Уклін вам, українська громадо!
Українці у світі — це звучить щемливо, як біблійно-суворі рядки Лесі Українки: «Розбий, розвій нас геть по цілім світі — тоді либонь жура по ріднім краї навчить нас, як і де його шукати». А тимчасом в XX столітті розсіяння стало для нас реальністю. Я сам був за Уралом і в Східньому Сибіру, були зі мною теж краяни, а навколо чужина будила тугу і навівала ідеалізацію у спогад рідного гнізда. І квилив Шевченків пророчий зойк: «України далекої, може, вже немає». Була у спогаді й трута словами Василя Стуса: «Яка нестерпна рідна чужина».
Поняття рідного краю — це категорія душі нашої і форма нашого самоусвідомлення на землі. Коли ми шукаємо себе, сенсу життя, і своєї суті, то знаходимо на карті світу і в історії світу передусім свій народ, свою мову і пісню, свою культуру, яку маємо й далі культивувати, якщо у нас є вага і снага духовна. За тією суворою правдою стоїть азбука нашої духовної генеології: «Перебувайте в Мені, а Я в вас. Як та вітка не може вродити плоду сама з себе, коли не позостанеться на виноградині, так і ви, як в Мені перебувати не будете». Ці великі слова з Євангелії від Іоанна стосуються небесної вітчизни. Але стосуються вони й земної нашої батьківщини, бо хіба не переконалися в тому люди викорінені, відчужені від своєї культури, від свого коріння, що при силі зачахли, бо стали нікому не потрібні?
«Коли хто не буде перебувати в Мені, той буде відкинений геть, як галузка, і всохне» (від Іоанна, 15-6). Коли ми в руслі своєї ріки ідентифікуємо себе зі своєю сутністю, тоді можемо настроїтись на позитивну хвилю праці на людській ниві й нести мир в душу та випромінювати його навколо себе і бути у згоді з собою. Існує щось глибинне, щось первинне і містичне в позитивному самоусвідомленні народу як цілости, що забезпечує гідність кожної особи золотим фондом наших історичних надбань, наших страждань, нашої історичної борні за право жити і з ясним лицем бути собою під небом Господнім. Може, ми найкраще відчуваємо його в голосі Ніни Матвієнко:
«Ой, роду наш красний, роду наш прекрасний,
Не цураймося, признаваймося — небагато нас є».
Нас більше, ніж ми думаємо, але суть у тому, що ми є і будемо, що ми співаємо, сміємось і плачемо в смутку й радості, що в нашій глибині є закопаний скарб великої гідности, що ми є щось більше за нашу злиденну видимість. Тільки у високих постатях, у зоряні хвилини зблискують грані того великого скарбу, засипаного, захованого від нас самих і світу.
В цьому велика драма нашої історії, і кожна постать несе цю живу драму в собі. В цьому і приваблива її сила, що будить в кожному поколінні високий ідеалізм. Картаючи себе за всі каліцтва й вади, мусимо дякувати Богові за розвинене почуття рідні в нашому народі, за глибоко вкорінене почуття національного болю, за прагнення святині, що живуть молоді покоління духом ідеалізму і дає несподівані сходи там, де наче й не сіялось…
Насправді — сіялось. Силою історичних умов за постійного національного гніту ми, українці, стаємо потаємними сіячами. Хотілося б побачити пам’ятник таємному сіячеві — безіменному, загубленому в бездоріжжях упертому чоловікові, що, догоряючи в безвісті, передає юним іскру найсвятішої любови, офірности й віри в наш скарб. Він втілює прагнення відновити перервану естафету, прагнення відживити приглушену волю до життя, по суті, прагнення регабілітувати сам знецінений і зневажений божественний дар життя.
Сіяч натрапляє на сиротливу людину, яка вважалась і почувалась нікому не потрібною у світі відчуження, де кожен сам по собі, й нікому нікого не треба. І тут, у пануючій ночі — таїнство: запалюється маленький вогник,’ в якому тріпоче одвічне прагнення людини до світла. Чи маємо ідеалізувати наш скарб? Це святиня, що будить, зобов’язує і дає душі відчуття центру, дає силу й терпіння в розхитаному світі, що від втрати рівноваги схиляється в безодню відчаю. Та маємо животворити душею наш скарб, перетворити його у вівтар, куди приносять в офіру всі сили душі найкращих літ. На битих шляхах історії, може, це найбільше в нашому житті — щедро приносити дар і складати на вівтар.
За Богом молитва і за рідним краєм офіра не пропаде. Скільки їх безслідно кинули своє життя на чужих барикадах за хвилинний міраж! А скільки розміняло життя за дзвінку монету! Найважчою нині проблемою по обидві сторони океану, либонь, є проблема людини, здатної нести тягар обов’язку, а отже, і зберігати вагу. Гетівське «гомункулюс» з «Фавста» перестає бути загадковим образом. Нині вже косяками плавають у житейському морі такі собі обтічні стандартизовані люди з колби, без пам’яти про Бога і батьків, жаль батьків, мову батьків. Проходять і зникають. Без страждань,без драм.
На Україні ми болісно відчуваємо тиху трагедію спихання в безодню невідомости, бо ми — перший полігон жорстоких експериментів сталінсько-брежнєвської системи в країні, яка себе називає першопрохідником у перетворенні світу на засадах матеріялізму. Свище маховик уніфікації облич, русифікації народів, безгосподарної метушні, авралів і плян за будь-яку ціну. Тут не до етики, не до моралі. Люди знесилені. Ми весь час на дорозі збочень від ідеалу істини, добра, краси.
Оглядаючись, приходимо до пам’яти і згадуємо — важкий гріх самозневаги. Цілі десятиліття ми читали пласкі антиукраїнські сміховинки про інтелігенцію в еміграції. Правда, ми брали з тієї каламуті хоч якусь інформацію. Подруге, ми брали лекцію, як не можна опускатись до неповаги людини, а отже, самого себе. І до неповаги того спільного, що має бути вище за нас. Настала пора — рідні наші поза межами України, передати вам нашу подяку за те, що ви існуєте, за те, що поміж чужими народами бороните честь українського імени своєю працею і людською вартістю, за те, що вас не покидає рятівний національний біль і тривога, за те, що свято бережете пам’ять, духовні цінності, реліквії батьківщини. За видані книги і за збережений рівень культури і, зокрема, також за збережені форми нашого правопису. Живі й нині вже неживі українські в’язні сумління вдячні вам за те, що ви словом, ділом і в помислах напоїли спраглого і відвідали його у в’язниці. Хай же надалі єднає нас праця на ниві народній, хай єднає нас любов — творча і винахідлива. І послання Шевченкове хай звучить нам щодня:
І оживе добра слава — слава України.
І світ ясний невечірній тихо засіяє.
Обніміться ж, брати мої, молю вас, благаю.
