Частина III
Кожен знає, що нині це вимагає від Церкви — Вселенської і нашої частини Вселенської — ідейної боротьби з атеїстичним комунізмом, що його в Україні силою впоюють чужі, а чимало й своїх. Церква мусить також зайняти становище до загарбання ворогом України, бо тут ідеться не тільки про соціяльну науку Церкви, але також про національне і церковне перетривання, «щоб не зникнути з лиця землі та не перейти до історії, як віджитий і мертвий первень…»[1] Без самостійної України загрожене не тільки існування народу, але й існування Церкви в Україні. А без живої матірної Церкви нема виглядів для Церкви і на поселеннях.
Факт, що Блаженніший вказує на таке післанництво Церкви, не значить однак, що Він трактує Церкву як середник, підпорядкований націоналізмові чи суто політичним цілям. У всіх наведених прикладах Церква мала б діяти автономно, з власної ініціятиви, із зрозуміння власного післанництва, а не під стороннім натиском. Отже, всі ці завдання, що їх Блаженніший вичислює, це — Його інтерпретація вимог соціальної науки Церкви в наших часах. Ці завдання Церква мала б здійснювати згідно з своїми засадами і законами:
«Церква має не тільки свою науку проповідувати, але також працювати для її здійснення в житті — і то не тільки в житті одиниць, але теж в людському суспільстві та його інституціях. В наслідок цього Церква мусить виступати проти всього зла в світі — проти безправства — і то не тільки проти несправедливих вчинків, але також проти безправства інституціоналізованого (несправедливих устроїв і обставин). Церква має безправство пізнати, його виявити, затаврувати і — наскільки їй є можливо, засобами, що є в її розпорядженні, їх відсунути,— перебороти. Це саме завдання має виконати держава своїми засобами. Ціль є однакова або щонайменше лежить на тій самій лінії; тільки засоби є різні.»[2]
Це обстоювання справедливости в суспільстві й для народу, тобто «політичне» тлумачення християнського післанництва, не означає вирівнювання особистої віри й совісти, якщо постійно мається на увазі, на якій підставі Церква формує свою соціяльну науку, і якщо не нехтується цілістю її післанництва. Пише Нель-Бройніґ:
«Тоді, як інші соціяльні рухи беруть свої мірила із земськочасової сфери, християнський соціяльний рух бачить свої поцейбічні цілі завжди у зв’язку із підпорядкуванням потойбічній кінцевій меті. Це насамперед забезпечує його почуття дійсности тим, що його хорониться перед ілюзією, що заходи СОЦІАЛЬНОЇ реформи колись могли б вичарувати рай на землі.»[3]
В цих вище наведених думках ішлося мені про те, щоб показати, що «релігію» і «політику» та релігійні і політичні вимоги в житті треба завжди бачити у правильному, зрівноваженому взаємовідношенні; щоб — з одного боку — не змішувати їх там, де таке змішування означало б спотворювати чи насилувати їх суверенність та інші питоменні їм прикмети, що кожна з них має; і що, — з другого боку НЕ протидіяти проти їхнього змішування і співдії там, де це природне чесне і на місці та відбувається у взаємній пошані для загального добра. В неправильному розумінні тих понять чи в неточному їх застосуванні лежить причина певних недоліків у підході до справи нашого українського церковного поєднання.
Один з таких недолік наводить о. О. Купранець, ЧСВВ, у своїй статті «Які дороги ведуть до єдности?» О. Купранець бачить причини невдачі українського екуменізму з такої точки зору: «… в нашій церковно-релігійній незрілості, на якій почав жирувати політичний чинник, до речі, група церковно-релігійних анальфабетів, посеред яких, якщо б добре «перетряс» їх, то напевно знайшов би не одну невіруючу одиницю, не одного атеїста. Не без гріха в тому теж і деякі «деякі церковні фігури». Висліди цього аж надто наочні: штучно створена істерія та посилене дальше розбиття на внутрішньому українсько-католицькому полі та зовнішньому українсько-міжвіровизнанему терені.»[4]
Без розрізнення знаходить о. Купранець вину у змішувані політики з релігією. Під «деякими церковними фігурами» він правдоподібно розуміє Блаженнішого, його змагання за Патріярхат і може навіть зміст його послання «Поєднання в Христі». А якщо він в іншому місці критикує вислів «Українські Церкви обох обрядів» (ця критика слушна), то ми знаємо, що він має на увазі вислів Валентина Мороза. о. Купранець кидає в один казан і Блаженнішого, і Мороза, і ще багато інших «безсовісних політиканів та недійшлих «дипломатів». Таким підходом шановний отець тратить у критичного читача вірогідність. Я цілком згідний з о. Купранцем, що деякі особи розуміють справу церковного поєднання зовсім політично, але до тих осіб не можна зачислювати Патріярха Йосифа. Мабуть, найбільше відома спроба цього змішування в останніх часах таки вийшла від Мороза (див. його лист «Українська Церква»). Кожний священик повинен би завважати, що між позицією Патріярха (гл. Послання) і позицією Мороза існують істотні різниці. Існують вони в способі й наголосі аргументації. Блаженніший аргументує певну ціль із точки зору релігійного світогляду, а Мороз цю саму ціль аргументує радше з політичної точки зору. Про це студенти дискутували з Морозом на Зимових Курсах УВУ в Маквіллер (1979-1980). На тому тлі хочу далі осмислювати справу.
