О Предвічний, прости, що у храм Твого світла приходим
Почорнілі, зболілі, неначе чорнозем розритий.
Гаснуть зорі з-під стіп обважнілих, розпухлих походом.
Криють янголи лик, бо їм лячно на нас подивитись.
Нас, Всесильний, побач: на землі нас могутні не знали,
Коли брали у нас до зерна пропотілу сторицю,
Щоб колесами тіло живе, розкроївши на шпалах,
Повезти в ненаситного гніву столицю.
Всі ми тут. Почисли, бо числа нас нікому не знати,
Нас, що сонні міста у зловіщому році обсіли,
Нас, що йшли, щоб скарби прапредківські міняти у ката,
За останок життя: свого ж хліба шкуринку зчорнілу.
Ти прости, що хмаринок хапаються пальці кістляві…
Нехоронені ми: дідусі, юнаки, немовлята.
Неоплакані йдем у притвори Одвічної Слави
Непохитною скаргою мовчки до віку стояти.
Ми не просимо кари на них, Ти бо Сам справедливий,
Покоряєш неситі серця в їх жорстокій гордині,
Тільки нашим кісткам повели сколоситися жнивом,
Жнивом волі новим, що ніхто не візьме з України.
