Сестра Вероніка Галатан, ЧСВВ, належить до Провінції Пресвятої Трійці сестер Чину Святого Василія Великого в Україні. Закінчила факультет соціальної педагогіки і психології Запорізького національного університету. Провадила служіння в Хорватії, Україні, Італії, Греції. 2021 року призначена вікарією віцепровінції Святого Василія і Макрини сестер-василіянок у Хорватії. З кінця лютого 2022 року працювала волонтеркою Червоного Хреста у Хорватії, допомагаючи з перекладом та надаючи психологічний і духовний супровід українським біженцям у центрі «Плитвице» поблизу Загреба. Протягом цих пів року зустрічалася з багатьма українцями, що прибули до Хорватії, зокрема до Загреба, Крижевців, Слатини та інших міст, відвідала біженців – неповносправних осіб у реабілітаційному центрі «Станчич».
Сестра признається, що викласти свої враження на папері було нелегко, але водночас усвідомлює важливість цього: «Писала декілька днів, знову і знову перечитуючи написане, бо в ньому так багато сердець. На жаль, нерідко в повідомленнях медіа звернена увага на біженців-провокаторів, а за бортом залишаються люди, які мають велике серце і просту потребу в спілкуванні, пізнаванні, діленні, прийнятті їх такими, якими вони є. Зрештою, це Господь подарував такий період, це Його досвід доторку до мого серця, до сердець інших людей. Не хочеться Господа ховати. Нехай Він буде видимий навіть у цих свідченнях».
З Божого провидіння торік мене як сестру Чину Святого Василія Великого було призначено на служіння до Хорватії. Ні я, ні мої настоятелі не могли навіть подумати, що в короткому часі це призначення відіграє важливу роль як у моєму житті, так і в житті тих, кого Господь подарує.
«Сестричко, чи знаєш ти, що в Україні почалася війна?» – почула я від свого брата, який настирливо телефонував мені вранці 24 лютого 2022 року. Почувши цю звістку далеко від дому, мені хотілося щонайшвидше повернутися в Україну, щоби бути разом зі своїми співсестрами, рідними, друзями. Важко давався кожен день, бо інформація із соціальних мереж роздирала душу…
«Вероніко, як так: люди намагаються виїхати з України, а ти хочеш повернутися?» – запитала архимандриня, коли я висловила бажання повернутися в Україну. – Я не знаю, чому Господь покерував так, що ми призначили тебе у Хорватію ще до війни. Питай Бога, що Він хоче, щоб ти зараз там зробила».
Після повномасштабного вторгнення росії в Україну до Хорватії почали прибувати люди із зони бойових дій. Переважно жінки та діти, які везли зі собою ще й домашніх улюбленців. Завдяки підтримці матері-архимандрині Марчелі, я таки вийшла зі своїх «плачів» і зареєструвалася в Червоному Хресті, долучившись до групи волонтерів, щоби допомагати в прийнятті біженців з України.
Допомога біженцям передбачала кілька етапів: поселення та забезпечення необхідними побутовими речами, надання необхідної інформації щодо легалізації, пошуку роботи, навчання дітей. Ось тут і стало в пригоді моє знання хорватської мови. Я почала перекладати в поліції, установах соціального захисту, лікарнях, центрах, монастирях, родинах, де були поселені українці.
Кожен день був дотиком до історій важких і болючих. У більшості випадків – слухання того, хто розповідав, плакав, бунтував, сердився, ненавидів і не переставав любити… Я намагалася відчути момент, коли варто було наблизитися, а коли віддалитися. Розуміла, що їхній біль занадто великий, а я занадто мала, щоби їх від нього зцілити. Тож вирішила з ними просто бути.
***
«Я починала життя у війні і закінчую його війною», – ці слова сьогодні сказала 84-річна бабуся, яка переїхала до Загреба з дочкою. Ця жінка з трепетом ділилася своїми переживаннями, а я з трепетом її слухала. Не знаючи, що сказати, просто сіла біля неї та обійняла її. Стареча холодна і тремтяча рука тримала мою руку. А я, обіймаючи бабусю, молилася за неї.
***
Сиджу і боюся поворухнутися, щоб не збентежити в собі ту розповідь, яку щойно почула від жінки з Маріуполя. Їй понад 70 років. Тепер вона з дочкою та онуком в Загребі. Їх «захищали» російські окупанти – розбомбили їхні будинки. Вони сиділи в підвалі, допоки не вдалося вирватися. І не просто сиділи, а молилися. «Сьогодні мені Бог благу вість приніс», – із вдячністю промовила Валентина, дізнавшись, що її син і старший онук живі. Я з гордістю дивлюся на цю жінку, в ній так багато Живого Бога. Вона і є хресною дорогою Бога. Вона, як Бог, приймає, огортає і не нарікає…
***
Одна жінка із Сєвєродонецька, заповнюючи документи в поліції, сказала мені: «Мій син узяв зі собою тільки шкільний щоденник і тенісну ракетку, бо займався тенісом в Україні. Він дуже хоче ходити до школи». Я подивилася на 12-річного хлопця, з яким нещодавно познайомилася, і побачила в ньому жагу до життя, пізнання, розвитку. Дивилася на цю молоду маму і бачила, як її тендітні жіночі плечі в чужій країні стають не тільки маминими, а й татовими плечима для сина».
