Рефлексії довкола Послання Патріярха Йосифа про поєднання в Христі

Нижче передруковуємо, з незначними скороченнями,
першу з циклю статтей Марка Томашека, що є студентом богословія в Іннсбруці,
які появились у журналі «Вітраж», який видають і редагують студенти у Великій Британії. Автор статті висуває цікаві й оригінальні думки на сучасні актуальні церковні теми,
з якими пропонуємо нашим читачам ближче познайомитись.

Питоменним явищем усіх з’їздів і конференцій СУСТЕ* за останніх чотири роки були завзяті дискусії, ведені над станом співжиття в українському суспільстві і над виглядами його переживання в наступному столітті. Не раз і не два були зроблені аналізи, були висловлювані жалі, було вказувано на недоліки і недосягнення і шукалося розв’язок. Одначе, до задовільної синтези ніколи не наближувалося — може, через слабкість аналізи, може, через невміння думати цілком конкретно і реально, а може, теж через брак ширшої перспективи бачення, де відкривалася б потрібна і бажана путь.

Питання «Кво вадіс, український народе?»є актуальне не тільки в рамцях СУСТЕ, але й у ширших колах громадянства. Проте, воно з особливо пекучою гостротою торкає в першу чергу молодих українців, які шукають змісту життя. Але не життя будь-якого, а життя з українським стилем й українським підходом, що його формує й унапрямлює українська душа. Не диво, отже, що ця свідома молодь конечно хоче віднайти такий саме зміст життя, бо без нього воно лишається холодне, механічне, поверховне, навіть порожнє і чуже.

На протязі останніх чотирьох років моєї участи в студентському житті я відчув, що в щирій турботі молоді із-за «недотягнень» українського суспільного життя та через загрозу його дальшого існування криється щось дуже основне, а саме — щире шукання змістовних ідеалів життя і вдоволяючих способів життєвого вияву що, в уяві молодих, мусять бути спроможними лучити минуле, сучасне і будуче українського народу.

В рамцях цього шукання годиться вмістити нині вже майже забуте Послання Патріярха Йосифа про «Поєднання в Христі», бо воно в особливий спосіб відноситься до розв’язки тих поточних проблем, що їх студенти і свідома молодь бажали б бачити розв’язаними. Читаючи перший відступ послання, зразу завважуємо, що Блаженніший написав послання після застанови над тими самими питаннями, що становили і становлять панівну тематику обговорень на студентських з’їздах і зустрічах. Блаженніший пише:

«Кожний віруючий в Бога і свідомий своєї національности українець дивлячись на нинішнє важне положення Українського Народу в Україні і на поселеннях, мимоволі проймається жахом за майбутнє його існування і розвій. Переслідування і гніт релігії — Церкви в Україні та розбиття, свари і незгода поза Рідним Краєм,— оце ті причини, які примушують кожного чесного українця призадуматися над собою. Де шукати виходу і яких треба вжити середників, щоб станути в цій недолі на правильний шлях, вжити відповідних засобів оздоровлення і забезпечення свого майбутнього…»[1]

Очевидно Блаженніший не взяв за ціль в тому короткому посланні видати каталог розв’язок усіх конкретних проблем нашого народу. Але все ж таки мав Він намір представити певні напрямні для нашого «оздоровлення» і «забезпечення нашого майбутнього». З тих причин бачимо, що послання Блаженнішого дуже актуально і близько стосується «шукання» молодого покоління і тому воно заслуговує на серйозний розгляд з нашого «молодшого» боку. Блаженніший напевно такого й бажав, бо послання звернене до цілого українського народу. Очікувалося б, щоб цей же нарід, а тим більше ця частина, що формально підпадає під його церковний провід, числився з думками свого вельми заслуженого духовного Провідника. Але так не є. Щоб вияснити промовчання та незацікавлення тим важним посланням, обов’язково треба дещо сказати про наставлення нашого народу до Блаженнішого. Можна це розпочати фактом, що сама постать Блаженнішого та сама його поява між нами тут, на Заході — це не щоденні, бувалі речі. Не диво, отже, що вони викликали серед народу спеціяльного роду реакції.

