Радість богопосвяченого життя

Іди за мною» – із цих слів по чинався шлях апостолів. Заклик Христа стати і вирушити за ним щодня приєднує до Церкви-прочанки нових членів. Іти за Ісусом – це рішення-відповідь того, хто почув покликання. Саме про покликання я хотів би з вами поговорити.

Дехто вважає, що покликання – це спосіб життя людини, її соціальний, як також і церковний статус. Обираєш ти: бути жонатим або безженним, вивчитися у семінарії і стати священником або лікарем чи вчителем, зрештою, бути мирянином чи вступити до монастиря. Слово «покликання» чомусь часто асоціюється з пошуком відповіді на запитання «як» (відповісти на нього – Ред.). Хоч коли ми звертаємося до слів Христа «Іди за мною», це «як» є зовсім тихим, ніби другорядним: «прийди і подивися», бо розуміння прийде потім. Та й про спосіб цього шляху Той, Хто кличе, подбає, лише йди. Покликання ніяк не є можливим без діалогу: хтось кличе когось, хтось комусь відповідає.

«Габіт не робить монаха» – це твердження я почув із уст старших співбратів, коли розпочав шлях богопосвяченого життя. Я приїхав в Україну 10 років тому з твердим бажанням стати монахом. І коли бачив співбратів у габітах – чорних, із білою колораткою на шиї та великою вервицею на поясі, то страшно бажав щонайшвидше завершити кандидатуру і почати новіціят, бо на початку новіціяту були облечини: чин одягання в монаший одяг. Але габіт насправді не зробить із тебе монаха, як, зрештою, й монаші обіти.

Повністю статтю читайте у паперовому варіанті

Свіжий номер

4 (486) 2021 4_2021