Свіжий номер

1(501)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором

Просіть і дасться вам…

Передруковуємо статтю, що появилась у травневому числі за 1977 р. у Вістях з Риму. Вона вже була передрукована у «Свободі» за сьомого і восьмого червня 1977 під іншою назвою «Щоб не тривожилось серце наше». Незалежно від цього вагомість порушених питань промовляє за тим, щоби її передрукувати, а зокрема підкреслити факт, що було причиною її народження. Як довідуємось з достовірних джерел то в останньому часі ватиканські дикастерії виготовили до Патріярха Йосифа драстичного листа за підписом Папи Павла IV. Зміст листа переходить людську уяву і сподівання. Як нам відомо цього листа одержали також всі наші владики.

Якщо хтось думає, що всі ватиканські дикастерії відмовились відомих у минулому «св. інквізиції» то він помиляється. Інквізиції продовжається, нажаль і в наш мас, правда не у фізичному розумінні. Це ми можемо безпосередньо побачити по відношенні Ватикану до нашої Помісної УКЦеркви на чолі з Патріярхом Йосифом. Пригадаймо всі ці безпрецидентні заборони для Патріярха Йосифа, включно з забороною взяти участь у 41 Міжнародному Євхаристійному Конґресі, що відбувся 1976 р. у Філядельфії. Як довідуємось з достовірних джерел, що останній документ, який одержав Патріярх Йосиф у порівнанні до всіх попередніх є безоглядним, що переходить всякі межі.

Як ми вже згадали то цей документ є на руках кожного єпископа нашої Церкви. Треба сподіватись, що вони всі разом, бо ж так вимагає рація нашої Церкви стали в обороні, а якщо ще не зробили цього то віримо, що зроблять і стануть в обороні світоча не тільки нашої Помісної УКЦеркви, але також і Вселенської Церкви Патріярха Йосифа. Стати в обороні свойого власного «я» є кожного обов’язком. В даному випадку стати в обороні своєї Церкви на чолі з Патріярхом Йосифом, яку стараються знівелювати й зліквідувати є святим обов’язком кожного українського єпископа, священика і мирянина. Наші владики дуже добре знають про що іде мова і що до чого відноситься — мовчанку в цій справі історія ніколи не оправдає їх.

Редакція

 

Вісті з Риму травень 1977

(УПБ, Рим) — Третя відмова Папи Павла VI визнати наш Патріярхат засмутила й затривожила багатьох із наших вірних. На устах у нас питання — чому? Що дальше? Невже таки нас не схотять зрозуміти? Невже в церкві є таки страх перед сильнішими цього світу? Питання ці із почуваннями гіркости пригноблюють нас, сколихують віру у справедливість і в деякого можуть опуститись руки в безнадії.

Наш Нарід є щирий і емоційний і часами легко подається під ударами долі. Подаємо кілька думок, щоб «не тривожилось серце наше», щоб віра наша не хиталась, щоб ми із християнським спокоєм принимали невдачі, але рівночасно дальшою працею і молитвою приготовляли те, що має запевнити будуччину нашій Церкві й нашим дітям. Досі ми сприйняли з рівновагою, спокоєм і навіть зі зрозумінням відмови Апостольської Столиці визнати наш Патріярхат і патріярші права нашого Блаженнішого Йосифа, як інший нарід у Вселенській Церкві в подібних випадках. Наші нащадки не будуть стидатись нашою поставою. Принайменше оцінять наші старання, як наше високе почуття відповідальности перед історією і перед Богом. Не могли ми в обличчі подій і фактів сидіти й чекати, що принесе час і що рішать про нашу долю наші сусіди чи могутні цього світу. Саме очікування не є ніякою дією і св. Павло ганив своїх солунян, які так перейнялись були думкою про близький кінець світу, що кинули всяку працю й чекали бездільно кінця історії. Ми до очікування добавляємо працю, змагання, молитву й постійну просьбу — бодай вислухати нас.

