Свіжий номер

1(501)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором

Прозріть!

Нема мети, немає цілі,
безпросвітні минають дні
в гризні, незгод мерзенній цвілі,
хоч всюди крутяться грізні
шпиги ворожі й павутинням
таємно обвивають — спіть!
Грузьке довкола баговиння
і шум далеких верховіть.
То тут, то там, жаркі партійці
противників зовуть на герць.
Розбилися, а в їх дурійці
нема пошани, чести, серць.
Церковний обряд наш, чудовий,
привик до римських вже батут;
ніхто й не думав про обнову —
латинізують всіх нас тут.
Приходять ревні модерністи —
їм Служба Божа вже нудна;
все українське — раді б з’їсти
і, англізують все додна.
Що ж? Ждіть коронок — не фелонів,
дзвінків хай в небо б’є луна;
з метаній зроблять ніг приклони —
причастя з гостій — без вина.
Овечий послух в їх натурі —
чужим лиш служать — не своїм:
зубатим інфулям, пурпурам —
для них все б знищили — зовсім.
На роздоріжжях тьми, одчаю —
неждана, щасна благовість:
на сцену світу виринає
наш Каторжник — сибірський гість.
Куди прямуєш, Архирею? —
до гробу Симона — Петра? 
Таж там Нерони з Колізеєм, —
неправда — меч їх, лють — сестра!
Солодко — млосно привітали, —
узнали велич горя й мук,
а потім другий хрест втесали
й тереблять з прав Тебе, мов струк.
Ти мав одного друга й брата,
та він — протектор — скоро вмер;
велику виказав посвяту —
до кардинальських вивів сфер.
Собор… А там Ти став «Верховний»,
та за Помісність, як на глум,
у махінаціях гріховних
втинають владу… Тихий сум
несеш Ти знову в наболілім
та сильнім серці, мов герой,
бо знаєш, дні ще не наспіли,
щоб до мети дійшов ізгой.
Спочатку мав Ти більшу силу, —
здавалося — стійких владик,
та скоро внівець все розбилось —
солом’яний вогонь їх зник.
Пішли у найми, на співпрацю,
влетіли в куріяльну мазь;
живуть оманою, мов в мряці,
що кожний з них удільний князь.
Не хочуть вищого, свойого, —
Сліпий — сердець лиш Патріярх!
Дрижать, шануючи чужого —
їм Конгрегація монарх.
Звів Мефістофель Вічне Місто, —
червона плахта — варіянт;
скрізь гасло; «Voto communisto!»
А Ватикан веде детант.
Петрів наслідник, наче брату,
дав нашу Церкву звірам в дар;
за злуку, єдність, кров пролляту
прирік її до смертних мар
Чи не повинен би він нині
так, як Христос колись, давно,
прогнати сатану в пустині:
«Йди геть від мене, сатано!?»
Патріярхат нам відкидає,
(вже тричі Патріярх просив)
причину дивно прикриває,
хоч цей ні словом не вразив.
Бодай тепер не вдоволити
вам, українцям, ваших мрій;
на перешкоді — змій неситий
і непоборність злих затій».
І просьби всі були нінащо,
бо «ні» було заздалегідь: —
«Цей стан вам ще тепер найкращий —
прийміть покірно та мовчіть!»
З неволі просьбу шле до нього
отець страдальний — Романюк,
та Біблії, Письма Святого
ще досі не дістав до рук.
Прохання в’язня, мов не чує,
та не спиняє польський клер,
що знову нам церкви руйнує, —
щоб нас не гнобив хоч тепер.
Ненависні ксьондзи мазурські
вже нищать цвинтарі, гроби;
один з них Леопольд Бандурскі
герой останньої доби.
Ще темрява на виднокрузі,
терпить Владика — Прометей
у колі щирих, вірних друзів
і не зрікається ідей,
хоч брак ще вповні зрозуміння
щодо Помісности в людей,
бо є й такі, що ждуть подзвіння
у хаотичнім «панта рей».
Вона немила й для монахів,
слабких священиків, владик;
клюють її, мов темні птахи —
так, як і римо-католик.
Час отрястись вам з очманіння!
Дивіть — Пророк пробив вже тьму!
Вогнем пектиме вас сумління,
що ви не помогли йому.
Сам Бог зберіг його — одного, —
він найсвітліший з воєвод;
геєнни перейшов дорогу,
спасати церкву й свій народ.
О, якби всі ви зрозуміли,
що він за право й честь борець,
вовкам служити б не схотіли,
бо ви б прозріли накінець.

Філядельфія, 22 січня 1978

Поділитися: