Відкликання о. Івана Волянського до Галичини в червні 1889 р. мало катастрофічні наслідки для нашої еміграції в Америці. Хоч ворожість латинських єпископів і духовенства дуже утруднювала його місіонерську працю, він зумів на протязі трьох з половиною років покласти добрі основи українського церковного, економічного й культурного життя.
Щоправда, всередині української громади Шенандоа та в інших поселеннях о. Волянському не обійшлось без перешкод, бо ж відомо, що в Америці знайшлись під одним дахом наші емігранти з Галичини й Закарпаття, і вони, хоч кровні брати, але розділені довгими століттями державними кордонами, були собі майже чужими.
Національна свідомість одних і других була майже ніяка; одні, як писав М. Павлик, «москвофільствували», а другі не були вільні від мадярських впливів. Лучили їх, поруч з невідрадною долею вдома й тут, спільна тоді назва «русин» і приналежність до Греко-католицької Церкви, і ці чинники о. Волянський вміло використав для покладення підвалин організованого життя наших піонерів.
Як довго він працював серед них, у громадах панував спокій, і люди віддано заходились коло закладання допомогових братств, церков, шкіл, читалень, хорів, драматичних гуртків тощо. Сьогодні ми можемо тільки дискутувати над питаннями, яким руслом було б попливло життя нашої еміграції, якщо б о. Волянський залишився був тут безперервно на довший час.
Можна лише припускати, що наша еміграційна громада була б численнішою, не так розшарпаною на дрібні клітини, отже сильнішою, з передумовою, очевидно, що на неї не мали б впливу зовнішні чинники, церковні й світські. А так…
Вслід за відкликанням о. Волянського Апостольська Столиця стала по боці американських латинських єпископів і вже в І890році видала декрет, згідно з яким священики, що задумували виїхати на місіонерську працю до Америки, мусіли повідомити про це Конгрегацію для поширення віри для східнього обряду. Про їхній виїзд мав знати також ординарій відповідної латинської епархії, і він мав мати наших священиків під своєю юрисдикцією і давати їм повновласті.[1]
Прибулі з Европи священики мали бути безженними, а жонаті мали вернутися на свою батьківщину. У грудні 1892 p., коли вже почався перехід наших людей на російське православ’я, Апостольська Столиця дозволила толерувати жонатих священиків, які вже були в Америці, з тим, що з часом і їх мали замінити безженними. 1 травня 1897 р. наспів із Риму ще один декрет з уповноваженням для латинських єпископів потверджувати тільки безженних священиків і таких, що на це заслуговують.
Коли бракувало цих двох передумов, єпископи мали право висилати священиків латинського обряду для обслуги наших людей, які жили на території їхніх єпархій.[2] У відношені до наших емігрантів у Південній Америці Апостольська Столиця пішла ще один крок вперед. Декрет Конгрегації від 1 вересня 1899 р. вимагав, щоб ще перед одруженням женихи двох різних обрядів задеклярували перед вінчанням, що будуть виховувати своїх дітей у латинському обряді.[3]
Згадані декрети викликали велике замішання серед наших священиків в Америці; вони вважали, що Апостольська Столиця нехтує правами нашої Церкви, намагається латинізувати наших людей і таким чином сприяє підривній роботі Російської Православної Місії.
Вони почали шукати шляхів оборони прав нашого обряду і скликали вже в жовтні 1890 р. конференцію у Вілкс-Беррі, щоб обговорити справу петиції до Риму.
Через брак однозгідности вони не здійснили цього задуму, а один із них, о. Олексій Товт, прийняв незабаром російське православ’я і став головним речником антикатолицької агітації серед емігрантів.
5 вересня 1893 р. наші священики зійшлись в Олифанті і там виготовили петицію до Риму. Це саме зробило «Соєдіненіє», мадярофільська братська організація на своїй четвертій конвенції, що поглибило існуючу вже прірву між галицькими й закарпатськими священиками.
У липні 1899 р. 28 священиків зустрілись у Філядельфії і створили там «Товариство Греко-католицьких Священиків», а 30 травня 1901 р. у Шамокіні заснували «Товариство Руських Церковних Громад в Америці й Канаді» та «Духовну Раду», «Головну Раду», шкільну й видавничо-статистичну комісії. Заснування цих товариств і комісій у так короткому проміжку часу вказує на розгубленість серед нашого духовенства, яка випливала із браку відповіді з Риму на їхні петиції, з посиленням агітації Російської Православної Місії та з дальшого тиску латинських єпископів, включно з їхньою вимогою записувати на них майно наших церков та вплачувати по сто долярів до їхніх єпархій.
«Духовна Рада» вважала себе вирішальним чинником у справах нашої Церкви й помішувала у львівському «Ділі» оголошення — заклики до галицьких священиків, щоб емігрували до Америки, з застереженням, що кандидати не можуть бути москвофілами. Думаючи, що в Шамокіні покладено підвалини під будову Української Церкви в Америці, священики і деякі світські особи скликали на 26 березня 1902 р. «велику раду» у Гарізбурзі, щоб там застановитися над питанням, чи слід їм уважати Папу головою Української Церкви, чи ні, та чи записувати наші церкви на латинських єпископів і чи взагалі визнавати їхню зверхність.
Це був дійсно поважний і відважний крок і можна думати, що сталося це під враженням екскомунікації о. Івана Ардана єпископом Скрентону, Джаном Гобаном. У Гарізбурзі обговорювали також потребу одержати відповідних священиків, видавати суто церковну газету, дати одному чи двом священикам утримання, щоб вони могли їздити з місця на місце й обслуговувати наших людей там, де ще не було своїх парафій, і нарешті виховувати своїх священиків в Америці й постаратись про свого єпископа.
Предсідник зборів у Гарізбурзі, о. Іван Констанкевич, твердив, що відкликання о. Волянського мало на меті латинщення наших людей та що внаслідок декрету від 1 травня 1897 р. наша Церква втратила свою самостійність. Бо до цього часу, твердив він, кардинал Сембратович, який «ревно й гаряче займався долею американських русинів», сам висилав священиків до Америки, і на доказ цього прочитав кілька листів від кардинала з приводу прислання до Америки священиків: оо. Нестора Дмитрова, Івана Ардана, Антона Бончевського, Миколу Підгорецького й Степана Макара.[4] Знову головний промовець зборів, о. Антін Бончевський, уважав, що на незавидний стан нашої Церкви в Америці склалися три причини: а) римо-католицька Церква, б) російське православ’я, і в) байдужість самих українців в Америці й Галичині. Тому збори вирішили відбувати деканальні соборчики, вибрати делегатів із кожного деканату, які мали б скласти меморіял до Римської Курії з підписами всіх священиків, втягнути до акції світську інтелігенцію і ввесь нарід, які мали б висилати петиції для полагодження наших церковно-народніх справ та нарешті вислати делегацію до Митрополита, зложену із світських людей, щоб він разом з іншими єпископами представив справу нашої Церкви в Римі.[5]
26 листопада 1903 р. заходами священиків і кількох світських людей відбулося віче в Йонкерсі. Його відкрив о. Павло Тимкевич, головою був о. І. Констанкевич, а доповідь про церковні відносини виголосив о. Олександер Улицький з Ансонії. Він твердив, що наша Церква мусить мати свою зверхність, бо в іншому випадку унія з Римом не має сенсу. Він радив запротестувати проти декретів Пропаганди для поширення віри від 1890, 1892 і 1897 років, вимагати їх відкликання і вимагати йменування для американських українців двох єпископів, яких мав би обрати нарід через своїх делегатів і священики, при чому тих єпископів утримували б самі емігранти. Під час віча обрано комісію (оо. С. Макар, М. Струтинський і І. Констанкевич), яка мала звернутись до галицького єпископату, щоб він представив церковні потреби американських українців у Римі й настоював на успішному полагодженні тих потреб.[6]
Нетерпеливість наших американських священиків і їхні заходи в напрямі бажаної ними розв’язки складних питань нашої Церкви роблять враження тиску на церковні власті, включно з загрозою відступити від унії з Римом, мовляв, ці власті, в Римі й у Львові, ними не цікавляться, а більшість галицької суспільности відноситься ворожо до еміграції і думає, що вона пропала для української справи.
