Історичне послання Святішого Отця Івана Павла II до Блаженнішого Патріярха Йосифа з 19 березня 1979 р. у справі Тисячоліття офіційного прийняття християнства на Україні-Русі викликало назагал позитивні коментарі в українській пресі. На цю тему автор цих рядків написав свої зауваження п. з. «Знаменне послання Папи» в 3 ч. журналу «Дзвони» за 1979 р.
Але інакше зустріли цього листа в Москві — так православні кола, як і політична влада, а також деякі росіяни за кордоном. Одну таку реакцію зреферуємо і скоментуємо. Йдеться про статтю проф. Олівіє Клеман, зфранцуженого росіянина, проф. семінарії св. Сергія в Парижі. Він помістив свій критичний коментар у впливовому французькому щоденнику «Ле Монд» ще влітку 1979 р. Зараз після появи цієї антиукраїнської статті з невиправданою критикою Папи я написав довшого листа-статтю до редакції «Ле Монд», яку, на жаль, редакція не помістила, виправдуючися тим, що моя стаття переходить рамки відповіді читачів у листах до редакції. Її помістив журнал «Ешанж», видаваний групою українсько-французької молоді в Парижі. Тому що цей журнал друкується французькою мовою і він недоступний більшості читачів, які можуть бути зацікавлені російською реакцією на листа Папи, знайомимо читачів «Патріярхату» з нашою відповіддю.
Проф. Олівіє Клеман, закидаючи Папі Іванові Павлові II, що в листі до українців з 19 березня ц. р. потрактував проблему церковної єдности політично, він сам же підбудовує свої «поважні» застереження політичними міркуваннями. У наміченій новій орієнтації Апостольського Престолу у стосунку до православних, насамперед російських і до політичної Москви, проф. Клеман бачить віднову колишнього «релігійного колоніалізму» латинської Церкви щодо сходу, хоч сам автор дуже свідомо просуває цілі російського церковного імперіялізму. Затривожений, що папа у згаданому листі до Кард. Йосифа Сліпого прийняв «мову найкращих українських націоналістів, він сам користується мовою реакційних російських єдинонеділимців, нині змодернізованих під фірмою НТС.
До таких висновків приходимо, читаючи статтю Олівієра Клеман в «Ле Монд», 11 серпня 1979 р. п. з. «Мова українських націоналістів — Іван Павло II і православні». Але в тій статті є також низка контроверзійних відомостей, як також інтерпретацій папського листа, з якими важко погодитися, коли уважно прочитати цей документ.
Насамперед, щодо фактів, а може скорше термінології. Професорові Клеман не подобається, що папа вжив термін «Русь» для теперішньої України чи тої цілої історично-етнічної спільноти, яка в 988 р. під володінням Володимира Великого прийняла в Києві християнство. Виглядало б із статті, що Іван Павло мав би вживати назву «Росія», бо «рік 988 для російських православних є роком хрещення їхньої країни». Треба віддати належне папі, що він не вживає терміну «крайніх українських націоналістів», лиш історичний, найближче до дійсности пристосований термін — «Русь», у який могли б не лише українці, але й білоруси, а також сьогоднішні росіяни вкласти свої первопочатки християнства. «Націоналістичний термін» для Руси 10 стол. була б назва «Україна», але папський лист намагається дуже обережно окреслити складну історичну й етнічну дійсність східньої Европи тогочасною назвою. Щобільше, у листі є натяки, що з Києва християнство було поширене й до сьогоднішньої Росії: звідси воно «перейшло і до країніх місцевостей Руси, що були положені на схід сонця і на північ». Це виразний натяк на білоруські землі та Новгород, частину нинішньої Росії. В кінцевому уступі папського листа є ще також згадка і про неукраїнців, коли Іван Павло II каже, що «поручає Божественному Спасителеві усіх нащадків того хрещення, яке щаслива Русь отримала вже перед тисячу роками». Здається, що більш обережно і дипломатично годі було висловитися.
Православний автор вимагає, щоб Папа говорив про хрещення Росії (а не Руси), бо мова про Русь-Україну, це спроба поділу Російської Імперії. Спадкоємцем Києва і київського християнства мала б бути для Олівіє Клеман Росія, бо Україна виникла значно пізніше, щойно в Польсько-Литовському королівстві під назвою «Малої Росії» та за українських козаків в 17-18 стол. Це чергова історична й термінологічна неточність, крім фальшивої історії етногенези східніх слов’ян. Теперішня Україна і з нею суміжні землі, головно Білорусь, носили в Польсько-Литовському королівстві назву Русь, в той час коли в більшості про землі на півночі говорилося, як про Московське Царство, Московію. Це ж саме царство, коли заключило союз-протекторат з Руссю-Україною Б. Хмельницького, почало поступово вживати назви до території України «Мала Русь чи Малоросія», яка то назва остаточно стала офіційною аж за Петра І. Отже, коли говорити про спадщину Київської Руси, то вона насамперед належить народові, де саме хрещення відбулося і де київське християнство процвітало, а також народові, який найдовше ту первісну назву «Русь» зберігав (подекуди до поч. 20 стол.). Цікаво, що навіть совєтські російські історики не йдуть так далеко, щоб стосувати до 10-13 стол. назву Росія, а лиш «Київська Русь» (напр., Б. Греков). Термінологія й історична концепція Олівієра Клеман є мовою передреволюційних російських централізаторів і сучасної націоналістичної (імперської) Російської Православної Церкви.