Дуже хибно можна зрозуміти всяку відмову. Відмова не означає кінець просьби. То було б жорстоко. Христос відмовляє жінці хананейці, але потім високо оцінює її віру й постійність у просьбі навіть на тверду його відмову-пробу. Апостольська Столиця відмовила нам визнати наш Патріярхат, але не заборонила нам дальше справедливо домагатись. Ще мабуть у світі не траплялось, щоб хтось заборонив щось і при тім заборонив рівночасно й просити. Не зробила б такого й Апостольська Столиця. Христос заохочує нас бути постійними у наших просьбах-молитвах до Його Отця небесного словами: «Просіть і дасться вам, стукайте і відчинять вам». Коли у відношенні до Бога маємо бути постійними у наших просьбах, хоч би серед противних вислідів, тим більше ця засада важна й в Церкві. Ми віримо в справедливість у Церкві. Ми віримо в доброту людського серця. Ми віримо, що закаменілі серця бувають лише там, де нема Бога. Мойсей натрапив на дуже закаменіле серце безбожного фараона, але при Божій помочі і те закаменіле серце уступило. В нашім випадку нічого подібного нема й наші просьби й домагання знайдуть зрозуміння, бо треба таки припускати, що за мало знаний є наш Нарід для багатьох, за багато інформацій про наш Нарід дають ті, що мають на те можливість і силу. Доказом на те є всі старання про завершення структури нашої Церкви Патріярхатом впродовж вже 360 літ! Інформації й просьби наших єпископів і вірних все були слабші від наших могутніх сусідів.

Просити й змагатись за добро нашої Церкви маємо не лише право, але й обов’язок. Кожна Помісна Церква — це мала родина великої Христової сім’ї, якою є Вселенська Церква. На чолі Помісної Церкви стоїть її Глава, що є батьком тієї родини й так означує особу Патріярха чи Верховного Архиєпископа канонічне право. Обов’язком і правом того Голови є журитись своєю Церквою точно так, як кожний батько журиться своєю родиною і своїми дітьми. Коли б якийсь батько жив тільки для себе, а виховання і долю своїх дітей залишив для будького, він не сповнив би свого батьківського обов’язку. Ніхто не заперечить, що нашій Церкві на чужині загрожує сильний ворог — асиміляція. Вона вже принесла нам великі страти й сила її дії не меншає. Роздроблена на самостійні екзархати, вони помало достосовуються до місцевих обставин, тратять свою ідентичність і остають лише льокальним «обрядом» із чимраз меншим відношенням до цілої своєї Церкви, а головно без відношення до своєї Церкви в Україні і до її майбутнього. Теж незаперечною правдою є, що наша Церква в Україні помимо свого геройського спротиву різним силам чисельно слабне, бо безбожницьке виховання має свій помітний вплив. Її теперішній православний московський опікун в непомітний спосіб при помочі молодих священиків також виховує нарід у ворожому Вселенській Церкві дусі. Яка буде доля Української Католицької Церкви у майбутній вільній Україні? Патріярхат з’єднав би її в одну цілість, дав би їй вже тепер великий престіж серед Помісних Церков Вселенської Церкви і запевнив би її розвиток, а згодом і повну релігійну єдність в Україні. Чи перед такими важними життєвими завданнями можуть відповідальні люди залишити всяку працю і вдоволитись очікуванням і українським «якось то буде»?

Майбутні історики пильно будуть студіювати причини, що їх Апостольський Престіл вважає непоборними перешкодами до визнання Українського Патріярхату сьогодні. Їх досі було три: історичні, пасторальні й канонічні. Свого часу Преосв. Кир Ніль дав був відповідь про те, що всі ці причини без основи й без сили. По якомусь часі першими відпали причини історичні й ніякий з наших істориків не взявся їх дошукувати, бо, навпаки, історія заявилась якраз за визнанням нашого Патріярхату й дала цілу низку фактів (навіть сумних) про старання за його створення. В додатку, цей історичний аргумент є дуже небезпечний, бо він пов’язаний із політичними справами й Папа врешті заявив, що політичні причини не входять в гру, отже історичний аргумент і причина зовсім відпали.

Пасторальні причини мали б відношення хіба тільки до України, де Патріярх не міг би особисто своєї праці проводити. Але, чи дійсно так воно є? Чи налякали католицьких англійських священиків по забороні й ліквідації Католицької Церкви в Англії різні погрози й кари смерти від того, щоб там таки працювати? Чи налякались того, що може бути для них гірше щось від смерти? Для Христової праці на землі нема заборони, нема перешкод ані страхів. Місії є цього доказом. На чужині стільки прав визнала Апостольська Столиця для пасторальних цілей Блаженнішому (літургія, обрядові зарядження, важність декрету «Про Східні Церкви» і ін.). Значить була потреба пасторального проводу. В Патріярхаті це все вповні завершилось би із великою користю для нашої Помісної Церкви. Це таки всім ясне. Як довго наша Церква тут в діяспорі буде поділена на самостійні екзархати, так довго вона буде легкою добиччю для асиміляції й латинізації.

Остає остаточно єдина поважна перешкода (хоч не до неподолання, бо закони творяться і міняються постійно для добра душ) канонічна, але й у цій стільки засад і приписів є в нашу користь і стільки прав є в руках Блаженнішого, бо було у львівського Митрополита і їх непомітно нам на шкоду викреслювалось навіть без нашого відома і щойно Блаженніший виступив проти цього і покликаючись на них, почав їх стосувати. Вистане згадати сумний час, коли вперше Митрополитові Андреєві забрано права кермувати своєю Церквою в діяспорі й номінованих українських єпископів підчинено цілковито латинським місцевим єпископам, від яких вони мали свою судовласть. Це був дійсно сумний факт і лиш спротив народу вніс деяку поправку, хоч ситуація осталась та сама — відділити Церкву в діяспорі від її Матері. Цей історичний сумний факт коштував нашу Церкву великих страт в душах. Велику цю провину історики й коментатори сьогодні не бояться положити на сумління тодішньої римської Курії. Так і було. Заборона на латинських теренах працювати нашому жонатому клирові в ті заробітницькі часи теж послабило працю нашої Церкви. (Латинянам на східніх теренах можна було втішатись всіми своїми правами)! Прикладів можна б навести багато й про те вже говорять наукові праці.

Приглянемось бодай коротко цій канонічній юридичній справі. Вона осталась впертою перешкодою, до неї причепились в не практичний спосіб всі противники, заперечуючи при тому й права Блаженнішому кермувати своєю Церквою.

Як сказано вище питання Патріярхату й персональна юрисдикція Блаженнішого Йосифа — то питання рятунку нашої Церкви від асиміляції і латинізації. Кардинал Аґаджаніян свого часу говорив, що в Римі числяться з тим, що за якийсь час ми на Заході златинізуємось. Один папський представник сказав виразно одному із наших єпископів: «Ви піддержуйте старше покоління, яке ще тужить за своїм обрядом, але молодь залишіть, наші Сестри приготують їх для нашої льокальної Церкви». В Полудневій Америці помимо заборони переходити нашим молодим на латинський обряд і вступати до латинських монаших чинів, Апостольський Нунцій секретно такі дозволи давав. В Югославії висвячено нашого священика на латинського єпископа, сам Папа висвячував нашого єпископа й священиків в латинськім обряді, що противиться східнім засадам і отвирає брами для змішування обрядів і латинізації. Без одного проводу в нашій Церкві латиняни частинно самі, а частинно нашими таки руками помало будуть її латинізувати. Сьогодні наш т. зв. «уніятський обряд» не є шанований на Сході через затрату своєї ідентичности. На жаль скільки й наших священиків у незнанні чи з манії «европеїзуватися» є запеклими ворогами свого обряду, називаючи його іронічно «восточництвом», кепкуючи із слова «благочестя», яке впровадив у нашу термінологію Слуга Божий Митрополит Андрей. Пропагується на те місце обрядову анархію.

За персональною юрисдикцією є стільки авторів-каноністів католицьких і православних, і сам Папа Пій XII вважав, що для Східніх закон вважається персональним на чужих територіях. Стає навіть дивним, чому латиняни так завзято хотять держати під своєю рукою східніх вірних. Їхня ментальність однообразности й централізації всього не може погодитись на засаду про одність у вірі, а різноманітність у формі. Їх постійно лякає те, що у Вселенській Церкві може бути інший обряд, інша дисципліна, жонате священство, інший календар, загалом інше щось, що є в латинській Церкві. В тім криється небезпека приноровлювати все на латинський лад, що і є загрозою для східніх обрядів. Про це жаліємось не лише ми, але й інші Помісні Східні Церкви, що мають ту саму проблему. В Індії маронітська й малянкарська Церкви на своїй власній території терплять різні обмеження від латинської льокальної Церкви й латинізація на їхній власній території починає загрожувати існуванню тим двом найстаршим східним обрядам. На жаль дуже часто тому процесові латинізації помагають власні східні священики виховані в Римі.