Тут і була їхня помилка. Бо, поминаючи зволікання Риму, справами наших емігрантів світські галицькі провідники, кардинал Сембратович, а Митрополит Шептицький робив заходи для їх полагодження, очевидно, згідно з законами Католицької Церкви. Знаючи з преси про події, пов’язані з нашою Церквою в Америці, Митрополит висловив свої думки про них та про відноснин між Римською Курією і українцями.
Ось що він писав у 1902 році: «Вже від кількох літ однодушно бажаємо й стараємося про те, щоб для американських русинів могли бути утворені відрубні вікаріяти, а згодом єпископства. Для чого якраз цього року зросло занепокоєння, я не в силі собі витолкувати, бо не думаю, щоби на загальну опінію між духовенством в тій справі могли вплинути поміщені [дописи] в декотрих часописах американських, котрі вже віддавна зайняли становище впрост вороже для Церкви і віри. То певно, що від літ не було хвилі, в котрій би ця справа стояла лучше, як в тім році».[7]
Митрополит згадує про вислання ним до Канади місіонера (о. М. Жолдака — прим. Автора) та що 1902 року зроблено «перший крок вперід у справі унормування відносин нашої американської Церкви через рішення, що всіма справами руських церков в Канаді й Сполучених Державах мають займатися осібні вислані до Америки візитатори. В порозумінні Апостольського Престола з австрійським правительством, котре було речником цієї справи, назначений є для Канади візитатор з нашої церковної провінції, а для Сполучених Держав священик із одної з угорських єпархій. Для нас було б ліпше, якби візитатором у Сполучених Державах став один із наших священиків; коли однак зважити, що руських священиків в Америці є 49, з того 12 з Галичини, а 37 з Угорщини, не можна дивуватися, що сталося так, як сталося. Голос Угорщини в нашій монархії є, як звісно, дуже важним».[8]
Мова тут про о. Андрія Годобая, пряшівського крилошанина. «Принцип же, на котрий опираємось у справах ієрархічних, — продовжує Митрополит, — є, очевидно, не різниця народностей, а різниця обрядів. Зрештою, русинів угорських і нас ділять не народність, а лиш поняття тієї самої народности».[9]
Митрополит Шептицький здавав собі справу з того, що галицькі священики в Америці будуть підозрівати візитатора — угорського русина в тенденції мадяризування наших людей, на що, на його думку, вони не мають найменшої причини, тим паче, що тенденція мадяризування в Америці «не є така страшна, бо й мадярські русини на американськім грунті отрясаються з мадярських виливів і стають більше слов’янами».[10]
На питання, як можна б дійти до самостійного єпископства, Митрополит відповідає, що найкращою дорогою до цього є «заховати зв’язок з теперішнім візитатором і старатися ужити його впливу для піднесення наших справ в Америці. Бо того по нім надіємось, що буде рішучим речником усіх справ нашого обряду, як взагалі всі руські священики на Угорщині дбають про обряд не менше, як ми».[11]
Митрополит Шептицький не погоджувався з усім, що наші священики робили в Америці, щоб усамостійнитися від влади латинських єпископів. Він стверджував, що вони «на скликанім вічу всенароднім піддали способом зовсім не церковним під загальну дискусію народу питання, чи наші люди в Америці мають узнавати, чи ні, догмати католицької віри щодо непогрішимости і супремації Папи Римського», а при дискусії висловлювалися «в спосіб так ображаючий Апостольський Престіл, що виразно виявили тенденції єресі і схизми й протестантського духа».[12]
«Таким чином, — пише він, — ці священики та інші учасники віча стали екскомунікованими «іпсо факто» на підставі 20 буллі Апостольського Престола або, за канонічним терміном, були «суспекті де герезі» (запідозрені в єресі).
