Причинки до історії роду Шептицьких

Історія родів є дуже важливою ділянкою у житті кожного народу. Її початки сягають найдавніших часів, а зокрема в Біблії віддається їй багато місця. Кам’яні плити з родовідними таблицями відкрито серед численних пам’яток Єгипту, Персії, Індії та інших східніх країн. У середньовіччя родознавство відігравало видатну ролю, бо в роки февдалізму від нього залежали посілості й соціяльний статус. Ця традиція продовжувалася також у модерні часи, особливо серед провідних верств суспільства, аристократії, боярства, шляхти, духовенства тощо. В усіх народів існує багата родознавча література. Маємо її також і ми, хоч і як незадовільною вона є в порівнянні з ними. Це, зрештою, дуже болючий для нас факт, бо ж відомо, що на протязі сторіч численні українські роди залишали свій нарід і задля різних матеріяльних користей і дочасного престижу переходили до наших сусідів, поляків чи росіян. В цьому принайменше одна із причин, чому з утратою родів ми втратили провідну верству суспільства, а з цим нашу державність. Тепер, коли перед нами є можливість відновлення української держави, нам треба знов сягати до історії наших провідних родів, зокрема тих, які в цілості чи частинно залишились з нашим народом. Метою цієї статті є вказати на кількох членів роду Шептицьких, які в давнину відіграли більш чи менш видатну ролю у нашій історії.[1]

Шептицькі — давня українська боярська родина з перемишльської землі. Михайло Гарасевич помістив у своїх анналах нашої Церкви записну грамоту галицького князя Льва від 1284 p., якою він надав Ярославу Юліяновичу Шептиці, бояринові із Перемишля, село Кальнафости і манастир св. Онуфрія у самбірськім князівстві, села Шептиці, Угерці та Вощанці.[2] Цю грамоту правдоподібно потвердили польські королі Казимир Ягайло (1458) і Жигмонт Август (1572). Про боярина Шептицького згадує записка в архіві перемишльської капітули, мовляв, він з невеликою військовою дружиною переміг біля Перемишля татар. Нарешті єпископ Варлаам Шептицький писав 1711 р. коронному гетьманові Сінявському, що Шептицькі — старі руські бояри, які дістали землю і відзначення від руських князів за вірну службу Богові, князям і народові.[3]

Коли Галицька Русь попала під владу Польщі, особливо після Люблинської унії 1569 p., польський вплив майже зовсім припинив українське життя. В ділянці культури появлялися тільки церковні богослужебні книги, а економічний упадок спричинював польщення нашого боярства, багатішого міщанства та вищого духовенства.

Шляхта користувалася усякими привілеями, не мала ніяких обов’язків, а українське населення тратило всі права. Серед таких обставин ясним світлом залишились Шептицькі. Вони не пішли слідами наших бояр, трималися своєї Церкви, боронили прав нашого народу, дбали про піднесення його освіти та противилися впроваджуваним поляками новим порядкам. Саме це було причиною, чому вони були позбавлені різних урядових позицій і тільки багато пізніше могли увійти до сенату.

В релігійній і національній боротьбі в перемишльській землі в першій половині 16-го століття брав участь Олександер Федорович Шептицький, православний властитель Угерців. Він спровадив до свого села ієромонаха Павла Домживу-Лютковича, який до того часу мандрував зі своєю невеличкою друкарнею по Галичині, Волині й Поділлі, і удержував його друкарню. Коштом Шептицького Люткович, при співпраці єродиякона Сильвестра, видрукував 1618 р. книжку «Собранія вь кратце словесь от божественнаго писанія», «Короткий хронологічний літописець» (1619) і «Апостоли і Євангелія» на неділі і свята в цілому році (1620). В 1629 р. Люткович видав «Діялог про смерть», виготовлений якимсь М.А.С. польський переклад латинськомовної праці Станислава Решки.[4] По смерті свого доброчинця Люткович видав 1622 р. подячне письмо «Памяти чиненіє по славигодном Єго Милости Пані Александрі Федоровичу Шептицькім з Шептичь».

