Примарні блукання роздвоєних душ

Гадюче поріддя, як можете ви говорити слова добрі, злі бувши… Добра людина з доброго скарбу добро виносить, лиха з лихого скарбу лихе виносить.
Мт. 12: 34-35

The philosopher might speculate, but the theologian must submit to learn.
John Henry Newman (1801-1890) (англ. кардинал, богослов і письменник)

І

Примару «українського секуляризму» відкрив смиренний філософ український, Осип Федорика. Не пожалів друкарської фарби двох чисел чікаґівського «Українського життя» (1 і 15 лютого ц. p.), щоб у статті п. н. «Затрачені виміри» виявити всі його «страшні несумісності, збочення і спотворення». Очевидно, на думку автора, такий збочений і спотворений «український секуляризм» створює величезну небезпеку для св. Віри, Церкви, моральности, католицької доктрини й дисципліни. Занепокоєний цим наш філософ піддав «український секуляризм» критиці, що нагадує твори наших богословів-полемістів» із XVI-XVII ст., але коли відкинути орнаментальний стиль авторового опису, то скоро показується, що, по суті, п. О. Федорика нічого нового не сказав, отже й нічого не відкрив. Думки, висловлені ним, ми чули часто, навіть на проповідях у наших церквах, читали їх в англійських додатках газет «Нова зоря» і «Шлях», або в отвертих листах фіктивних «Доречних», оспорювали їх у розмовах і дискусіях на зборах. Читач далі дивується несерйозності, а навіть філософічній абсурдності тверджень автора, наявним його фобіям і параноїдальним маренням, і не малій дозі фарисейського лицемірства. Беручи це все до уваги, читач переконується, що авторові «Затрачені виміри», — це ніякий новий «Ключ царства небесного» для українських емігрантів, а політичний памфлет (автор сказав би «меланж»), що інтерпретує релігію в термінах політично-партійних потреб «українського життя» і близьких йому політичних потреб всесвітнього «секуляризму», що в своїх теїстичних й атеїстичних формах однаково вважає існування націй найбільшою перешкодою для своїх утопійних цілей.

Добре, але що це таке «секуляризм», а зокрема «український секуляризм»? Під «секуляризмом» автор розуміє «радикальне заперечення трансцеденції і рішення будувати «Новий чудовий світ» (назва твору Ал. Гакслі, 1894-1963) без Бога, без Христа і Його Церкви». Вірно! Такий «секуляризм» існує, він уже більше ніж столітньої давности і він завзято атакує Бога, Христа, церкву, св. віру і є дійсно найбільшою загрозою для християнства. Особлива його небезпека полягає в тому, що він часто атакує церкви із середини, інфільтруючи їх своїми визнавцями, що часто доходять до високих постів у християнських церквах, де проповідують «нову» теологію. Католицька церква не є вільна від цієї інфільтрації; факти про приналежність різних церковних достойників до масонських льож чи навіть комуністичної партії були проголошені і ніким не були заперечені. Комуністична інфільтрація у католицькі Церкви Південної Америки, — це загально відоме явище.

Питання тепер стоїть, що з цим всесвітнім «секуляризмом» і його завзятою атакою на св. віру й церкву можуть мати спільного українські емігранти? (Федорика адресує свій опис їм, а не українцям на Рідних землях). Федорика признає сам, що «український секуляризм» (очевидно емігрантський) не є «безбожний», тобто він не будує свій «світ» без Бога. Небезпеку «українського секуляризму» для св. віри й церкви О. Федорика бачить в тому, що він «удомашнює віру й руйнує її з середини», але особливо небезпечний він, на думку О. Федорика, тим, що «безскрупульно намагається підкорити собі Католицьку Церкву українців у діяспорі та заставляє її служити своїм припадковим, переминаючим, мінливим і дочасним цілям». Тут безскрупульно кажеться про Патріярхат УКЦ і п’ятнується його, як інтриґу українських «секуляристів», але про це скажемо далі. Хочемо тільки застановитися, наскільки «удомашнення» віри, руйнує її з середини? Шукаючи за клясичним прикладом «удомашнення» віри, ми скоро натрапляємо на наших польських сусідів, які справді максимально удомашнили були свій католицизм. У Польщі католик був синонімом польського патріота, Католицька Церква у Польщі не була «універсальна» чи «римська», але польська. Навіть «Матка Боска» стала для польського народу «Крульовом Корони Польскей». Польські священики були, насамперед, патріоти. Вони очолювали резистанс проти гітлерівських окупантів, гинули в страшних муках у гітлерівських кацетах, стояли зі св., Дарами в першій лінії варшавських повстанців. Які ж є наслідки цього «удомашнення» віри? Наслідки такі, що Польська Католицька Церква проявила небувалу силу й спаяність у боротьбі з атеїстичним комунізмом. Католицький резистанс у Польщі зумів забезпечити таку свободу віровизнання для громадян Польщі, про яку не можуть і мріяти громадяни інших комуністичних держав. Він виявив повне банкрутство комуністичних ідей (тут жарт: Чому в Польщі будують округлі костьоли? Щоб комуністи по кутах не ховалися). Володарем душ у Польщі людовій є Примас Кардинал Вишинський, а не партійний секретар Ґерек. Ватиканській «остполітік» був це факт незручний і ватиканські достойники їздили до Варшави, щоб змінити відношення сил, але це їм не вдалося. Серед польського єпископату вони не знайшли ні одного єпископа, що хотів би збунтуватись проти Примаса Кардинала і його церковної політики, Таким чином, приходимо до висновку, що польське «удомашнення віри» не тільки, що не зруйнувало її з середини, але, навпаки, допомогло осягнути важливу перемогу над воюючим атеїзмом!

Коли писатимемо про те, як собі наш філософ уявляє «удомашнення віри» українськими емігрантами, то дуже просимо наших читачів не сміятися із деяких сміховинних тверджень автора. Просимо зрозуміти, що погляди автора відзеркалюють тільки його українофобію, яка як кожна фобія (непоборний, нав’язливий страх), є хворобою, що може мати джерело в емоційних захворюваннях, неврозі, іноді перевтомі, іноді в психічних зворушеннях. З цього погляду, нашому авторові належить наше співчуття, а не наш насміх. Погляди автора на «український секуляризм» узагалі можуть мати також джерело в душевній роздвоєности людини, на очах якої дійсно занепадає св. віра й церква, а життя людини «розщеплюється, атомізується й остаточно хаотизуються в релятивізмі й суб’єктивізмі», але різні «фобії» дозволяють авторові, як у байці Крилова, побачити тільки комашку (український секуляризм), а недобачати слова (всесвітній секуляризм, який спричинив глибоку кризу в Католицькій Церкві: втечу священиків, їхні оженення з монахинями, занепад католицьких практик, лівацькі кличі в різних ліберальних католицьких журналах і газетах, антихристиянську науку деяких католицьких теологів, поширення різних екзотичних культів тощо), і наш філософ б’є «комашку», чим нагадує приповідкового мужика, якому цигани вкрали коня, а він прийшов додому й вибив за те свою жінку.

Українофобія автора проявляється в подратуванні з приводу кожного вияву українства в церкві. Він немов цей молодий священик, що прибувши до нової парафії, негайно наказав переляканим сестрицям забрати геть усі вишивки з церкви, бо вони перешкоджають молитися. Для О. Федорика проявами українського секуляризму в церкві є листопадові чи січневі молебні (подібні молебні відбуваються в усіх католицьких церквах світу), участь в панахидах за героїв (любов до батьківщини, її оборона, пам’ять про героїв — це часті теми св. Письма), молитви перед бенкетами й після бенкетів (традиційний звичай українців споживати Божі Дари в супроводі молитви), каплички чи церковці в етнічному стилі на наших курортах (тут незрозуміло, чому гуцульська церква в Гантері перечить католицькій доктрині, а ультрамодерні «страхопуди» що їх будують деякі парафії — то вже ні), мистецькі хори й відправи в церкві при повному бракові атмосфери молитви (чи рак-ен-рол, відтанцьований молоддю до звуків джесової оркестри, дійсно збільшує «атмосферу» молитви? Це популярне явище в латинських, а навіть деяких наших церквах, священики які твердять, що молодь, «переживає релігійну екстазу»), і, врешті, спільні Богослуження українських католиків, православних і протестантів, що для автора не є ніяким виявом екуменізму, а тільки «політичною демонстрацією». Такі є прояви «українського секуляризму», що є «релігійно-церковно-політичним мелянжем, який інтерпретує релігію термінах національно-політично-партійних потреб». «Наслідки такого «знаціоналізованого» католицизму, повчає автор, «це відсепарування релігії від моральности». Тут шановний автор зійшов на слизьке: українці в ЗСА й Канаді не тільки, що не є «аморальною бандою злочинців», але навпаки, втішаються загальним признанням за свою моральну поставу, за те, що їх прізвищ не знайти в кримінальних хроніках. «Українці — це люди, що бережуть закон, ходять до церкви, важко працюють», сказав командант поліції в Філядельфії репортерові. «Якщо б усі були такі, як вони, я не мав би що робити в цьому місті».

Український секуляризм ще не вплинув на моральність українських емігрантів, як і не вплинув на них усесвітній секуляризм, що зробив уже справжнє спустошення серед американських католиків, головно серед молоді. І коли ми з турботою дивимося на нашу українську молодь, що перебувала й перебуває під постійним атеїстичним обстрілом у середніх і вищих школах, ми можемо певно ствердити одну істину. Молодь, яку батьки рано навчили української молитви, спільно разом з нею молились, водили її до української церкви, навчили церковних обрядів, української мови, історії, культури, далеко менше підпадає загальному моральному розкладові разом з його атеїзмом, конфліктом Генерацій, наркоманією, втечею з рідних домів чи політичним радикалізмом. Асимільована молодь далеко легше сприймає сучасний розклад, бо це освячений для неї «way of life» сучасної американської молоді. Задивлений на «комашку» наш філософ не бачить всього трагізму ситуації сучасної американської молоді, йому здається, що «відходом від моральности» буде «марш рівним кроком» кількох пластунів з прапором, які прийшли до церкви помолитись за пластуна Романа Шухевича. Тут відсеперування п. О. Федорики від моральности є очевидне, бо він свідомо лицемірить!

Найгрізнішим виявом «українського секуляризму» для нашого філософа є патріярхальний рух. На думку шановного автора, «партикулярність» й «помісність» якоїсь церкви є несумісні з католицизмом, бо через них наступає «розтеч», «занепадає віра й надхнення», заперечуються «правди й вартості, що держали вкупі Церкву», «атомізується й хаотизується віра». Автор твердить, що патріярхальний рух «свій погромницький похід на життя віри» зформулював і зактивізував славетним гаслом: «Змагання за Патріярхат, це малі маневри за українську самостійність» і заповідає, що власне це гасло перейде в «анали української релігійної несамовитости». Патріярхальний рух, — це відкритий секуляризм і його небезпеки для св. віри й церкви не можна зрозуміти, коли дивитися тільки з «українського становища», яке домінує над релігійним сумлінням (?! — Л. Ш.). Особливу небезпеку і показчиком профанації і політизації церковного життя, бачить автор у тому, що «протагоністи т. зв. церковно-релігійного осамостійнення звертаються не до вірних своєї конфесії, не до українських католиків, як одного тіла з виразним профілем, вирізьбленим католицькою догмою і доктриною, а звертаються до номінальних католиків (тих що тільки є католиками за метрикою) і… православних, а може теж і протестантів. Закінчивши свою тираду проти патріярхального руху і проти його «екуменічних маневрів» з православними й протестантами, автор переходить у ділянку футурології, подаючи своїм читачам таке конкретне передбачення: вийшовши зі ствердження, що «процесами секуляризації і відкатоличення керують специ, треновані в Других Відділах» (тобто в західніх розвідках — Л. Ш.), майбутні чиновники Міністерства Культів і Звичаїв, що вміють вигравати на патріотично-релігійно-соборницьких сантиментах, то вони цілком певно доведуть до «резиґнації, зречення з католицької віри своїх батьків, дідів і прадідів, що цю віру вірно зберігали». Футуролог О. Федорика твердить, що патріярхальники перейдуть на православ’я, підкреслює, що вони безхарактерні, політичні спекулянти.

Вказавши пальцем на «головне лихо», О. Федорика негайно теж показує головного виновника.

Думаю, що ця ревеляція буде дуже під смак авторовим однодумцям, «Доречним» та їх більше чи менше замаскованим покровителям. «Український секуляризм», що щораз «відчутніше натискає на надприродне життя Католицької церкви українців», каже О. Федорика, але його не принесли «старі емігранти». Цей «небезбожний» наш секуляризм прийшов з новою хвилею політичної еміграції і приніс з собою те, що є найфатальнішою характеристикою старокраєвого, знаціоналізованого католицизму, а саме відсепарування релігії від моральности». Свят, Свят, Свят! Отже навіть Слуга Божий Митрополит Андрей очолював «знаціоналізований католицизм», толерував сепарування релігії від моральности. І подумайте люди добрі — з такого аморального старокраєвого «знаціоналізованого» католицизму виросла церква св. Мучеників, зродились ісповідники св. віри! Договорившись до абсурду, п. Осип Федорика ще раз виявив власну сепарацію від моральности, бо брехня-лож, наклеп, ненависть, нетерпимість і непримиренність, несправедливість можуть від­повідати нормам т. зв. «комуністичної моралі», але в ніякому разі не відповідають нормам моралі християнської.

Брехня-лож, — це частий інструмент у філософічному трактаті автора. Св. євангелист Йоан сказав нам, хто був батьком лжі (Йо. 8:44), а в багатьох інших місцях св. Письма читаємо, що брехня-лож є шкідлива, віруючому заборонена, що вона буде покарана. Для О. Федорики все це немає найменшого значення! Він цілком легко каже, що всі сини священиків у Галичині були атеїстами чи агностиками, хоч легко назвати прізвища тих, що ними не були, а навіть пішли хресною дорогою за Бога, церкву, нарід. Він цілком легко вигадує якихось «розвідників», що нібито очолюють рух за «секуляризацію й відкатоличення» (тобто патріярхальний рух), хоч таких «розвідників» у природі немає, а вони існують тільки у викривленій фантазії московсько-більшовицького «агітпропу» й відповідно до того розмальовані в сатиричному журналі, що появляється на Україні, «Перці». Чому наш філософ намагається відобрати хліб московсько-більшовицькому «аґітпропі», цього вгадати не можна. Його єреміяди з приводу панахид по атеїстах і агностиках у церквах «знаціоналізованого» католицизму, так на рідних землях, як і на еміграції, мають характер доносу до «власть імущих», щоб доказати їм, які вже ми нікудишні «католики». На щастя, це вже пройдений час, коли в нашій Церкві дехто від­мовлявся відслужити панахиду за «схизматика» Шевченка чи «атеїста» І. Франка. Знаменний пере­ворот стався, коли в 1953 році, латинська шкільна кураторія, якій підлягають і підлягали українські католицькі школи, наказали були молитись за Сталіна. Цей наказ зігноровано, за те перше велике свято в пошану Тараса Шевченка відбулось ще цього року, в одній з українських католицьких шкіл.

Характер «доносу» має теж авторова футорологія. Говорити про майбутнє «Міністерство культів і звичаїв» у Києві, це значить твердити, що український «секуляризм» має не то фашистський, не то комуністичний характер, а також, що майбутня вільна українська держава контролюватиме (як гітлеризм чи більшовизм) «культи й звичаї» отже буде тоталітарною державою. Це зовсім не відповідає програмам націоналістичних груп. У вільній Україні, якщо прийняти загальну опінію так на рідних землях, як і на еміграції, церква буде відділена від держави і ніякої контролі держави над церквами й культами не буде. Церкви й культи розвиватимуться вільно згідно з власними статутами.

Ніякої «священної Богобоязні, що втілюється в моральності релігійного надхнення» немає в авторовій картині патріярхального руху, чи в його футорологічних здогадах, що рух цей закінчиться переходом на православ’я. Ця картина до краю викривлена, для автора кожний об’яв, — це «кричуща неправда», навіть коли його «з високого місця» впевняють, що (Патріярха Йосифа) слово лунає і слава сіяє по всім світі. Для «Української Церкви» під проводом свого Патріярха автор має повну зневагу, бо в ній «добре будуть почуватись агностики, позитивісти, богемісти, свідки Єгови, ногомийці, бігамісти, баптисти, адвентисти, радикали, марксисти і фашисти; всі з’єднані пахом тієї самої крови». І уявіть собі, що автор пише ці нісенітниці тоді, коли один погляд на ліберальну католицьку пресу (напр. «Національний католицький репортер» або єзуїтську «Америку» (вистачає, щоб пере­конатись, що власне в католицькій Церкві іде завзята боротьба за те, щоб у ній добре почувалися бігамісти, чужоложці, гомосексуалісти, радикали і марксисти, (але не фашисти), щоб у церквах якнайбільше модернізовано Богослуження, щоб жінки були допущені до священодійства, щоб дозволились запобіжні середники проти запліднення і щоб дозволилось, в окремих випадках аборти. Пахом якої крови об’єднані вони? Пахом всесвітнього секуляризму, який руйнує церкву з середини. Вплив цих ліберально-секулярних течій в Американській Католицькій Церкві більший, як про те загально думають. Вистарчить подивитися на модерний американський катехизм. Там написано про Воскресіння, яке є основою всієї християнської науки, що Воскресіння нетреба розуміти як «поворот до життя після смерти в поточному розумінні». Заперечення Воскресіння, катехизм не пояснив, чим воно в дійсності було. «А коли Христос не воскрес, то марна проповідь наша, марна віра ваша», писав св. Павло в посланні до Коринтян (1, 15:14)». Тут дальших пояснень вже не треба.

Реасумуючи вважаю, що це не є завдання для наших філософів воювати проти Патріярхату УКЦ, проти патріярхального руху, воювати памфлетами, гідними пера Ярослава Галана чи Тараса Мигали. Якщо п. Осип Федорика не фарисей і не ідеолог «українського секуляризму ч. II, який так дуже зі своєю ідеологією вкладається в лінію «Українського життя», а справжній філософ, я дозволю собі переказати йому пораду, що її дав колись Гамалиїл фарисеям. «Зоставте цих людей, лишіть їх, бо коли від людей цей задум чи ця справа, вона сама собою розпадеться. Коли ж від Бога, ви не здолаєте звести їх зі світу — щоб ви часом не стали противниками Бога» (Діяння 5:38-39). Не Федорикам, редакторам «Українського життя» і псевдо-католицьким «універсалістам» в нашій Церкві рішати про дальшу долю Української Католицької Церкви. Церква — це суцільна скликана Богом спільнота і про це свідчить вся наша історія. Без Божої волі вона не загине, навіть якщо керівники ватиканської «остполітік» вирішили, що в Україні наша Церква вже не існує, а на розсіянні вона повинна скорше чи пізніше злитися з Римською Церквою. Політика «злиття» там, політика «злиття» тут. Щоб нас просто не було. Очевидно, наша Церква в Україні існує і за даними експертів (проф. Боцюрків) має 3-4 єпископів і 335 священиків, у тому в одному Львові — 80. Цікавий парадокс: вона існує, але у ватиканських шематизмах її немає. Навіть не відомо, на що тепер Ватикан кладе більшу вагу: св. віру по всьому світу чи тільки на універсальну католицьку «державу»?

У наступній нашій статті спробуємо заналізувати ці течії й напрямки філософічної думки в світі, що мали непереможний вплив на виникнення «псевдо-католицького» універсалізму. Це «гадюче поріддя» секуляризму мало теж свій вплив на нашу Церкву в ЗСА й Канаді. Наскільки воно мало теж вплив на автора нашого трактату, Осипа Федорику, про це важко сказати. У його трактаті таки більше спідні його особисті «фобії» і параноїдальні уявлення, ніж вплив серйозної літератури. У житті автора стались значні зміни, що мали вплив на його свідомість. Ось «Декалог українського націоналіста» служить тепер О. Федориці до покпинок над католицькими редакторами, за те, що вони в католицькій пресі його «уточнюють» (важливий вияв українського «секуляризму»). Тут не важно, що насправді його ніхто не уточнює, але важне те, що був час, коли автор, сам знав його напам’ять, а за те, що його інших учив, польська поліція часто його запрошувала до «цюпи». Але в цей давний, неповторний, романтичний час, О. Федорика теж був грішний «український секулярист». Він «радикально заперечував» католицьку доктрину й дисципліну, ходячи «парадним, ритмічним кроком» на гору Маківку, де правилась панахида на могилах УССів, що з них дехто міг бути «агностиком чи атеїстом». Коли польські поліцисти, що теж не любили українських «секуляристів», старалися прогнати їх з Маківки, О. Федорика «справно» зманіпулював релігійні й церковні справи для суто політичного маневру» і зробив бешкет, за що польська поліція його арештувала й поставила перед суд. У лютому 1933 окружний суд у Стрию покарав був О. Федорику 4 роками тюрми за те, що сьогодні він називає «удомашненням віри й руйнування її з середини». Ніяких закидів п. О. Федориці не робимо; ми свідомі того, що можна тепер думати інакше, як думалось колись, і навіть може бути таке, що в майбутньому думатимемо інакше, як думаємо тепер.

Під сучасну пору, нашій Церкві й українській нації загрожують далеко страшніші речі, ніж абсурдна своїм змістом антиукраїнська пропаганда на сторінках «Українського життя». Прочитавши статтю О. Федорики, старинні римляни сказали б: «Розділились гори й зродилася сміховинна миша». Але й цих страшніших речей не біймося, бо нації теж створив Господь Бог (Пс. 86:9), вони ходять в світлі Його (Одкровення 21:24). І прийде час, коли вільні нації прийдуть до Господа Бога й принесуть Йому свою славу і честь. Прийдуть й українці й матимуть багато чого нести, православні, католики й протестанти. Бо вони не жаліли свого життя в боротьбі за Бога, за церкву, за святу віру, як жоден інший народ у світі! І це що українці принесуть, Господь Бог прийме. І так воно буде!

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>