Причини браку священичих покликань у нашій Церкві

Всі погодимося, що живемо в небуденних часах. На наших очах прийшло до стрімголовної переоцінки давніх вартостей, до небувалих змін в політичному, суспільному, економічному, культурному, та виховному житті. Це, що до недавна ще було непорушною святістю, зникло з обріїв зацікавлення, або так захитане в основах, що перестало нею бути. Безпереривно слухаємо й читаємо про кризу — кризу родинного життя, кризу авторитету, кризу духовости людини, кризу віри і релігії. Важко було б сьогодні застановлятися над їхніми причинами, хоча це явища важливі, спеціяльно в поясненні питання браку священичих покликань у нашій Церкві.

Відповідь на це питання також складна, як і складною є доба, яку переживаємо. Коли говоримо про кризу в релігійному питанні, тоді можна сміло сказати, що сьогоднішня зматеріялізована доба, визначена релігійною байдужністю, яку багато людей виправдує тим, що не важне в що я вірю, важне, щоб взагалі мати віру, бо віра, це приватна справа, справа між Богом і мною.

Таке «модерне» наставлення до віри спричинене модним сьогодні лібералізмом, доведе до релігійної розгнузданости не лиш вірних, але й серед частини священства. Модерний лібералізм – недуга, яка своїми симптомами непомітно доводить до щораз більш жахливих наслідків. Недавно, визначний американський соціолог, на доручення американського латинського Єпископату, студіював причини упадку релігійности в Америці. Після більш як дворічної праці, він дійшов до висновку, що сьогодні латинська ієрархія і духовенство в Америці перебувають в стані цілковитого духового та інтелектуального банкротства. Про це широко писала американська преса.

Покійний Кардинал Дель Аква заторкаючи це питання висловився так: «Частина священства є також відповідальна за кризу в Церкві, бо вона, своєю невідповідальною поведінкою внесла замішання серед вірних, що не сприяє розвиткові Церкви, тому що вона хоче зірвати з усім що через передання та історію прийшло до нас».

В згаданих твердженнях криється частина правди. Під впливом самолюбних і дуже часто, звихнених забаганок людина відсунула від себе духові вартості й хоч ще не відкидаючи цілком релігії та віри в Бога, трактує Його як щось дуже далеке, з чим може і не прийдеться їй зустрітися. Так людина, віддалюючи себе поволі від Бога, затрачує рівночасно свою віру до всього і всіх та йде своїм власним шляхом, визбувшись всяких засад та принципів – не відрізняючи добра від зла. Така постава принесла негативні наслідки для цілого суспільного життя, в якому віра й релігія стали поволі ніби непотрібним балястом. Будучи в безпереривній погоні за чимсь новим – нехай і гіршим, даючи перевагу матеріяльним вартостям над духовими, людина розгубила себе та втратила здоровий глузд для своєго існування.

Ось лиш кілька прикладів про наслідки такого викривленого модернізму в церковному житті:

На основі статистичних даних Ватикану за час 1939-63 священичий стан покинуло 563 священиків а від 1964-70 – 113,440. Передбачують, що за дальших 5 років священичий стан покине приблизно 20,000 священиків.

В 1965 р. католицька Церква в Америці мала 48,992 студентів, богословії а в 1971 р. це число впало до 25,710.
Що року в Америці приблизно 2,000 священиків покидає священичий стан.
В Італії в роках 1941-50 число священиків впало на 29% а на сьогодні воно впало до 40%.
Еспанія 1961 р. мала 8,397 студентів богословії а в 1971 р. лиш 3,361.
В Бразилії 1962 p. було 1,772 студентів богословії, а в 1969 р. лиш 870.
В Римі минулого року дві римські семінарії дали всього 14 священиків.
В Австрії 1971 р. вписалося на теологію всього 51 студентів.

Центральне статистичне бюро у Ватикані. виявило, що сьогодні 1/5 парохій у світі не обсаджені священиками.

І врешті, за статистикою, число зголошень на богословію в 1971 р. обнизилося в загальному на 4,000, тоді, коли число католиків зросло на 19 мільйонів. Тих прикладів можна б навести десятки.

Згадані явища мають без сумніву вплив і на наше суспільство, нашу молодь, бо ж серед цих явищ живемо, але вони мають і свої окремі українські притаманності. Хто з нас звертає сьогодні більшу увагу на знання віри, науку історії української церкви, українського церковного обряду, церковного співу, навчання релігії українською мовою – все це відсунено у сліпий кут – мовляв живемо в новому, модерному світі і немає часу звертати увагу на перестарілі поняття. Результат такого поступовання, це є механічне відмовлювання молитов, легковажність до Богослужень та релігійних практик, легковажність до рідної мови, нашого обряду, яким нажаль і частина нашого священства не надто зацікавлена, а до цього махінальність у відправі Богослужень, плитонькі стандартові проповіді і т.д.

Чи вичислені явища можуть причинитися до розвитку релігійности серед нашої молоді? Чи можуть причинитися до збільшення покликань до священичого стану ? – Ледви! Бо церква, яка не має священичих покликань, призначена на самознищення. Такі факти обсервуємо в нашій Церкві, яка не йде, як бажало б ся, до світлого Воскресіння, а наближається чимраз до Голготи.

Тому в цю грізну хвилину нам треба основніше і частіше призадумуватися та присвячувати більше уваги проблемі священичого доросту в нашій Церкві, шукати виходу зі скрутного положення не дорогою самообвинувачення, а продуманою послідовною працею і жертвою, бо за дальшу долю нашої Церкви відповідальні ми всі. Зректися цієї відповідальности, це ніщо інше, як виставити себе на засуд наступних поколінь.

Саме ця відповідальність наказує нам сьогодні аналізувати причини, витягати на денне світло всі, хоча й болючі, неґативні явища, щоб тим краще збагнути не лиш причину, але також і причинитися до розв’язки складного питання.

Висловлені в дальшому думки, в більшості не є виключно моїми думками. Це впершу чергу думки наших священиків: з різних країн нашого поселення. Серед тих думок є також думки наших богословів, бувших семінаристів – молодих ще людей. Їм присвятимо найбільше уваги, бо прислухуючись до них, видається мені, найскорше дійдемо до основних причин.

На початок лише кілька цифр. Папський Шематизм за 1971 р. виказує такий стан наших богословів-студентів:

ЗСА:
Філядельфія 18
Стемфорд 17
Чікаго 1

Канада:
Вінніпеґ 2
Едмонтон О
Саскатун 2
Торонто 14

Інші країни:
Австралія 2
Австрія 1
Англія 4
Аргентина 2
Бразилія 1
Німеччина 17
Франція З
Югославія 21

Коли зважити, що поважна частина нашого священства вже у старшому віці то щойно тоді зрозуміємо небезпеку для дальшої долі нашої Церкви. Подані числа, це лиш число богословів-студентів і невідомо ще, який відсоток з них закінчить студії, а дальше, який відсоток висвятиться.

До цього долучується дивний, але і вимовний факт створювання штучних перешкод для наших священичих покликань зі сторони деяких чинників, як от – обмежується доплив до Малої Семінарії в Римі де є ознаки початків їх штучної ліквідації, робиться труднощі у вписах, в студентів не шанується ідеалістичного наставлення молодих людей до справ нашої Церкви, обряду та звичаїв. В результаті у великій Семінарії в Римі в 1968 р. 34-ох студентів покинуло студії лиш тому, що не пошановано їхніх переконань, їхнього позитивного наставлення до справ Помісности нашої Церкви.

З 34-ох питомців лиш 11 не втратило віри. Решта пропала для нашої Церкви на завжди, їхні покликання змарнувалися. Цих 11 питомців на щастя знайшли гостинне приміщення на теологічному факультеті інзбруцького університету. Знайшли приміщення і зрозуміння, але на жаль у чужих. Будучи в турботі за священичий доріст в нашій Церкві, вони минулого року написали у зверненні до священичого Т-ва ім. св. Андрея таке:

«Сьогоднішній юнак що вступає в мури української духовної семінарії вразливий на всі явища, які діються в нашій Церкві. Він рівночасно кладе вагу на це, наскільки ним цікавляться, як за нього дбають, цінять його свободу і т.д. Наскільки прикладається уваги збереженні чистоти обряду Помісної Української Церкви й української церковної і національної свідомости.

Тимчасом він зустрічається ось з чим: деякі владики, виславши кудись питомця, залишають його самим і фактично про нього забувають, хоч питомців в них мало. Також часто питомець не одержує відповіді на листи. Питомець чується ізольованим і не знає для кого і чого він там є. Скрайня пасивність його наставників, що мали б бути його архипастирями впродовж його священичого служіння, аж ніяк не заохочує його до священичого стану.

Українські Владики, згідно з ІV Архиєпископським Синодом 1969 р. твердять, що ведення декотрих наших духовних семінарій і бурс наскрізь недостатнє. Тимчасом у проводі більшости наших семінарій сидять люди, яким сміло можемо сказати, взагалі не залежить на Помісній Українській Церкві, не говорячи вже про священичі звання і покликання. Залежить їм радше на власних інтересах, або як показує стан в ЗСА – на переведенні в дійсність якогось псевдовізантизму серед нашого духовенства. /Тут мова про «українські» семінарії у Вашінґтоні і Стемфорді/. Усе це не може не відбитися у ніжній ще душі кандидата до священства.

В роках 1967-68 з Української Папської Колегії в Римі відійшло 34-ох питомців, з яких щонайменше 20 могли бути добрими священиками. Явище страшне. По різному стараються насвітлити цю подію, але в результаті ними знехтувано і залишено на призволяще. Яка страшна відповідальність перед Богом і людьми.

У ЗСА зі семінарій у Стемфорді і Вашінґтоні, та навіть у Бразилії й інших країнах українського поселення, доходять до нас вістки про наших друзів, що перейшли до різних обрядів, на латинство, православіє, або взагалі захиталися у вірі. Безперечно, не можна всіх тих людей виправдати, але сміло ставимо питання – хто їх до того стану скрайностей допровадив і хто скалічив їхні душі на ціле життя?

Гляньмо на питомців в Інзбруку. Хто ними цікавиться ? Вони наче ізгої. В мирян вони знайшли вирозуміння і щире серце, а у священиків — головно упередження. Хто зі священиків, з доручення чи без доручення Владик, поїде до них, відправить Богослуження, дасть кілька конференцій, заохотить їх, роз’яснить їм певні справи, скріпить їхні надії? Лиш декілька священиків до тепер це сповнили і питомці були їм вдячні. Але бувають і такі, що приїзджають ніби на прогульку, а властиво на це, щоб аж «надто добре» підглянути кожнього зокрема, знайти якісь прогріхи і донести до «власть імущих». Пощо це робиться? Ради чого? Не знаємо. Замість помогти, ще й підкопується. А доброзичливого зацікавлення з боку Ієрархії і священства немає, хіба лиш тоді, коли їм слід послужити.

Далі наболіла справа целібату. Наша Церква обстоює свою традицію допускати до священства теж кандидатів у жонатому стані. /Усіх затривожених можемо запевнити, що і при засаді вільного вибору целєбсів у нашій Церкві не забракне/.

В міжчасі коли наша преса подала до відома, що Конґреґація для Східніх Церков заборонила нашим владикам висвячувати жонатих кандидатів то сейчас бачимо реакцію: вже кілька подань наших друзів завернено. Зрозуміло, що така постанова спиняє доріст покликань Помісної Української: Католицької Церкви. Тут наглядно маємо змогу переконатися, що Синодальні постанови наших Владик, це лиш архівальний документ «ад акта». Чи обстоюємо старі права і традицію, чи ні? Чи воліється, щоб і надалі спекулювалося, як це було в минулому, щоб їхалося до Югославії, Відня, Парижу, щоб крадькома одержати свячення? Це може звучати смішно, але так виглядають справи, коли узурпується прадавні церковні і народні права.

При всіх тих обставинах питомець, кінчаючи богословські студії і бажаючи одержати свячення, чи в жонатому чи безженному стані, опиняється на леді. Він не знає чи він одержить свячення чи ні, хоча гаряче того бажає. Надто багато залежить від того, «чи він буде мати щастя» і чи владика вважатиме за відповідне його висвятити. І так сьогодні, в той час, коли проголошується що «жниво велике, а женців мало», коли видається гарячі і палкі послання про покликання зі закликами до молоді, батьків і виховників, коли з друкарських машин виходять фрази «юначе, ходи за мною», бачимо молодих закінчених богословів, котрі палко бажають служити Богові і свойому народові як священики: одного в Торонті другого в Мюнхені, третього що приїзджає з Буенос-Айрес до Риму, /а побоюємося, що їхнє число внедовзі збільшиться/, їм свячень не уділюється мимо найкращих рекомендацій. Нас, тривожить цей стан і ми хочемо мати після завершених студій і добрих рекомендацій повну ґарантію, що станемо священиками, а не залежатимемо від наскрізь особистих розрахунків. Ще раз заявляємо, що вже найвища пора раз на завжди покінчити і з такою аномалією.

Слова ці – це голос молодих кандидатів до священичого стану. Насувається питання — чому цих 34-ох молодих питомців покинуло Семінарію в Римі і як виглядало їхнє «бунтарство» яке їм закинено. Відповідь на це питання нехай дають їхні власні слова в листах:

Один молодець пише так: … «За правдиву ідею треба нераз перетерпіти. Саме тоді, коли наклепи не перестали ще котитися в наш бік від добре відомих Вам «українців», правду кажучи, найбільше зацікавлення і до нас виявили не церковні чинники, а миряни …»

Інший питомець такими словами пише про себе … «Хоч я ще дуже молодий, не маю ще 23 років і стою перед вибором стану, котрий в мойому випадку є священство – так перед моїми очима являються всі труднощі, які готові мене стрінути в житті – та ідеал священства стоїть мені перед очима. Моліться за мене, щоб я став добрим священиком і міг служити Богові, своєму українському народові й Україні, якої я ніколи не бачив, але так дуже її люблю, як щось найдосконаліше — бо я цілим єством українець !» І цей молодець удостоївся «титулу» бунтаря та примушений був покинути мури Семінарії в Римі.

Ще інший лист: … «деколи людина, що вчиться на священика, коли прочитає і почує думки мирян в справі покликань, то прямо моторошно і соромно робиться, що ті, котрі повинні проповідувати слово Боже, часто далеко менше віри в Бога мають, як ці, що це слово приймають. Наша праця на еміграції має бути підготовкою до нашого розмаху в рідному краю. Там будемо мати лікарів, інженерів, науковців і т. д. та не буде священиків. Там лишень працюй і тому і нас треба – бо лише тоді сповнимо своє завдання перед Богом, Церквою, історією і своїм народом…»

В іншому знова листі, зустрічаємо такі слова: … «Хоч я довго змагав до священства, це рішення вимагало від мене багато душевної напруги. Стан нашої Церкви сьогодні, різні непорозуміння, свари, можуть чоловіка хіба відстрашити від священства, а не захопити. А далі прикрі досвіди в Римі, в Колегії св. Йосафата, «гончі листи» про нас, щоб не допустити нас до дальших студій і свячень – також не можуть мати позитивного впливу на молоду людину, що вибрала священство. Чи був би світ такий лукавий, якщо б люди між собою щиріше поводилися ? Ми українці терпимо пересічністю, а нам слід вибиватися на висоти, отож слід відмовляти собі дочасних приємностей, щоб осягнути намічений ідеал»…

/Закінчення буде/

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>