У другій половині 17-го століття згадується прізвище Евстахія Шептицького, чернігівського підстольника. Він був одним із трьох делегатів на з’їзд «духовного, шляхетського й посполитого стану» Перемишльщини 3 квітня 1691 р. в Самборі. Цей з’їзд скликав перемишльський єпископ Інокентій Винницький, щоб здійснити об’єднання своєї єпархії з Католицькою Церквою. Там виготовлено петицію до короля Яна ІІІ Собєського з вимогою встановити галицьку митрополію, підтвердити на соймі статут перемишльської капітули, зменшити податок на зимові військові постої, зрівняти права єпископів, духовенства, шляхти і міщанства грецького обряду з латинниками та устійнити права єпископів на соймиках. Саме Евстахій Шептицький вручив королеві цю петицію.[5] В тому таки році, 23 червня, перемишльська єпархія прийняла унію і король Ян ІІІ Собєський написав єпископові Винницькому і руській шляхті листа, висловлюючи свою радість з цього приводу, при чому дораджував усім прийняти латинський обряд.

Порада Яна III Собєського не залишилася без відгомону, тим паче, що він утішався тоді великою популярністю по перемозі над турками під Віднем 1683 року. Багато наших людей переходило на латинський обряд, а королівські декрети, які признавали уніятам рівні права, виявилися безвартісними. В Перемишльщині судовим декретом заборонено людям грецького обряду займати пости у міській управі і тільки на їхні протести 1699 р. король Август ІІ заявив, що на ті посади можна допускати не більше чотирьох уніятів, обраних більшістю голосів.[6]

Львівський владика Варлаам Шептицький (1647 – 1715) був сином Олександра Захарії, перемишльського мечника. Він вступив у манастир і 1668 р. став архимандритом в Уневі. Православний, але прихильний до унії, він брав участь з єпископом Шумлянським у з’їзді в Люблині 1680 p., на якому роблено заходи для погодження православних і уніятів. Разом з мукачівським єпископом Йосифом Волошиновським він асистував Шумлянському при висвяченні Інокентія Винницького на єпископа 1 грудня 1680 р. в катедрі в Крилосі, а 10 січня 1681 р. був присутнім на варшавськім соймі, де з православними єпископами Шумлянським і Винницьким та архимандритом Творовським подав умови, під якими вони могли б приступити до унії. Вони вимагали надалі адміністрації київської митрополії для Шумлянського, перемишльського єпископства для Винницького, овруцької архимандрії для Творовського та холмської коадьюторії для Шептицького.[7] Коли Йосиф Шумлянський, піддержуваний польським урядом, став уніятом, а пізніше, щоб одержати львівське єпископство, вернувся до православ’я і зайняв цей пост, він заохочував духовенство навертати православних на католицизм і в цьому йому сприяв Варлаам Шептицький, який хотів стати єпископом Холму.[8]

Побуваючи сорок років в Уневі, Варлаам Шептицький дбав про добробут манастиря, відбудував церкву, манастир і мешкання для архимандрита, заснував біля них вали для оборони проти татар, побудував водопроводи тощо. Давній прихильник Шумлянського, він прийняв разом з ним унію 1681 року. Однак, невдовзі потім між ними дійшло до непорозуміння, бо Шумлянський почувався зверхником над Шептицьким у релігійних справах. Дійшло до того, що останній вніс скаргу до королівського суду, і вже 27 січня 1682 р. король взивав Шумлянського ставитися перед асесорський суд у Яворові. Мабуть, тоді король погодив їх, бо 1687 р. Шептицький був присутнім на висвяченні на луцького єпископа Олександра-Атанасія Шумлянського, брата львівського владики.[9]

Варлаам Шептицький був людиною з доброю освітою; він заснував в Уневі слов’янську друкарню і видавав переважно релігійні твори, як от Кирила Ставровецького «Зерцало богословія» (1692) і «Євангеліє учительноє» (1695), до якого написав передмову. Ставши львівським єпископом 1709 p., він згромадив Василіянську капітулу, при чому викликав обурення латинського духовенства, бо, опираючись на ставропігії, відновив у Львові давній процес за рівність обрядів. Він помер 1715 року, а його наступником став Атаназій-Антін Шептицький. Син Олександра, белзького мечника, й Варвари Вишпольської, він був з 1713 р. унівським архимандритом і львівським коадьютором, а два роки пізніше одержав львівське єпископство. В 1720 р. він брав участь у Замойському синоді, на якому було зложено ісповідання віри для східнього обряду згідно з формулою, приписаною папою Урбаном VIII, та винесено рішення про закладання дієцезальних духовних семінарій і українських шкіл в поодиноких парафіях. На прохання Атаназія Шептицького, вже як митрополита Києва, Галичини й усієї Руси (з 1729 р.) Святіший Престіл відновив декрет Урбана VIII, яким цей папа заборонив перехід із східнього обряду на латинський та наказав польським єпископам заборонити підпорядкованому їм духовенству приймати українців до своїх костелів, що спричиняло негодування і замішання серед східніх католиків та шкодило ідеї з’єднання Церков. В результаті цього Зінкевич, латинський єпископ Вильна, склав 1744 р. умову з митрополитом Шептицьким, згідно з якою всі східні католики, прийняті до костелів виленської дієцезії після проголошення декрету папи Урбана VІІІ, мали вернутися до свого первісного обряду.[10]

