Ми усі є такої думки, що святкування у Римі започаткували новий період історії УКЦ, який принесе великі користі у національно-релігійному житті нашої діяспори. До такого заключення прийшли усі присутні у Римі, духовні особи і миряни, без різниці на те, як вони активізувались у цих святкуваннях. Повну вагу цеї історичної події ми не можемо вже сьогодні визначити,бо повний її успіх буде залежати від єдности та від здисциплінованої і конструктивної праці наших Владик, священиків і мирян у реалізуванні Синодальних постанов. Папа Павло VІ, ватиканські прелати і усі присутні у Римі наглядно переконались, що ідея усамостійнення УКЦ є ідеєю всіх українців-католиків у цілому світі, і вона мусить бути реалізована, бо за нею стоять Блаженніший Верховний Архиєпископ, наші Владики, священики і миряни. Розумна і корисна співпраця між вище згаданими компонентами УКЦ вже принесла повний моральний успіх нетільки в стосунку до куріяльної дипломатії і до неприхильних нам куріяльних прелатів, але також і до наших рідних кочубеїв, які за маленьку винагороду стараються викликати фермент незгоди і розбиття в УКЦ. Прочани, що зібрались у Римі з різних континентів українського поселення пережили нетільки моменти непевного очікування, неясности, деякої резиґнації, але також хвилини вдоволення, духового підйому, національно-релігійної гордости та збільшення віри у власні сили. Є незаперечною правдою, що для декого події в Римі не пішли шляхом їхніх сподівань тільки тому, що Вони приїхали з деструктивними намірами відносно єдности і патріярхату УКЦ. Ці люди вже давно зідентифікували себе з Алєксєями, Боннськими чи Фірстенберґами. Кольосальним моральним успіхом було те, що тi люди остались самітними, бо понад 99 відсотків всіх присутніх паломників – духовних і мирян ясно і прилюдно заявились за єдністю і патріярхатом УКЦ та за її першим патріярхом Блаженнішим Кир Йосифом Сліпим!
Думаємо, що це був вислід п’ятилітної праці. Ватиканські куріяльні барикади опору проти самоуправи УКЦ захитано до самого ґрунту. Побідно ступав Головний Полководець Мученик Верховний Архиєпископ Сліпий із своїми вірними Владиками, священиками, черницями, ченцями і мирянами. Велика ідея усамостійнення, Його мучеництво і принциповість, сильна віра у побіду правди над спекуляцією і крутійством так сильно зцементувала усе духовне і мирянське військо що у рішаючих хвилинах цього змагу не було вже місця на зрадників ані на утікачів із поля бою.
Все ж таки прийдеться замаркувати на сторінках історії цей дуже сумний факт, що один із воїнів за тайною інспірацією з Конгрегації Східних Церков нагло занедужав, тому участи у кінцевому змагу не брав. Ніби з нараженням власного здоров’я та без лікарської опіки вже у вівторок рано, замість іти на Синод Владик УКЦ, від’їхав на летунську площу а звідти джетом до Філяделфії. «Куди ж Ти так летиш сам-самісінький Преосвящений Владико?» питали занепокоєні миряни. «Чому ігноруєш Синод УКЦ і своїх Колеґ-Владик? Чому розбиваєш єдність УКЦ?» – запитували священики. «Який же Ти згіршуючий приклад даєш нам молодим” – говорила молодь. «Боже, знову нам єдність подай» – заспівували деякі. «Ти ж на слова великий патріот – а які ж непатріотичиі Твої діла» – промовляли миряни вже з досади. Ми з великим зацікавленням прислухувались тим критичним заувагам дуже різнородного і неменше цікавого змісту, які немов супроводжали джет та його трохи нам незрозумілого гостя. Можливо, що офіційна відсутність одного Владики якось оправдана і вона не надщербить так довго очікуваної єдности, але пощо тоді таємничістю створювати так багате недовір’я і обурення мирян?