Належить визнати слушність професорові Клеман, коли він спростовує в папському листі нефортунно оформлений пасус, що «християнська віра прийшла до київської Руси з Риму через Константинопіль». Автор листа, очевидно, хотів сказати, що в той час існувала єдність між Римом і Константинополем. Це виразно видно з дальших рядків листа. Чи з цього приводу аж треба було заперечувати ідею про першість Риму, як апостольської столиці, можна сумніватися навіть у світлі східньої еклезіології.
Другим моментом, який ми квестіонуємо в статті Клеман, є оцінка Берестейської Унії 1596. Автор закидає папі, що цей підносить Унію, як «щасливий вислід, хоч лише частковий» з метою відновлення церковної єдности. З дальшого випливає, що папа в інтересі екуменізму не мав би підносити справу унії 1596 p., бо це означає діялог з православними відбувається не на рівній стопі, «а лиш з становища сили, що приводить» до того, щоб від православних відривати цілі церковні провінції.
При всьому критичному наставленні до умов і контексту Берестейської Унії та концепції уніятизму (а цей автор публично це висловив), не можна говорити, що ця унія була одностороннім і накиненим актом Риму чи польської зверхньої політичної влади. Якщо б не було ініціативи самих українських і білоруських єпископів, поважної частини духовенства і світських діячів, ніколи б до унії не дійшло. Отже, вона відбулася не у висліді насильства, але з ініціятиви самих представників православної Церкви на Русі, хоч Рим і католицька Польща цьому сприяли і мали, цілком певно, свої не лиш чисто релігійні цілі. А хто їх немає, не лише прихильники українського патріярхату сьогодні, але й автор статті в «Ле Монді», відживлюючи російські великодержавні цілі?!
А вже ніяк не можна порівнювати акти знищення Уніятської Церкви на Україні, а ще перед тим за царату і на Білорусі, як насилля, що було відповіддю на «насилля унії». Хоч Польща воліла унію з Римом, але толерувала у своїх кордонах поряд також православну Церкву, а так само певні права мало православ’я під Габсбурґами. Але «насилля» Росії в 1838 і 1875 pp., чи навіть насилля толеранційного акту з 1905 р. (супроти уніятів), як і насилля Сталіна в 1945-49 pp., були тотальними і виключними. Олівіє Клеман, що-правда, нічого не згадує про те, як російські царі і святіший синод повелися з уніятами в 19 стол., хоч співчуває долі репресованих українців католиків під комунізмом. Але належить з усім притиском сказати, що Сталін лиш здійснив політику своїх попередників — цілковито викоренити сліди окремої української чи білоруської Церкви, пов’язаної з Римом, бо це могло бути скріпленням національної самобутности цих народів.
Олівіє Клеман признає, що в процесі історичного розвитку створилася окрема «фізіономія» уніятської Церкви на Україні та що на сході є тенденція «уважати Церкву як національний вимір». Якщо це було природнім для росіян, румунів, сербів, болгар чи інших, чому воно не мало б бути дійсним для українців православних чи католиків? Хиба лише тому, що воно могло б за собою потягнути послаблення імперії, колись царської, а тепер совєтської, а все таки тієї самої — російської?! Дуже погану ролю виконуватиме Російська Церква для православ’я, коли інтереси останнього буде утотожнювати з інтересами єдиної Росії.
Чи Папа Іван Павло II змінив своє екуменічне наставлення до православних, можуть сказати інші, ближче причасні до теперішнього папи. Сам я, читаючи кілька разів його листа до українського Патріярха Кардинала Сліпого, цього не зауважив. Папа бажає щирого і нового пособорового екуменізму, але не ціною відписання уніятів, яких доля є не лише історією (минулим), але і трагічною сучасністю — на їх землі, а поза нею — життям і прагненням майже двох мільйонів вірних, яких годі робити «розгрою» різних сумнівних діялоґів. Якщо православні Церкви, головно Російська в СССР і за кордоном бажає щиро екуменізму, повинна в ім’я повної свободи сумління визнати існування цього історичного феномену, і можливості такої чи іншої унії людей або й народів, до яких та Церква мала історичні претенсії.
Іван Павло мав право звернути увагу на це православним партнерам, і в цьому його видатна заслуга на відміну від екуменізму, практикованого за Павла VI, коли дехто готовий був уважати справу уніятів, як «закриту сторінку», приймаючи «теперішний стан релігійної приналежности». На щастя, за Івана Павла II такий псевдоекуменізм вже став «закритою сторінкою».
