Приїзд нашого Первоієрарха до Америки почався давно, ще перед його виїздом до Австралії. Від тоді датуються заходи мирянських організацій дорогою листування із Кир Йосифом І, зборів, прохань до наших ієрархів, вироблення громадської опінії і практичного натиску спонукати нашу ієрархію до того, щоб вона запросила їх Блаженство на відвідини до ЗСА. Цей довгий і клопітливий процес запрошення, що повинен був бути ініціятивою ієрархії а не мирян, закінчився таки сподіваним хоч і спізненим формальним запрошенням.
Після вимовної відсутности наших американських ієрархів у Австралії і послідовного спізненого формального запрошення їх Блаженства до Америки, коли прийшов короткий але досить яркий сезон на привітальні комітети повторилась у Філядельфії до деякої міри драма з минулих літ. Митрополит – являючись гостинним господарем – зарезервував усі майже важніші функції для себе і близьких собі людей, а для заступлення громади доручив проводові УККА зорганізувати так званий громадський комітет.
Вже при тому першому кроці господар імпрези виявив бажання ігнорувати мирянські організації й висунути на перші місця політичні. І хоч політичні репрезентанти зрозуміли вагу мирянського чинника, то маючи мандат від Митрополита вони старалися сильно провести більшість своїх людей на видні і керівні місця, бажаючи впровадити навіть «Чікаґівську Раду Організацій» в ряди «Привітальної Комісії». І хоч на форумі зложеного з політичних і мирянських організацій Комітету провелись численні і гострі суперечки за представників і місця, то рішаючим чинником була тут Митрополія. Видно, що з її волі до Комітету не попали представники англомовної частини вірних. При такій конструкції комітету більшу ролю грала групова приналежність, як практична участь в релігійному житті.
Що до підготовки зустрічі, то вона була хаотична, неповна й неуспішна, через що й сама зустріч випала так же само. Насамперед дуже мізерна участь преси в цій акції замало спопуляризувала приїзд Верховного серед народу. А нерухлива дія Митрополичої Канцелярії виявилось у тому, що участь священиків з поблизьких міст була мінімальна. Тяжко зрозуміти як мало зацікавлення до особи свого Первоієрарха виявили душпастирі, і як мало активности в цьому проявила Митрополича канцелярія.
Обмеживши – по волі чи по неволі – участь духовенства в привітальних імпрезах, Владики приготовили розпис відвідин Первоієрарха так, щоб Йому не залишилося часу на зустрічі з представниками важливих йому організацій або поодиноких людей, не говорячи вже про час на відпочинок, який людині в цьому віці необхідний. А такий «припадок», що система мікрофонів під час відправи в Катедрі не працювала, а натомість запущено було електичні дзвони не пройшов мимо вух уважних учасників молебеня.
Наявність таких непорядків створила гнітюче враження разом з тим, що до свідомости вірних дійшла критична думка про доцільність і значення відвідин нашого Первоієрарха в тих місцях, де він не конечно мусів бути. Відвідини в місцях, де Римський чиновник втішається більшим пошанівком як князь нашої церкви, або висуненням на перші місця людей, за мало відданих ідеалам їх Блаженства, не можна рахувати благородною гостинністю. Критичний розсудок пересічного мирянина зареєстрував цю аранжовку, і він запам’ятає її.
Від поїздки їх Блаженства по світу вірні очікували більше. Видно, що поїздка папського нунція в Канаді до Едмонтону спаралізувала свободу рухів нашої ієрархії, і через це не було такої ситуації, де з’їхалися б разом така кількість владик, що уможливила б, наприклад, нараду Синоду.
Патріярхат будується з долини, і власне ця «долина» вірних багато дечого вже втиснула у наше церковне життя. Недавно самі миряни ввели в ужиток титул «Патріярх Кир Йосиф І». Владики зате, рахуючись з відповідальністю своїх формальних становищ є більш обережні. Все ж таки, Митрополит Сенишин уживав у своїх виступах того титулу у його власному контексті й заслужено одержав за це довші овації.
На ділі нічого більше не потрібно, лиш практичного визнання священством і владиками єдности всієї церкви і влади патріярха. На цей крок повинна знайтися відвага й історична відповідальність у нашої Ієрархії, щоб великі слова, якими вітають тепер їх Блаженство не були порожніми, та щоб ідеали, про які так гарно деклямується, не розвіялися з кадильним димом.
