Присвятім великопісні молитви для просвічення вселенських наслідників Христової Церкви

Дехто оправдано може поставити питання, а чого молитись за просвічення вселенських наслідників Христової Церкви, таж вони є для того, що нам повинні вказати молитовний напрям Христової Церкви. Це свята і незаперечна правда, але, на жаль, дійсність виявляється іншою. Вселенські керманичі, ті, що є, і ті, що претендують на вселенських наслідників Христової Церкви, мають інші виміри, далекі від суто релігійно-християнських цілей і змісту. У зміст їх діяльности від деякого часу вкорінились, з однієї сторони, централістично-імперські, а з другої — домінуючо політичні впливи. Тут, в першу чергу, маємо на увазі вселенський центр християнства, до якого належить і наша Українська Католицька Церква, себто Апостольську Столицю. Без найменшого сумніву, під тим оглядом не набагато відстає Вселенський православний християнський центр, яким є Царгород, а про московський християнський центр немає потреби згадувати. У лябіринті політичних калькуляцій Апостольська Столиця затратила принципи Христової Церкви, у наслідок яких терплять Церкви східнього обряду, а серед них можна в першу чергу назвати нашу страждальну Українську Церкву.

Час відлиги у Вселенському Центрі — Римі, який започаткував св. п. Папа Іван XXIII і впустив трохи свіжого повітря, дуже скоро проминув. Пригадаймо собі Вселенський Собор Ватиканський II, який започаткував уже згаданий Папа Іван XXIII, відмовився від політично-імперської централізації, прийнявши в цьому напрямі лібералізаційні ухвали й постанови, надано національним єпископським конференціям більше свободи вирішувати деякі свої внутрішні питання. Цей же Вселенський Собор Ватиканський II офіційно визнав, що Апостольська Столиця кривдяче ставилась до Католицьких Церков східнього обряду, себто її не трактовано на рівні.

Ця відлига у ватиканських колах причинилась до пожвавленого діялогу з вселенським православ’ям. Знаємо, що в наслідок того знято клятву, яка довгі століття лежала між римо-католицькою і православною Церквами. Зроблено добрий крок до того — «щоб усі були одно». Христова Церква почала віддихати на повні легені і прямувати до спільного розуміння Христової Церкви. Але чомусь скоро призабувся недавно відбутий Вселенський Собор Ватиканський II та всі його рішення і постанови. На жаль, і від самого ствердження на тому Соборі, що Апостольська Столиця по-мачушиному трактувала Католицькі Церкви східнього обряду, тим же Церквам не стало легше, бо для цього нічого не зроблено.

Незабаром прийшло до централізації. Для цього можуть послужити Папські Синоди, на форумах яких обговорювалось багато різних проблем і приймались відповідні рішення і постанови, але вони не ставали зобов’язуючими, аж поки їх не благословив папа. На жаль, ці гарні думки і пропозиції рідко коли були благословенні. В дійсності, це був тільки форум нарад і дискусій, які не знаходили пристосування у житті Церкви. Ватиканським колам найбільше приманливим був діялог з Москвою не тільки у релігійно-християнському, але і політичному аспектах. Тут може послужити такий факт. У Римі відбувся Синод Української Католицької Церкви під проводом Патріярха Йосифа, який тривав від 25 листопада до 2 грудня 1980 року, і на цьому Синоді прийнято спільний документ усіма учасниками Синоду «Торжественного заперечення канонічности т.зв. «Львівського Собору» («Патріярхат», січень 1981 p., стор. 10). На цей документ запротестував Патріярх Пімен до Папи Івана-Павла II, який, відповідаючи, не визнав цього документу, бо, мовляв, він його не затвердив. Дозволимо собі зацитувати уривок листа Папи Івана-Павла II до Пімена:

«Святіший Престол непохитно залишається на позиції, яку він завжди зберігав у відношенні прав українських католиків…» шкодує з приводу такого опублікування, яке мало місце ще перед тим, «як я сам познайомився з цими документами, але він незабаром повідомив усі нунціятури в країнах, де існують громади українців-католиків, про те, що ці тексти не були одобрені, і тим самим позбавлені будь-якого офіційного характеру. Рівночасно була поставлена вимога не публікувати і не розповсюджувати цих документів. Ні один орган Святішого Престолу не згадав про це».

Це був суто політичний, а не християнсько-релігійний факт. Чи маємо тут назвати покликання чотиричленної Комісії, яка мала «ділити» наші церкви. Богу дякувати, що був у цій комісії довголітній каторжник, Блаженніший Митрополит Володимир Стернюк, який мав відвагу виступити проти пропозицій висланників Ватикану і стати в ім’я правди в обороні нашої страждальної Церкви. Так само не з християнсько-релігійних мотивів прилучується Перемишльську єпархію УКЦеркви, ділиться УКЦеркву на Закарпатті й словакізується та цілковито відривається нашу Церкву на Пряшівщині. Напевно не з суто християнських мотивів було призначено аж п’ять польських єпископів на Україну, також варто б пригадати, за ким стала затримка, що досьогодні Слугу Божого Митрополита Андрея Шептицького не піднесено і не прилучено до лику святих. Мабуть, тут навіть зайво згадувати про справу, що досьогодні Папа Іван-Павло II, який свого часу після смерти Патріярха Йосифа говорив, що Покійного треба шанувати і цінувати, бо він змагався за добру справу, але досьогодні тієї доброї справи офіційно не визнав.

На жаль, вселенські керманичі забули про свої злосні ухвали і постанови, а про Нагірну проповідь Ісуса Христа, яка є есенцією Христового вчення, немає потреби і згадувати, бо це все для них давно, давно було, а їм присвічує політика. Чи можна не згадати імперського володіння Апостольської Столиці, яка, поза ухвалами Синоду УКЦеркви, номінує нових єпископів і понад голову Глави нашої Церкви Патріярха Мирослава-Івана розсилає свої укази і розпорядження. Так було у недавно минулому за св.п. Патріярха Йосифа, і так є тепер.

Це було причиною, що заставило редакцію звернутись до наших читачів, щоб у цей Великий Піст молились за батька Вселенської Церкви у Римі та його помічників, як і Інших вселенських провідників Христової Церкви, щоб їх Всевишній Господь просвітив, дав Божу ласку побачити справжнє велике жниво у Божому Винограднику, щоб зберігали Божі Закони і, виконуючи їх, не керувались політичними й імперсько-централістичними мотивами. Знайдім до всіх них зрозуміння, бо ж і вони люди, які так само схильні до гріха. Але у цей Великий Піст молімось за їх просвічення, за їх навернення на правдивий шлях.

Покажім, що ми, вірні Української Католицької Церкви, не прошаки, нічого для себе не вимагаємо, що нам не належить. Ми. себто вірні нашої УКЦеркви, видержали майже півстолітнє безпощадне переслідування за Христову Церкву і за нашу приналежність до Апостольської Столиці, за що заплатили, як казав на Вселенському Соборі Ватиканському ІІ св.п. Патріярх Йосиф — «горами трупів і ріками крови», але видержали. Ледве чи серед вселенських керманичів Христової Церкви є такі, які знають, що значить страждати за Христову віру?

Ми маємо зрозуміння до всіх слабощів Апостольської Столиці на чолі з Святішим Отцем Іваном-Павлом II і в дусі Великопосного прощення та каменноугольної і найбільшої Божої Заповіді — Любови — прощаємо за Вашу кривдячу поставу — трактування нашої УКЦеркви. Просім Всевишнього Господа Бога, щоб нам допоміг разом з усіма християнами з чистим серцем і душею,зустрінути це радісне Христове Воскресіння.

М. Г.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>