***
Я допомагала цій мамі з сином заповнювати документи в поліції. Вона зніяковіла, коли в графу потрібно було вписати місце народження. «Я народилася в росії, але я там тільки народилася. Після мого народження ми звідти виїхали. Я не хочу, щоб у моїх документах було вписане це місце, і добиватимуся цього через суд. Мені соромно…» – призналася вона. Довелося пояснювати їй, що національність, віросповідання не є причиною того, що людина зла. Доброта або злість міститься в нашому серці. Я розумію крик її душі. Ця мама жила в Бучі. Вийшовши одного дня з підвалу на вулицю, вона побачила, як до неї наближається ворожий танк. Зупинився, навів на неї дуло і чекав… Вона, українська жінка-мати, також стояла і чекала… Тільки російський вбивця чекав, щоби знищити, а українська жінка-мати чекала, щоби померти. На щастя, зосталася жива.
***
«Вероніко, дякую вам за те, що ви з нами!» – сказала молода мама, яку я проводжала разом із її дочкою з поліції після того, як вони отримали документи тимчасового захисту в Хорватії. Я її обійняла, а вона, розкривши долоні, промовила: «Ось наша сімейна реліквія. Це все, що ми змогли взяти зі собою». У її долонях була старенька іконка Богородиці з Дитятком. І цей огорнений долонями образок вкотре засвідчив мені велич того, що Бог будує особисті стосунки з людиною.
***
Сьогодні я знову чергувала в центрі, де поселили українців. Мене попросили зайти в кімнату №114, щоби поговорити з жінкою, яка нещодавно приїхала. Дорогою до цієї кімнати мені коротко розповіли її історію. Вона з Луганської області, у неї четверо донечок: восьмирічна, чотирирічна, півторарічна і тримісячна. До їхньої хати прилетіла російська ракета і вбила її чоловіка. Коли вона приїхала у Хорватію, її наймолодша дитина потрапила до реанімації. Зайшовши в кімнату, я побачила молоду маму, яка не здатна була ні плакати, ні розмовляти, не йшла на контакт. Я сказала їй, що не можу забрати її біль, але молитимуся, щоби Бог дав їй сили пережити ці важкі моменти. Запропонувала піти погуляти з дітьми на вулицю. Покликала, щоби вона вибрала в Червоному Хресті те, чого потребує. Лікарка дала їй ліки. Минув певний час нашого спілкування, і ця мама таки поглянула на мене. Це було вершиною того дня. Це так мало і так багато в морі болю та смутку… За декілька днів ми навіть разом пообідали і обмінялися номерами телефонів.
***
Свято Христового Воскресіння подарувало вільний день усім волонтерам, однак ми з отцем Андрієм приїхали в центр до наших біженців, щоби помолитися та поблагословити їм пасхальні страви. «Христос Воскрес! А я вас чекала», – сказала Тетяна, побачивши, що я відчиняю двері робочої кімнати.
Поряд сидів старший чоловік. «Я дід Валєра, приїхав зустрітися зі своїми внуками, яких не бачив з того часу, як почалася війна», – зі сльозами на очах промовив він. Його вивезли з Харкова до Австрії, і він на ці вихідні приїхав до Загреба. Через те, що виїжджали з різних місць у різний час, члени його родини опинилися в різних країнах. «Зі святом вас!» – промовив він, пильно дивлячись мені у вічі. Я подякувала і спромоглася тільки на обійми без слів, бо біль слів не має…
Заледве встигла вийти звідти, як підійшла літня жінка із Запоріжжя, спираючись на палицю, попросила принести їй води. «Ось, прийшли «миротворці» і нас виселили. Я жила в селі, у мене все було, а тепер…» І заплакала.
Люди почали сходитися на сніданок. Видно було, що більшість із них не знають, як поводитися, вітатися, що відповісти. Мене вразило те, як змінювалися їхні обличчя від нашої людяності, наче якась легкість огортала їх.
Повертаючись до храму на Святу літургію, я приносила Господові їхні очі, їхнє серце і все, що є у ньому – видиме й невидиме, все те, що потребує дотику Воскреслого, щоби воскреснути.
***
На жаль, війна в Україні триває. Та, попри небезпеку, деякі українці повертаються на батьківщину. Охочих повернутися чимало, але в них більше нема свого дому… Завдяки відкритості хорватів біженці з України мають можливість продовжити у чужій країні навчання, влаштуватися на роботу, отримати найнеобхідніше для життя. Звичайно, доводиться долати різні труднощі, але порівняно з небезпеками війни на новому місці в них є мирне небо над головою.
Кількамісячна опіка над біженцями подарувала мені нові знайомства, дозволила побудувати дружні стосунки між нами всіма. Вдячність українців, з якими через війну я потоваришувала у Хорватії, виявляється в їхніх словах та вчинках: «Сестро Вероніко, ви давно до нас не приїжджали. Як я рада вас бачити! Борщ їсти будете, я його щойно зварила? Каву пити будете? Я вам пасочку спекла, щоб вам пахло домом…»
Тільки тепер я розумію слова своєї генеральної настоятельки матері Марчели: «Питай Бога, де ти зараз можеш зробити більше». В часі війни, коли розгубленість і невідомість огортають з ніг до голови, простий жест стає надією на краще.
с. Вероніка Галатан, ЧСВВ