Одне справді сумне і невідрадне явище серед українського «католицького» люду на поселеннях у його відношенні до Ісповідника Віри Патріярха Йосифа — як мені видається — полягає в тому, що оминається, або прямо нехтується віддати належну увагу його релігійному провідництву, що його Блаженніший має не тільки як начальний Богом післаний душпастир Помісної УКЦеркви, але тим більше своїм прикладом героїзму й ісповідництва. Відразу виринає питання, чи таке явище справді існує, бо чейже в нашій пресі пишеться, що найменше 90% народу на поселеннях стоїть за Блаженнішим? Тут хочу роз’яснити, як таке явище помимо того можливе. На мою думку, до такого стану доводять два відмінні, але проте сполучені наставлення. Про які наставлення на ділі йдеться?

Перше наставлення хотів би я назвати «обмежування до особи». Полягає воно в надмірному фіксуванні уваги на саму особистість Блаженнішого, обоятно прихильному чи неприхильному. Через непомірковане наголошування і зосередження на особистих прикметах, затемнюється і забувається основне — релігійно-учительський уряд. Слід пам’ятати, що права і обов’язки того уряду не залежать від того, чи даний Патріярх (згл. Верховний Архиєпископ — для тих, що його владу не визнають патріяршою) комусь особисто як особа симпатичний чи ні. Отже, коли Патріярх Йосиф в рамцях свого уряду і згідно з його компетенціями релігійно вчить, то з оправданням можна очікувати від поверненої йому пастви тверезого — ніколи сліпого — послуху і уваги супроти тих же релігійних поучень. На цьому світі існують і існуватимуть компетенції, що їх і сам римський папа не має права заперечувати. Це, наприклад, релігійне провідництво народу, що є справою самого даного народу і нікого іншого. Релігійне провідництво народу є вповні помісною справою тому, що воно по суті ані не торкає, ані не заперечує, а проте уможливлює те, що є і мусить бути вселенське, як наприклад — визнання одної віри, яку приніс світові Христос. Ми маємо бути свідомі цієї істини і повинні бути першими, що не переочують свого власного релігійного проводу, так як це стається у багатьох випадках у відношенні до Блаженнішого із-за цього «обмежування особи». Люди цього наставлення не конфронтуються з наукою і з «візією» Патріярха тому, що їхня відраза (згл. замилування) до особи «Йосифа Сліпого» як такої є така пересадна, що ставши їхнім «одиноким» керівним принципом, вона в дійсності унеможливлює їм неупереджено ставитися до особи «Йосифа Сліпого» як Патріярха чи як релігійного провідника.

Друге поширене наставлення свідомо чи несвідомо зосереджується тільки над суто політичним значенням Блаженнішого та його патріяршого уряду. Це наставлення хотів би я назвати «обмежуванням до політичного». Тут теж існують дві категорії людей. Перші наголошують такі виступи і письма Патріярха, що спрямовані до зовнішнього світу і мають відношення до оборони національних прав нашого народу перед ворожими силами. Такі люди виявляють зацікавлення тим, що Блаженніший робить, з ким стрічається, з ким у Римській Курії має труднощі і т.п. Коли ж Патріярх звертається до них — не до чужих — та проповідує їм на підставі Євангелії, вони затулюють вуха, в дійсності не хочуть його поучень чути і знати, бо тут він уже заторкує релігійні справи та вимагає послідовної християнської поведінки. Це вже їм особисто не промовляє і їх не цікавить. В наших часах таке наставлення доводить до явища т.зв. «великих прихильників» Патріярхату, хоч їх властиво в Церкві рідко видати, бо вони патріярхальники не в наслідок слушно відчутих релігійних переконань і справедливости, а виключно з мотивацій національних, або, що більш негоже, з власних політичних інтересів і користей. Хотячи чи не хотячи, в такому випадку де факто не визнається релігійного уряду Патріярха і його обов’язку вчити та вимагати праведне життя в дусі Євангелії. Це явище, одначе, не міняє істини, що до релігійних обов’язків Патріярха заєдно належатиме оборона своєї пастви, свого народу від чужих лукавств, якого рода вони не були б, включно з ватиканськими.

Іншими словами, Патріярх та цілий релігійний провід народу мають обов’язок бути патріотами і солідаризуватися зі своїм народом в часах його гіркої долі і в усіх його справедливих перед Богом змаганнях, без огляду на те, що, може, й навіть більшість народу «релігійно байдужі» і тому оцінює і очікує виконання цього патріяршого обов’язку виключно із-за політичних рацій.

Очевидно, тут ще треба згадати цю другу категорію людей — серед них і деяких єпископів, що тільки бачать Блаженнішого «політично», одначе не зі становища «політичного патріотизму», а радше крізь окуляри їхньої виразної непатріотичної лінії. У них тоді виявляється повне нехтування також релігійної дименсії уряду Блаженнішого. Вони спроможні бачити тільки політичне значення Його вимог, а саме через те, що ті вимоги їм саме з політичних причин несприємливі а то й осоружні.

Можна би тут ще додати, що навіть останні Папи «дозволяють» «обдаровувати» Блаженнішого всілякими компліментами за його вірність, терпіння і т.п., але це все обраховане, щоби тим способом могти краще прикрити своє негативне наставлення до того, що дійсно суттєве, тобто, слушні домагання Блаженнішого для добра нашої Церкви. Блаженнішому і нам роблять компліменти, а для себе залишають повну над нами власть. Ми маємо мовчати і плекати гарний обряд, а вони будуть дбати про всі наші (політичні) інтереси. Ми, українці, не можемо сходити на аналогічний рівень супроти нашого Ісповідника Віри. Я вірю, що нам конечно треба слідкувати та глибоко студіювати думки, дороговкази і світогляд Патріярха Йосифа, бо Його особа є сучасне продовження лінії найвидатніших і найвірніших духовних синів нашого народу. Ми потребуємо Його авторитетної «візії» так, як — за словами Дж. Малоні — модерний світ потребує пророків:

«Нинішній світ конечно потребує таких пророків, що вміють «спостерігати» ядерну суть всіх подій і виказувати любовну вірність Бога до всіх людей. Пророк живе у світі, серед тих самих притч, котрі формують життя інших людей. Але через його поєднання з Христом і його Духом, він відкриває в тих притчах зміст, котрий значно перевищує трактування його «неспостерігаючих» братів. Пророки є ті, котрі подають нам причину жити на підставі їхнього видіння і пережиття батьківства Бога. І вони є ті, що спасуть історію».

Подумаймо тільки, чому Господь Бог визволив Блаженнішого із сибірської неволі та поставив його на чолі серед нас тут, на Заході? Чи тільки так собі, а чи тільки щоби Блаженніший нас гладив? Чи тільки щоб Ватиканові безсовісно притакував на все? Я думаю, що Всевишній хотів почерез Блаженнішого відкрити наші «духові» очі та виявити нам, в чому лежать наші негайні завдання перед Богом у цій конкретній історичній ситуації, в якій ми знаходимося. Якраз це переконання спонукало мене до цих моїх думок.

Отже, на мою думку, можна заключити, що існування тих двох вищезгаданих наставлень до Блаженнішого бодай частинно вияснює, чому серед великої частини українського «католицького» люду на Заході промовчується та занедбується найважливішу, основну функцію уряду Блаженнішого, а саме релігійну, що спрямована в першу чергу на повірену тій владі паству. На тлі цього стану тоді теж стає зрозумілим ствердження о. І. Гриньоха[2], а саме, чому «дотепер не можна було ствердити замітного серйозного відгомону на Послання Патріярха Йосифа про Поєднання в Христі?»[3]. Отже, якщо вглянутись в послання, побачиться, що воно має якраз ті риси, які нам невигідні. Воно звернене до нас, до «українського народу», а не до світу, до трибуналу Сахарова, до Папи чи президента США. Дальше, воно має вимагаючий релігійний зміст, тобто, містить в собі релігійні поучення, що їх Блаженніший вважає необхідно потрібними для добра всіх душ його пастви та для поліпшення прикрого стану, в якому та паства і цілий український нарід зараз конкретно знаходяться. А вкінці, воно відноситься до наших хиб і вимагає, щоб ми їх виправили, а це, як відомо, нам неприємно слухати, бо працювати над собою — річ не легка.

Щоправда, це послання було надруковане в більшій частині нашої преси, але на тім, здається, й кінець. Одним вухом ввійшло, а другим зараз же вийшло. За це головну відповідальність несуть єпископи і духовенство наших Церков, бо в справі єдности в Христі слушно очікується в першу чергу від них натхнення, запалу та конкретної дії. Але брак прикладу в цій справі з боку церковних управлінь не мало б бути причиною подібної байдужости з боку мирян. Тому було б цікаво знати, які були б висліди, якби перевести серед молоді (18-35 років) дослідження за такими питаннями:

1. Чи ви прочитали Послання Патріярха Йосифа про Поєднання в Христі?

2. Чи ви застановилися над тим, щоб запам’ятати його основний зміст?

3. Чи ви роздумували над аналізою Блаженнішого про теперішній стан нашої Церкви і народу?

4. Чи ви прийняли Його поради у ваш світогляд, тобто, чи ви в будучині будете діяти згідно з його порадами, коли йтиме про якість вашої суспільної праці, про ваш вклад у спільне добро?

5. Чи ви зробили заходи, щоб стати на шлях єдности так, як Патріярх це вказує?

На мою думку, промовчання цього послання можна вважати симптомом глибшої кризи, тобто процесу втрати прадідівської християнської віри й духовости серед нашого народу на поселеннях. Одною ознакою цього є те, що ми аж занадто говоримо про «віру прадідівську», а дуже рідко про «НАШУ віру». Видні теж інші симптоми цього процесу. Можна згадати деморалізацію, дезорієнтацію і брак ідеалізму у загалові, а зокрема у молодечих організаціях, тобто у «патріотичних організаціях, які мають у своїй програмі національно-релігійне виховання, тобто мають начальне гасло «Бог і Україна»[4]. Як серйозно сприймають члени тих організацій це гасло, як виглядає їхнє «ісповідання Бога»? Чи не є це вже поширений звичай, що Бога признається тільки формально, і це лише тому, що покищо таке поверхове дотримання гасла ще не конечне для «доброго вигляду» в нашому суспільстві, а практично Бог та признання Бога не мають жодного значення в нашому щоденному житті? Тут я не хочу входити в причини цього занепаду християнського світогляду серед нашого народу. Хочу натомість зробити коротку оцінку цього процесу. Так виглядає, що наша прадідівська християнська віра не в силі конкурувати з навалом різноманітних принад західньої ментальности і її сучасного пересичення матеріялізмом. Іншими словами це означає, що українець на Заході, вирваний з українського культурного оточення, надто легко тратить свої релігійні переконання і практики, допасовується до секуляризаційного процесу, що панує зараз на Заході. Це ніяк не означає, що українець на Заході як такий стає «гірший», ніж був його прадід, а тільки те, що він міняє вартости. Де колись панували християнські вартості (без огляду, чи людина їх дотримувалася, вона знала, що вони існують, і могла завжди своє життя взорувати на них, завжди старатися ці вартості зберігати помимо всіх неуспіхів в тому) нині панують секуляристичні. Не тільки те, що християнських ідеалів не дотримується, але в них взагалі не віриться. Бог не входить в рахубу.

Тільки тривка, дійсна віра в Бога, получена з питоменним способом її вияву в українському народі забезпечує нам тривале існування нашого «я». Ми мусімо найперше взагалі бути, заки зможемо бути вільними, самостійними і т.п. Треба холодно признати, що як немає в нас внутрішньої сили зберегти свою питоменність і своєрідність як окремий нарід з окремою культурою і всім, що з тим іде в парі — защо, нащо і пощо тоді боротися? Тоді вся наша самостійницька політика була б марна і стратила б своє еґзистенціяльне обоснування, бо вона зводилася б до суто адміністративної окремішности. Два ствердження із послання Патріярха Йосифа тут доречні: «… найсильніший чинник в діянні і творчості народу є релігія — віра в Бога», та «віра — Це найважніший момент в житті людини, народу і держави».[5] Творячи сильне українське духове і культурне «я» та виховуючи високоякісні і моральні одиниці, віра — не тільки в розумінні побутовости, а й в значінню дійового духового зусилля — творить передумови буття народу як такого та існування колективної свідомости, на основі яких боротьба народу бути чимсь (а саме собою) знаходить свій глибокий зміст, своє оправдання й обґрунтування. З тих причин належить застановитися над змістом Послання Блаженнішого.

(Продовження буде)

* СУСТЕ — Союз Українських Студентських Товариств в Европі.




[1] Гл. Богословія, т.4І, 1977, УКУ-Рим, стор. З.

[2] Богословія, т.4І, 1977, УКУ-Рим, стор. 7.

[3] В тому православні можуть зробити власну аналізу, через які причини вони не вважали потрібним підхопити пропозиції Блаженнішого. Адже бажання діялогу не означає зречення позицій?

[4] О. Коваль, стаття в «Укр. думці», ч. 45-46, 9.11.78, стор. 8.

[5] Богословія, там же, стор. 3,4.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>