Хоч Церква є зобов’язана дбати про цілість, про загальне добро,— не тільки своє власне, а й про справедливість для всіх людей,— вона одночасно не сміє підпорядкувати своє власне внутрішнє життя суто регіональним політичним раціям і диктатам. Тому з церковної сторони годиться насамперед якнайвиразніше і цілком безкомпромісово підкреслити, що це неправильно і вповні нетактовно вимагати від українських вірних і українських Церков створення ОДНОЇ української Церкви лише із-за однісінької причини, що це, мовляв, потрібне для визвольного процесу чи то до втілення грандіозних візій якогось неможливого злиття чи ототожнення тих двох величин «Бог» і «Україна», або ж у словах Мороза:
«Вершник у вогняному панцирі — вже буде нашим їздцем, що понесе у світ українське хочу; і має бути його панцирем двоєдина формула: БОГ І УКРАЇНА; — але тільки тоді стануть ці слова надійним панцирем, як буде в них чути українське вухо один звук; як, вимовляючи слово Бог, почуємо Україна; а проказавши слово Україна, будемо чути Бог. Для цього потрібна єдина українська Церква, що була б у свідомості нашої людини синонімом української нації».[5]
На жаль Мороз рішучо замало пошани віддає малому, але проте важному сполучному слову «І», що в двоєдиній формулі стоїть між словами «Бог» і «Україна».
До такої аргументації церковного поєднання можна спокійно подати дві завваги: по-перше, основна динаміка церковного поєднання мусить випливати із релігійного світогляду віруючих людей, тобто тих людей, що бажають церковного поєднання і взагалі є в стані бути предметом такого поєднання, бо для них особисто Церква і віра щось означають. Невіруючі українські патріоти не будуть у стані схопити цю внутрішню динаміку, що є конечно потрібна для будь-якої спроби церковного поєднання. Вказувати на зовнішні політичні рації і користі рішучо замало, бо тим шляхом не виростають відповідні релігійні мотивації, не узгіднюються існуючі різниці релігійного погляду і переконання, і не будиться обов’язуюча внутрішня релігійна стихія до такого кроку. Первопричина церковного поєднання не може бути інша, як та, що саме такої єдности бажав і бажає основник Церкви Ісус Христос. І якщо кінець-кінцем наступить таке поєднання, то тільки тому, що вірні різних Церков зрозуміють це Христове бажання, схаменуться і з повагою його здійснять.
По-друге, годиться сказати, що патріотично-політичні переконання не залежні від нашого віроісповідання. Патріотами можуть бути всі — православні, католики й інші. Патріотизм і визволення України не вимагають (сіне ква нон) церковно-віроісповідного поєднання, а радше продуманого і переконливого політично-патріотичного виховання, що виплекає свідомість потрібного спільного політичного завдання. Ця незалежність української національної справи від Церкви підлягає тільки одній передумові, а саме, щоб церковне роз’єднання й інші релігійні різниці не проводилися і не лагодилися на політичній арені, тобто інтригами й ненавистю в народі, релігійними війнами і т. п. В такому випадку, очевидно, грозить катастрофа — не тільки релігійна, але й національна. Бо таке «полагодження» релігійних чвар нищить загальне, національне добро. Політики мають повну рацію, коли проти такого виступають.
Вернімося до справи церковного поєднання, що по своїй суті вимагає від людини релігійности чи радше релігійної чутливости, що не виплекується закликами до патріотичности. Тут з повною яскравістю з’являється недолік ідеології «національної Церкви» із-за самих політичних рацій. Нині на поселеннях ніяка молода людина не стане релігійною на підставі клича «вірити в Бога — це твій патріотично-національний обов’язок». В найкращому випадку таке наставлення примусить молодих піти до Церкви на одне чи друге національне свято (тримати хоругви!?!). А це, самозрозуміло, не є достатня підстава для церковного поєднання.
