у любові до своєї традиції і до своєї Церкви. Можемо будувати і дякувати Богові за це. Наша єпархія, яка обіймає цілу Польщу, підчинена Апостольській Столиці, має біля 300 тисяч вірних, а які приходять до церкви, є біля 150 тисяч. Маємо 45 своїх храмів. В 60 храмах відправляємо спільно з латинським обрядом. Маємо 60 студентів на католицькому університеті в Любліні. П’ятнадцять студентів з території Польщі й України. В той спосіб їм помагаємо. Не маємо грошей, але даємо їм утримання, освіту, щоб йшли й голосили на Україні слово Правди, голосили там Бога, свій обряд. Велика річ, що це маленька єпархія так стара і в історії так значна, як митрополитами Львівськими були звичайно єпископи Перемишля. Були митрополити Галича. Тепер ми дали з Польщі двох єпископів. Обидва майбутні єпископи — це сини Перемишльської землі.

Дорогі мої, найважливішим є душевна субстанція народу. Не всі ви повернете тут, бо немає до чого. Все знищене. Повертаючи, мої дорогі брати і сестри, ви маєте наукову сесію, може будуть якісь контраверсії, пам’ятайте, що одна річ є правдою, яку не може ніхто підважити. То є гідність українського народу, його вартість. Вартість Церкви і вартість віри в Бога в народі. Бо коли це послабне, то послабне нарід. Як послабне віра, прийде течія, яка знищить цей нарід. Він розсвариться і буде падати. Потрібна єдність, зосереджена на правді, і та святиня, про яку я говорив, нищена десятками і сотками років незнищена. Святиня духа людини — то є найбільша вартість. Людина є дорогою держави, є дорогою усіх законів. Так вона — людина — важлива, бо створена на взір Святої Тройці, взір Божого Сина. І її не можна знищити, понижувати, не дати правди, і то є ця святість і про це треба дбати.

Не створите у себе в Перемишлі, в своїй діяспорі, не створите матеріяльних споруд — катедри чи чогось іншого. Але, дорогі давні мешканці і ті, що прийдуть, будуйте духовний Перемишль. Будуйте його культуру й традиції там, де ви є, будуйте її на правді, на любові до цієї землі. На взаємній любові в родині, щоб ці родини зберегли всі свої традиції. Плекайте взаємну любов і приїжджайте, як вас стати, помагайте цій землі, бо то ваша земля, ваша Батьківщина. Як мені було приємно тут, в Америці, зустрічати мешканців тих земель. Як я сказав, ми не є парашутниками. Ми тут були, ми тут родилися, то є наша земля. Ніхто не може нам того заперечити. Ми є в себе, ми не є в чужих. Бо нераз Україна, яка нам нераз хоч помагає словом, мітингами і всім іншим. Дехто каже, що це Польща, польський єпископ, польський священик. Перемишль не так давно відлучений від Львова. Політичні границі не ділять людських сердець і не ділять людини. Один нарід наш, він таким залишиться і буде.

Зі страхом дивлюся, як відживають тенденції знову ділити бідних українців, знову появляються — українець, русин. Скільки років минає, справа, здавалося б, розв’язана. Ні, комусь залежить на тому, щоб між собою дерлися, щоб серед них не було спокою. Ця сама рука, яка роз’єднувала в минулому, ця сама рука роз’єднує і сьогодні.

Будьте мудрі, будьте второпні, роздумуйте і провадьте ваші наради в любові, щоб скріпити душевно живу святиню, якої є ви вибраний народ Божий. Бо нема ні ліпших, ні гірших перед Богом. Каже святе Письмо: «Цей нарід, який любить Бога, є милий в його очах». Нема ліпших і гірших, всі ми однакові, відповідаємо за історію, за майбутнє, а також і за минуле теж, бо треба робити іспит совісти. І нехай вам, мої дорогі, у всьому Бог помагає.