Наш Патріярхат очікує на потвердження Риму. Ніхто не може заперечити патріярших прав Києво-Галицького Митрополита, про які писав вже Митрополит Рутський і недавно ще писав, потверджуючи це, Ль’Оссерваторе Романо (стаття монс. Ріцці). Не є ніякою невидальщиною організація Патріярхату «з низу» й потім потвердження «з гори» Противникам можна поставити просте питання: «Коли б ми й інші Східні Церкви загалом не просили й не домагались будь чого, чи Апостольська Столиця сама звернулась би із запитом чи й готовою пропозицію — ось вам Патріярхат, чи не створити його вам?» На жаль досі скоріше приходили заборони й обмеження чим ласки й належні права. Історія нашої Церкви в Галичині є сумним доказом на це. Сьогодні найпекучішим питанням є для всіх нас, чому Слуга Божий Митрополит Андрей, бувши Верховним Архиєпископом і маючи всі його права на своїй території не міг їх здійснювати. То велике ЧОМУ? На останній авдієнції Блаженнішого із Владиками в грудні 1976 року стався нечуваний парадокс: Блаженнішому заборонено говорити про Патріярхат, але Папа в своїй промові якраз про Патріярхат говорив! Це не говорить наша розболіла уява, але це здебільшого колючі закиди, які ставлять наші православні в сьогоднішній екуменічний час. Їм видається, що в екуменічних обіцянках багато обіцяється, а потім, як у нашім випадку, при поєднані багато або й усе віднімається. Анґліканам сьогодні обіцюється, що їх не буде ніхто абсорбувати при майбутній унії. Чи не могли б вони показати пальцем на нас? Зокрема, коли йдеться про жонате священство?

Латинізація починається звичайно не від Літургії, але від кодексу, тобто прав-леґісляції. Патріярх Максим V писав Папі Павлові в 1968 році, що актуальне законодавство є недосконале й тенденційне, накинене з’єдиненим при помочі латинських каноністів, або східніх залюблених в латинстві. Із документів ревізії східного канонічного права, яка тепер відбувається, це все можна наглядно бачити, але скільки й в цій «ревізії» буде ще обмежень.

Ще перед Собором визнавалось Патріярхам (Верховним Архиєпископам) права на полі літургічнім поза їхньою територією. Блаженніший це право сповнював і появилось чимало приписів, які почали зобов’язувати (пости, свята, переклад літургічних книг). Коли ж по Соборі виринуло питання Блаженнішого над його вірними, на жаль наступив зворот до латинської концепції льокальних Церков і наші екзархати на чужині стали островами, самостійними одиницями кермованими впрост Римом, а деякі навіть висунули можливість, щоб поодинокі екзархати були… Помісними Церквами! Ось загроза поділу, роздріблености, різнобарвности, а з тим сепаратизму, взаємної боротьби й з тим усім — загибелі. Канон 388 «Клері Санктітаті», коли говорить про екзархати, не виключує права над ними Патріярха (Верховного Архиєпископа), який є Головою обряду і має журитись потребами духовними, культурними й моральними своїх вірних, навіть, як вони є поза територією. Він і має право творити нові екзархати. Блаженнішому це все заперечується, не зважаючи на писане й традиційне право. Православні в Америці є пов’язані із ієрархами своїх обрядів, а ми католики мусимо почуватись нижчими перед ними із нашим правом…

Канонічне право, здоровий толк, історична ситуація, в якій знаходимось не є проти нас, але за всяке право треба нераз боротись. Згідно з правом, Патріярх чи Верховний Архиєпископ є Главою і Батьком своєї Помісної Церкви чи обряду. Ми покликуємось в додатку на декрети Берестейської Унії, які торжественно потвердила Апостольська Столиця, а Собор виразно каже, «щоб було обновлено їх права та привілеї, відповідно до старих традицій кожної Церкви та декретів Вселенських Соборів». А на іншому місці: «Східні, так як і Західні Церкви мають права й обов’язок рядитися своїм окремим правопорядком як таким, що допоручається шани достойною старинністю, є відповідніший звичаєм своїх вірних та виглядає відповідніший для забезпечення добра душ».

Ми не нарушуємо в найменший спосіб нашої лояльности до Апостольського Престолу. Нашу лояльність потвердили наші Брати в Україні ісповідництвом і кров’ю. Ми хочемо, щоб Апостольська Столиця теж відповідно пошанувала цю лояльність і додержала усіх своїх обітниць і гарантій для добра наших душ, що є найвищим законом.

Поділитися: