Простягнена рука миру… З приводу нових думок серед деяких польських кол до питання польсько-українських відносин

В останньому часі редакція журнала «Патріярхат» одержала самвидавні матеріяли, що появились у Польщі у підпільному журналі «Діялог». Журнал надрукований на друкарській машинці і розмножений сучасними середниками. Нам не відомо, який його тираж. На титульній сторінці є написано «Діялог» і «1-86», що, правдоподібно, означає перше число цього року.

З редакційної статті довідуємось, що це число «Діялогу» присвячене Україні, її історії та польсько-українським відносинам. Серед статтей є статті також на українські релігійно-церковні теми. У цих статтях є понад сподівання цікаві думки. Іноді постає питання, чи справді поляки могли спромогтись на такі думки і погляди, бо дотепер ми таких поляків не знали.

Беремо до уваги, що певні історичні епохи, а в них і події та живучі генерації були відмінними одна від одної. Очевидно й самозрозуміло, що сучасна Генерація є іншою від попередніх. Це нормальний і закономірний закон природи. Так склалось, що доля українського і польського народів на протязі довгих, довгих століть була спільно історично пов’язана.

Після упадку Київської, а згодом Галицько-Волинської держави, Україна внаслідок тодішніх історичних обставин опинилась під польською займанщиною, проти якої у різних формах вияву протестував і активно боровся український нарід. Найбільше маркантними були сили у змаганні до вільного й незалежного життя українського народу козацькі формації. Вони були зросли до дуже поважної потуги, що до неї поляки примушені були серйозно ставитись, а навіть укладати спільні умови й договори. На жаль, в цих домовленнях чи договорах польська сторона все підводила, себто зраджувала українців. Не будемо тут вичисляти цих всіх моментів за гетьмана Петра Конашевича, Сагайдачного, Богдана Хмельницького та інших. Якщо б не була така зрадницька практика з польської сторони, то, напевно, було б не прийшло до Переяславської угоди 1654 р. Богдана Хмельницького з Москвою. Без сумніву, якщо б був цей факт не заіснував, то була б зовсім інша ситуація і сьогодні.

Але знаємо, що згодом з української сторони була спроба, щоб змінити ситуацію Переяславської угоди, у наслідок чого дійшло до відомого Гадяцького договору у 1658 році, на підставі якого князівство Руське входило на рівних правах у федерацію з Польщею і Литвою. На жаль, полякам зовсім нічого не перешкодило через 9 років після Гадяцької угоди підписати Андрусівський договір у 1667 році між Польщею і Москвою, на якому сусіди поділились Україною. Ні більше, ні менше Польща зрадила Гадяцький договір.

Скажемо, що це вже історія, але, на жаль, вона немов повторилась, правда, не дослівно, на Варшавській конвенції 21 квітня 1920 p., коли був підписаний договір між урядом УНР і Польщею. Знаємо, що в наслідок цього договору уряд УНР відмовився від західньо-українських земель. І знову ж, Польща зрадила, підписавши 18 березня 1921 року Ризький мир, визнаючи радянський уряд. Як бачимо, досвід минулого наших відносин з поляками був для українців дуже болючий. Без сумніву, все це історія, яка нам тільки говорить, як було у минулому.

На основі вищеназваних фактів можна прийти до висновку, що всі наші спроби з поляками дотепер нічого нам не дали, і тому треба закинути думку про будь-які домовлення чи договорення з поляками під сучасну пору в перспективі майбутнього. Без сумніву, ситуація сьогодні є далеко інша й далеко гірша для поляків, як була в ті часи. Поляки волею чи неволею приходять до висновку, що сама Польща не зможе вдержатись незалежною державою між такими двома потугами, як Німеччина, а зокрема Москва. Це є дуже конкретні й незаперечні реалітети. Цього факту не можна не дооцінювати.

Знаємо, що на протязі історії ми мали багато болючих фактів, які нам спричинили поляки, різні суперечки, включно з претенсіями на споконвічні українські землі. Також можемо ствердити, що у нашій спільній історії Україна не була у такій позиції, щоб могла подати братню руку полякам, але поляки були, але тієї руки не подали.

Ось, для прикладу, візьмім роки після Другої світової війни. Тут у першу чергу насувається питання нашої Української Католицької Церкви, яку у радянській дійсності поставлено поза межу закону, а її ієрархію під вдаваним закидом виарештовано і запроторено на заслання. В той же час поляки перемишльського єп. Йосафата Коциловського видали більшовикам, і наша УКЦерква у Польщі немов перестала існувати, а своє існування проявила майже зовсім скрито. Наша Церква втратила всі свої церкви у Польщі, і досьогодні вона перебуває у «комірному», у польських костьолах. Правда, згодом ця ситуація дещо поправилась, але все ще далека від нормального стану, вона все ще не є офіційно визнаною і досьогодні не має свого єпископа. Зрештою, у польських самвидавних матеріялах кілька років тому було стверджено, що у Польщі мають право на існування різні меншості, але не українці. Болюче ствердження. Напевно, що така настанова посьогодні залишилась у деяких польських колах. Поруч цього мусимо собі також сказати, що українці також не є без гріха по відношенню до поляків.

З приємністю доводиться ствердити, що польські самвидавні документи нашого часу, що їх друкуємо нижче, говорять про інше розуміння польсько-українських відносин. В цих документах зроблено наголос, зовсім правильно, не на минуле, але на майбутнє, бо ж ідеться про сучасне і майбутнє, яке залежить від нас. Ми повинні думати й плянувати, щоб наше спільне майбутнє не було повторенням минулого. В цих документах є дуже істотні ствердження, у яких поляки просять в українців прощення за свої минулі гріхи проти українців і водночас прощають нам наші провини супроти них у дусі справжньої християнської любови. Це документ не в дусі будь-яких домовлень чи калькуляцій, але просто у дусі Христової любови.

В цих документах виявлена, понад всякі сподівання, найбільше важка у практикуванні в справжньому християнському житті Божу заповідь — любов, що є основою основ Христової Церкви на землі. Декому може видаватись, що це найлегша Божа заповідь. Вдумаймось і побачимо всю її трудність і що вона така легка не є до здійснювання. Пробуйте любити, згідно з Божою заповіддю, вашого ворога чи того, що вас скривдив, вас смертельно образив і т.д. Якщо ми думкою сягнемо далі й далі, то побачимо, що справді практикувати Божу заповідь любов — не є так просто і легко. Це легко любити того, що вас любить, але простити тому, хто зробив вам кривду, — це вже інше й куди тяжче питання.

Власне, поляки в цьому документі спромоглись на цей вияв прощення і вияв Божої заповіді любови. Чи це тільки жест,чи дійсність, це покаже недалеке майбутнє! Очевидно, нам не відомо, скільки осіб з польського табору «Солідарности» готові це практикувати у щоденному житті.

Все це для нас невідоме, але треба вірити, що це зроблено не для самої деклярації, бо для цього не бачимо дійсних причин. Ми цього не просили і не вимагали, це їх добра і непримушена воля. Ми свідомі того, що серед поляків не перестав ще дальше існувати дух Сєнкевича «оґнєм і мєчем». Частина поляків, але не всі, самі переконались, що цей дух Сєнкевича нічого доброго для Польщі не приніс, і з певністю можна твердити, що й не принесе.

Кладення на це місце Христової заповіді — любови має куди більші шанси на успіх. Знаємо, що любов розтоплює не тільки лід, а й залізо. Простягнена рука, рука Христової любови і всепрощення польського самвидаву, польської «Солідарности», хоч якоїсь її частини, нехай буде й малої, нас переконує, що ця простягнута рука до нас, якщо ми є справді християни, не повинна повиснути в повітрі. Ми від редакції журнала «Патріярхат» вітаємо їх і простягаємо нашу руку християнської любови для добра українського й польського народів.

Редакція

Свіжий номер

5 (492) 2022 OBKLADYNKA_sajt