При справедливому наголошенні та впертій обороні позиції, що в справі церковного поєднання релігійні обґрунтування і переконання мусять відігравати принципову і передову ролю, не годиться тратити почуття перспективи й образу цілости. А це виникає в наслідок того, що неґуються явні корисні наслідки церковного поєднання для загального добра народу. Якби о. Купранець був би справедливим, то признав би це і тим оминув своє незрівноважене наставлення до справи. Навіщо картати українських політиків — віруючих чи ні — за те, що багато з них слушно бачать політичні користі в церковному поєднанні,в патріярхаті і т. п.? Це ж не гріх, навіть якщо вони є «анальфабети» у формальних церковних справах і поняттях. Із-за осуду в «анальфабетизмі» виникає тим більшим обов’язок саме Церкви не картати таких людей, а навпаки їх з любов’ю освідомлювати, що церковно-релігійне поєднання мусить бути надхненне і кероване передусім згідно з тими законами і раціями, що є суттєві й конститутивні для самої Церкви. Зрештою, пощо робити закиди в сторону політиків і «їхнього втручання», якщо добре відомо, що справжнє церковне поєднання може здійснити тільки Церква. Ніхто її цього завдання не відбере. І якщо Церквою не керують «анальфабети», тобто керують нею «єпископи-альфабети», що розуміють релігійні рації та заповіт Христа, то нема причини так нарікати на політиків. Сам о. Купранець із сатисфакцією признав, що політики нині не мають «февдальних» можливостей впливати на Церкву; і що ми не живимо в диктаторсько-тоталітарних системах. Отже, релігійні проводи мають повну свободу. На що, отже, вони чекають? о. Купранець видає ієрархам українських Церков свідоцтво убожества, коли пише, що політики загнали наш екуменізм в «глухий і сліпий кут», бо ж це владики мали б той екуменізм плекати. Отже, далися загнати! Я вважаю, що — не зважаючи на те, що політики із власних причин пропагують справу церковного поєднання — єпископи мали б бути спроможні по релігійному і з чисто релігійних рацій поступати в цій справі. Одне другого не виключає. Цікаво чи о. Купранець будь-коли над тим застоновлявся чи може не церковний провід в тому винуватий, що політики перекинулися на «церковний фронт». Як би цей церковний провід належно виконував свої релігійні завдання… може не постала б прогалина, що сприяє небажаному визискуванню її політиками.
Щоб закінчити думки на цю тему хочу ще додати, що на мою думку не личить вимагати «аля» о. Купранець, щоб процес церковного поєднання відбувся зовсім відокремлено від політичних рацій і міркувань, навіть якщо його головне надхнення виринатиме з Євангелії.
Таке відокремлення неможливе — історія Церкви є найкращим доказом цього. В тій справі прийняв би вимогу о. Купранця, тобто незмішування політики з релігією, якщо б шановний автор доказав, що церковне роз’єднання постало та продовжується виключно із-за релігійних суперечок. Бо справедливість вимагає відкрито перевірити причини, чому різні церковні групи і проводи нині не хочуть ділово трактувати справу поєднання. Може якраз між тими причинами переважають політичні — тобто, інтереси власної групи чи власної влади. До того ж Блаженніший ще додає зовнішні причини, які тільки можуть бути політичними: «Правду кажучи, розлам і поділ є піддержувані тільки ззовні, від тих, які знають, що тим ослаблюють український нарід і Церкву[6].
Як є ілюзійним уявленням уважати, що ,без відповідної релігійної постави, а тільки із-за тиску національних рацій, здійсниться релігійне й церковне поєднання, таким самим ілюзійним є уявлення, що справа церковного поєднання НЕ містить в собі політичних елементів і НЕ несе із собою політичних наслідків. Церковне поєднання — це передусім релігійна справа, бо вона зв’язана з вірою в Бога. Проте, має вона необхідне політичне забарвлення, бо це теж справа людських взаємовідносин.
В цій статті йшлося мені головне про те, щоб намагатися представити зрівноважений погляд — з точки зору релігійно-політичної полеміки — на справу церковного поєднання та вказати на неслушність і шкідливість позицій екстремних. Це я зробив тому, бо вважаю, що брак конкретного поступу в «поєднанні в Христі» може в деякій мірі бути спричинений якраз такими непотрібними, недоречними обопільними вимогами. Якби усі церковні й політичні проводи, миряни та громадяни, намагалися плекати зрівноважене наставлення в цій справі, заощадили б ми собі багато зайвої реторики та усунули б непотрібну суперечність. Може ці думки поможуть збагнути причину млявої реакції на послання Патріярха. Але понад усе маю надію, що вони причиняться до правильної оцінки підходу і становища Блаженнішого до цієї справи.
(Продовження буде)
Передрук з журналу «Вітраж», Лондон, В. Брітанія
[1] Там же, ст. 3.
[2] О. фон Нель-Бройнінґ, Ґерехтігкайт унд Фрайгайт, Відень 1980 p., ст. 95-96.
[3] О. фон Нель-Бройнінґ, Фрайгайт унд Орднунґ, ст. 11-12.
[4] о. О. Купранець, «Які дороги ведуть до Єдности?», Світло січень 1980, ст. 2.
[5] Валентин Мороз, Українська Церква, ст. 9 (усі підкреслення як в оригіналі).
[6] Послання, там же, ст. 4.