Намагаючись скріпити унію, митрополит Атанасій Шептицький потрапив у конфлікт з львівською Ставропігією у справі ЇЇ привілеїв, права влади й церковного уряду. Цю справу він програв у Римі, при чому Ставропігія, задовжившись, підупала. У львівській капітулі він переорганізував Василіянський Чин, злучивши в одно манастирі литовської і польської провінцій. В 1743 р. він скликав монахів на капітулу до Дубна, і там було вирішено обирати лиш одного архимандрита, раз з литовської, раз з польської провінції. Завдяки цьому у Василіянських манастирях піднеслася наука й побожність, а їхні школи для світської молоді з’єднали собі загальне признання на Русі й у Польщі. А втім не бракувало також непорозумінь між митрополитом Шептицьким і Василіянами. Як одинокий у той час монаший чин, вони вимагали для себе виключного права на єпископство, що противилось практиці Сходу й Заходу. Справа закінчилась тим, що папа Венедикт XIУ видав декрет, згідно з яким світський священик, назначений на пост єпископа Святішим Престолом, не потребував спершу ставати монахом. Крім цього папа заснував у Львові папську колегію для виховання світських священиків, а ради усунення дальших непорозумінь звільнив Василіянський Чин від контролі митрополита й поставив його під юрисдикцію Святішого Престола в Римі.[11]

Заходами митрополита Атанасія Шептицького появились 1744 р. Устави замойського синоду, «коротко зібрані й діялектом руським для ліпшого зрозуміння написані», Служебник (в Почаєві 1733 або 1735), Часослов (1734) та інші богословські книги, якими користувались кілька поколінь українського духовенства. Він присвячував окрему увагу на добру підготовку священиків і на їхню дальшу освіту, вимагав від парохів, щоб доглядали, аби самі вели церковні школи, особливо в більших міських парафіях, а численних шляхтичів-коляторів приневолив забезпечити парафії дотаціями. Його великою заслугою був початок будови катедри св. Юра у Львові. Не встигши закінчити її, він передав у тестаменті 116 тисяч золотих на продовжування робіт. Замітною подією треба вважати також довершену ним коронацію Жировицької Богоматері 19 вересня 1730 року. Він помер 11 грудня 1746 р. В панегірику, що появився рік пізніше, його називається київським архиєпископом, митрополитом усієї Руси та львівським, галицьким і кам’янецьким єпископом. Там таки є поданий опис його похорону і згадується споріднені з Шептицькими роди Шумлянських, Куропатницьких, Вишпольських і Устрицьких.

(Далі буде)

 

[1] Про родовід Шептицьких написано дотепер небагато. Деякі інформації не завжди достовірні, поміщені в працях польських істориків Теодора Жихлінського (Zlota ksiega szlachty polskiej,V. 1883)і Климента Ходикевича (Dissertationes historico-criticae de utroque Archiepiscopatu Metropolitano Kijoviensi et Haliciensi…) (Lwow, 1770)

[2] Michal Harasiewicz Annales Ecclesiae Ruthenae. (Lwow, 1862).

[3] I. P. «Граф Іван Шептицький». Діло, 7 грудня 1912, стор. 2

[4] Василь Г. Щурат. Вибрані праці з історії літератури. (Київ: АН УРСР, 1963), стор. 83

[5] Борис І. Балик, ЧСВВ. «Промова послів Перемишльщини в 1691 р.» Іnterpido Pastori (Romae, 1984), pp. 304-305

[6] Літопис Бойківщини, ч. 2, стор. 18, лип.-груд. 1980

[7] Микола Андрусяк. «Львівський єпископ Йосиф Шумлянський та його змагання за права для духовенства й об’єднання Церков». Логос, т. 29, ч. 1, стор. 50, січ.-бер. 1978

[8] Mykhailo Hrushevsky. History of Ukraine. (New Haven, Ct.: Yale Univ. Press, 1970), p. 425

[9] Микола Андрусяк, цит. пр., Логос, т. 30, ч. 1, стор. 51, січ.-бер. 1979

[10] Izidore Nahayevsky. History of Ukraine. (Philadelphia: “America”, 1962), pp. 186-187

[11] Там же, стор. 188

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>