Така поведінка веде до згіршення народу й компромітує справу, «вже й так у загальній опінії досить скомпромітовану», бо тепер справа самостійного єпископства «може легко представитися справою кількох непевних щодо віри і несовісних священиків». На думку Митрополита, «наше положення сталося тепер незвичайно трудним, бо видається, що навіть у випадку, якби Апостольський Престіл згодився на наші просьби, наші люди могли б для зглядів особистих не слухати і руського єпископа в Америці».[13]
Як уже згадано вище, справою покращання стану нашої Церкви в Америці цікавились також світські представники українців та деякі священики в Галичині. 8 вересня 1902 року вони обговорювали потребу меморіялу до Папи Лева XIII, в якому задумували представити три справи: а) розширення прав Галицької Митрополії відповідно до її важливости у Східній Церкві; б) її заступство в Римі; в) положення і потреби нашої Церкви в Галичині та в Америці.
Про це вони говорили також у жовтні 1902 p., коли Митрополит скликав комітет львівських українців для складення привітання Папі і вислання до нього делегації з приводу його 25-літнього ювілею. Виготовлення меморіялу з докладним обговоренням згаданих угорі трьох точок не можна було здійснити у короткому часі, що залишився до виїзду в Рим. Тому вирішено обмежитись до справи американських українців, і такий скорочений меморіял наші делегати, разом з Митрополитом, представили Папі під час авдієнції 27 жовтня 1902 року. В ньому автори вказали на недостачу наших священиків серед емігрантів і з тим на брак потрібної їм духової помочі.
Це є причиною, чому американські українці стаються легкою добичею місцевих некатолицьких мільйонерів і байдуже відносяться до святої віри. Бракує в Америці священиків тому, що невідрадні відносини, в яких працюють ті, що вже там є, не можуть бути принадою для потенціяльних кандидатів, які радо поспішили б до своїх нещасливих братів на місійну працю.
«Наші русько-католицькі душпастирі, — читаємо в меморіялі, — були спочатку призначувані на душпастирські посади в Сполучених Державах нашими руськими галицькими митрополитами і стояли під їх юрисдикцією.
Пізніше, в наслідок рішення Конгрегації для поширення віри вилучено з-під юрисдикції галицького митрополита й поставлено під юрисдикцію американських латинських єпископів. Хоч однакові по вірі та чужі по обряду й народності, без розуміння характеру й потреб своїх вірних, без знання богослужебної мови й обряду — не могли ті архипастирі «пасти стадо Христове», як належить.
Що гірше, вони стали вельми неприязно ставитись до руського обряду й клира і зробились тим самим ненависними для русинів. А коли ж до того почали вимагати, щоб церкви, здвигнені трудом і потом працюючого руського народу, були інкорпоровані до латинських дієцезій і записані як власність на ім’я єпископа, то це впровадило між нашими вірними крайнє обурення, явні конфлікти і їх розриви з тими єпископами.
Деякі місцеві наші священики, віддані душею справі святої Церкви, піддалися тим намовам і далися намовитися до дії, над якою ми якнайбільше боліємо й яка, коли не була б швидко відхилена, мусіла б нанести якнайтяжчу шкоду русько-католицькій Церкві».[14]
Справа нашої Церкви в Парані становить другу частину меморіялу, а кінчиться він проханням до Папи заснувати для американських українців «Архиєпископство в Сполучених Державах і два єпископства, одне в Канаді, а друге — в Парані».[15]
Меморіял, датований 20 жовтня 1902 p., підписали «в імені руських представників, духовних і світських, зібраних на раді у Львові 8 вересня 1902 року: д-р Іван Бартошевський, почесний крилошанин Митрополичої Капітули і професор Львівського університету, д-р Константин Левицький, крайовий адвокат, о. Данило Танячкевич, парох Закомар’я, о. Іван Негребецький, парох Залісся, та Іларіон Огоновський, професор Академічної Гімназії у Львові.
Цікаво, що бракує тут підпису Митрополита Шептицького. Можна здогадуватися, що він відмежувався від того меморіялу, вважаючи створення архиєпископства й двох єпископств у той час нездійснимим, а крім цього він уже в серпні 1902 року писав, що для нашої Церкви в Америці призначили візитатора із одної з угорських єпархій.
Варто згадати, що одним із кандидатів на пост візитатора був о. Амвросій Полянський, москвофіл, який був раніше парохом у Пітсбурзі (1891-1895), звідки вернувся до Галичини і працював у Стрийщині. Коли він відмовився від поновного виїзду до Америки,[16] візитатором став о. Андрій Годобай, ставленик мадярського уряду.
Приїхавши до Америки, він натрапив на передбачувані Митрополитом Шептицьким труднощі. Галицькі священики поставилися до нього ворожо, а частина закарпатських священиків прийняла його з резервою, мабуть тому, що мадярські урядові газети містили доноси на тих із них, які відважилися називати себе русинами.[17]
Як би не було, о. Годобай почав свою працю серед наших емігрантів, вивчив англійську мову, нав’язав контакти з латинськими єпископами, а в 1904 році виїхав до Риму, щоб здати звіт із своєї діяльности. При цій нагоді він відвідав також Митрополита Шептицького у Львові. У червні того самого року Папа Пій X вислав до Америки кардинала Сатоллі, щоб розслідити відносини у нашій Церкві. Одночасно мадярський уряд вислав туди свого відпоручника, який мав зустрітись з кардиналом і схилити його до перефорсування на єпископа свого кандидата, мабуть, о. Годобая. На його утримання мадяри асигнували 25,000 корон.[18] У справі єпископа їздили до Риму також о. Іван Валій, єпископ Пряшева, і о. Юлій Фірцак, єпископ Мукачева, а мадярський уряд, як доносила газета «Келеті Ертезіто», вирішив вислати до Америки одного із угро-руських єпископів для «відповідного» влаштування церковних і шкільних відносин серед переселенців греко-католицької о віроісповідання.[19] З галицького боку газети подавали, що єпископом для американських українців мав стати о. д-р Микола Демчук, василіянин і ректор греко-католицької семінарії св. Атаназія в Римі,[20] але остаточно перемогла пропозиція Митрополита Шептицького призначити о. Степана Сотера Ортинського першим нашим єпископом в Америці. Його кандидатуру потвердила Апостольська Столиця 26 березня 1907 p., а 27 серпня того ж року він приїхав до Америки.
[1] Ісидор Сохоцький. Українська Католицька Церква візантійсько-слов’янського обряду в ЗДА. (Філядельфія, 1959). стор. 206-207 і Осип Кравченюк. Початки Української Католицької Церкви в Америці (Детройт, 1985), стор. 8-9.
[2] Там же.
[3] «Меморіял у справі руської Церкви в Америці». Діло 21 грудня 1902 р. (3 січня 1903 р.), стор. 1.
[4] Діло, 11/24 квітня 1902 p., стор. 2.
[5] Діло, 2 квітня 1902 p., стор. 2.
[6] Діло, 18 грудня 1903 p., стор. 2.
[7] «Митрополит Шептицький про відносини між Римською Курією з русинами». Діло, 12/25 серпня 1902 p., стор. 3.
[8] Там же.
[9] Там же.
[10] Там же.
[11] Там же.
[12] Там же.
[13] Там же.
[14] «Меморіял у справі руської церкви в Америці». Діло, 21 грудня 1902 — 3 січня 1903 p., стор. 1.
[15] Там же.
[16] Діло, 9/22 травня 1902 p., стор. 2.
[17] «З Північної Америки»; «Габемус папам». Діло, 11 вересня 1903 p., стор. І.
[18] Діло,22 червня 1904 p., стор. 2 і 16 липня 1904 p., стор. 2.
[19] Діло, 10 грудня 1906 p., стор. 2.
[20] Діло, 14 липня 1906 p., стор. 2.
