Радість богопосвяченого життя

«Іди за мною» – із цих слів починався шлях апостолів. Заклик Христа стати і вирушити за ним щодня приєднує до Церкви-прочанки нових членів. Іти за Ісусом – це рішення-відповідь того, хто почув покликання. Саме про покликання я хотів би з вами поговорити.

 132939665_833386307483759_5996020263325207001_nДехто вважає, що покликання – це спосіб життя людини, її соціальний, як також і церковний статус. Обираєш ти: бути жонатим або безженним, вивчитися у семінарії і стати священником або лікарем чи вчителем, зрештою, бути мирянином чи вступити до монастиря. Слово «покликання» чомусь часто асоціюється з пошуком відповіді на запитання «як» (відповісти на ньогоРед.). Хоч коли ми звертаємося до слів Христа «Іди за мною», це «як» є зовсім тихим, ніби другорядним: «прийди і подивися», бо розуміння прийде потім. Та й про спосіб цього шляху Той, Хто кличе, подбає, лише йди. Покликання ніяк не є можливим без діалогу: хтось кличе когось, хтось комусь відповідає.

«Габіт не робить монаха» – це твердження я почув із уст старших співбратів, коли розпочав шлях богопосвяченого життя. Я приїхав в Україну 10 років тому з твердим бажанням стати монахом. І коли бачив співбратів у габітах – чорних, із білою колораткою на шиї та великою вервицею на поясі, то страшно бажав щонайшвидше завершити кандидатуру і почати новіціят, бо на початку новіціяту були облечини: чин одягання в монаший одяг. Але габіт насправді не зробить із тебе монаха, як, зрештою, й монаші обіти.

Це сьогодні ми (ченці та черниці) належимо до певних церковних структур, інститутів богопосвяченого життя: монастирів, чинів, згромаджень, а первісний монастичний рух не був структурований, без формаційної програми і тимчасових обітів. Це був рух мирян, які прагнули йти за Христом у радикальний спосіб, відкидаючи всілякі стосунки, речі, бажання і навіть помисли, які могли б завадити крокуванню за голосом Того, Хто кличе. Вони уподібнювалися до патріарха Аврама, про що писали Євагрій та Іван Касіян: «І промовив Господь до Аврама: Вийди зо своєї землі, і від родини своєї, і з дому батька свого до Краю, який Я тобі покажу» (Бут. 12, 1). Це називалося «йти у відречення», що означало залишити звичний спосіб життя, дім і родину та розпочати радикальний духовний шлях. Для багатьох слово «відречення» звучить негативно, як втрата чогось, однак для монахів відречення не було втратою, але здобуттям. Із тих часів змінилися обставини, змінився світ і спосіб комунікації, але незмінним залишився Той, Хто кличе. А це означає, що не затухнув шлях відречення.

Без відречення важко уявити монашество, як, зрештою, і саме християнство неможливо уявити без жертви Відкуплення. Ми, християни, бачимо в жертві Ісуса набагато більше, аніж несправедливе вбивство, приймаємо цю жертву і доторкаємося до початку нового життя, бо Він долає смертю смерть. У подібний спосіб монахи, коли складають обіти, часто використовують образ смерті: надягають мантію, яка символізує гріб, лягають хрестоподібно на підлозі храму, над ними співають поховальні стихири тощо. З одного боку, трагічний, незворотно сумний образ, а з другого, із християнської перспективи, образ надії та радості нового життя. Понад те, кожен християнин у Хрещенні торкається як смерті, так і Воскресіння: у водах хрещальних помирає стара людина і народжується нова – зодягнутий у Христа християнин.

Тому шлях відречення, яким іде богопосвячена особа, не є якимось відокремленим шляхом у Церкві. Це ми, християни, йдемо за тим самим Христом, тільки спосіб нашої ходи виглядає по-іншому.

Коли я вступив до Згромадження, мої давні знайомі з певним острахом слухали про те, що я маю складати якісь обіти: послух, убожество і чистота. Для них ці слова звучали страшно, мене навіть шкодували, тому чимало зусиль довелося докласти до того, щоб пояснити, що чернецтво зовсім не є кроком безнадії людини, яка не знайшла себе у житті, втратила будь-який натяк на радість і вирішила скоїти якесь «соціальне самогубство». Обіти я приймаю добровільно, свідомо, мені вони подобаються. Ось, для прикладу, послух ззовні здається добровільним рабством: ти складаєш цей обіт і попросту мусиш виконувати забаганки людей, які стоять вище від тебе на єрархічних сходинках. Для мене обіт послуху закорінений у довір’ї – до Бога і до Містичного Тіла Христа, яким є Церква. З причини духовної сліпоти ми не бачимо, наскільки щільними є наші зв’язки між собою. Знаком несокрушимої єдності Церкви є Таїнство Євхаристії: всі ми причащаємося Тіла і Крові Христа, і ця Його Кров тече по наших жилах. Ми, християни, є не просто формальними братами і сестрами, ми – єдинокровні. І коли Господь кличе до існування в своєму Тілі спільноту, то дбає про кожного її члена. Обіт послуху не є закликом для сліпого послуху – я не виконуватиму ніякого наказу або доручення, що спонукатимуть до гріха.

Для редемптористів (а я є членом Згромадження Найсвятішого Відкупителя) обіт послуху – це вияв однодумності у виконанні місії, до якої покликав нас Господь: голосити Велике Відкуплення.

Із великим здивуванням люди чують про обіт убожества чи нестяжательства, бо багатьох він провокує сприймати тебе як жебрака, інші ж вважають його лицемірним, бо не раз чули історії про «батюшок на джипах». Жартома я відповідаю, що ми в монастирях живемо за принципом комунізму: від кожного по можливостях, кожному по потребі. Насправді в спільнотах намагаємося жити за принципом сім’ї – з людьми, яких самі собі не вибирали, але які послані нам Богом. А Його вибір я вважаю кращим від своїх виборів, очікувань та уявлень. І ми ділимося хлібом і дарами, служимо один одному. Обітом убожества створюємо чергову можливість спільноті діяти як єдиний організм, бо, викидаючи зайвий мотлох із життя, набагато легше побачити людину.

Ледь не першою ознакою богопосвяченої особи, яку згадують люди, є її безженний стан. Вочевидь, тому, хто приміряє на себе роль ченця, стає ніяково, неприємно. Що тут скажеш? Це не для кожного. Але ті, котрі до такого способу життя покликані, в своєму покликанні знаходять радість, а не смуток. Ніхто нікого не змушує до богопосвяченого життя, у монастир ґвалтовно також ніхто не вводить, бо свобода вибору людини є священним даром Бога. Ти обираєш целібат, але не закриваєш серце егоїзмом. Навпаки, ти його широко відкриваєш, тому тебе називають братом, сестрою, матір’ю і отцем.

Історія богопосвяченого життя – це не історія людей, які складають обіти. В обітах виражається спосіб такого життя, але вони не є метою в собі. Покликання – це діалог, без якого ні обіти, ні габіт, ні прекрасний монастир не матимуть жодної вартості. Щойно ти втрачаєш відчуття перебування у стіп Учителя, і тебе захоплює буденність та підступає смуток, але звертаєш погляд на Нього, і народжується радість, ти почуваєшся на своєму місці.

Коли я складав вічні обіти, на них завітав один співбрат з Іспанії – старець, який дуже сильно полюбив Україну та українців. І після того, як я, тримаючи руку на Євангелії, прийняв обіти чистоти, убожества і послуху, а також обіт витривання в Згромадженні, він підійшов до мене зі словом привітання і сказав: «Цей шлях буде непростий, але він того вартий». Так воно і є.

Свіжий номер

2-3 (490) 2022 Обкладинка для сайту