Та й українським Шелестам із ватиканської фабрики – Миляникам і Миськовим – теж не повелось сторпедувати цей похід до єдности і самоуправи нашої Церкви. Із страху перед конфронтацією із мирянами, ці курійні інструменти української продукції навіть не з’явились на святкування посвячення Св. Софії. Кажуть, що їх корпуси заховались у ватиканських підземеллях, а їх дуже трусила совість за проступки проти єдности і усамостійнення УКЦ. Віримо, що їх досягне як не українська то Божа справедливість, як ще не на цьому, то на тому світі. Життєва ідея: «Honesta mors turpi vita potior» у цих двох священичих характерах ніколи не знайшла пригожого ґрунт.·
Сумною і компромітуючою подією в українсько-римських святкуваннях був вилім василіанських ченців, які відмовились підписати петиції Священиків у справі усамостійнення УКЦ і остонтаційно вийшли зі залі нарад. Для мирян що дальш осталось питанням без відповіди, чому протоархимандрит ЧСВВ о. др. А. Великий що недавно тому заявлявся за патріярхатом в США /без точного його здетермінування/, а василіанські ченці в Канаді, США а останньо у Римі відмовились підписати петиції в справі помісности нашої Церкви. Невже ж і оо. Василіяни виконують тайні поручення монсеньйора Бріні? Останній вилім василіянських ченців стався на очах багатьох присутніх священиків, і жадного зрозумілого оправдання на це немає. Що ж роблять такі священики у нашій Церкві? На кого вони розраховують і на що вони чекають? Чиїм інтересам вони служать? Найвищий час стягнути маску з їхнього лиця і заперечити їм називати себе елітою чи сметаною УКЦ. Чи не сором їм відступати від принципів і напрямних, що їх полишив бл. пам. о. Галущинський ЧСВВ? А може оо. Василіяни потребують нової реформи – цим разом, може української? Їхнє негативне ставлення до справи патріярхату викликало зовсім оправдане недовір’я до василіянського чину. Треба надіятись, що більш відповідальні і спостережливі отці це в час зрозуміють і покличуть до нової василіянської курії ченців-патріотів, які зуміли б попровадити чин правильним шляхом і допомогли б йому відзискати утрачене довір’я української спільноти. Нехай василіянські пастирі не бояться зайти до Собору Св. Софії – Божої Премудрости і там на щирій молитві, в скупчені духа і в правдивій християнській покорі добре застановляться над своїми вчинками, а напевно Божа Премудрість просвітить їхні уми і попровадить на правильний шлях служіння Богові і українському народові.
До позитивів українсько-римських святкувань треба зарахувати початково зближення між нашими Владиками і мирянами. Доцільність контакту між цими двома чинниками всі починають чимраз ліпше розуміти, бо його брак досить болючо на своїх плечах вже відчули деякі наші Владики і миряни. Участь мирян у релігійному житті дозволяє церковній установі вийти з мурів храму, вирватись з архаїчного думання, що релігія це щось відокремлене від нашого життя, від потреб людських одиниць. Активна співучасть мирян є виявом діючої церкви та правдивого поняття релігії, як частини добре оформленої і більш досконалої форми духового життя. Намагання мирян включитись у вирішування церковних справ є поступовим кроком. Ці бажання є зовсім однозгідні з постановами Другого Ватиканського Собору, з духом часу і з стародавною українською традицією.
Згідно з наведеними вище мотивами представники мирян отримали згоду наших Владик виявити особисто їхні бажання, думки і погляди на різні аспекти нашого національного і церковного життя. Як знаємо, ця виміна думок відбулася у дуже приязній атмосфері і на високому рівні, була незвичайно річевою і багатою змістом у своїх насвітленнях, у повній пошані до наших Ієрархів, про що з признанням висловився Блаженніший Верховний Архиепископ та деякі наші Владики. Дещо від’ємною сторінкою цеї стрічі було те, що на селекцію членів делегатів мирян намагались вплинути деякі Владики, бажаючи виелімінувати менш їм приємних, а заступити їх такими, що ані для справи єдности, ані для справи патріярхату нічого доброго не зробили. На будуче наші Владики повинні цього вистерігатись, а миряни повинні реагувати на цього рода прояви вимогами правопорядку. Делегат мирян має бути вибраний мирянами, а ніколи іменований владикою. Він репрезентує тільки погляди мирян.
До позитивів святкувань у Римі не можна поминути створення світового товариства священиків ім. А.Шептицького, що його першим головою вибрано о. Любомира Гузара. Його особовість дає повну запоруку, що товариство буде заступати інтереси священиків, справу українізації наших Церков і церковних установ, справу церковної єдности а найважніше справу патріярхату.
По розмовах з священиками з різних країн мусимо ствердити, що дуже багато їх є глибоко перейняті ідеєю єдности і українського духа в нашій Церкві, дуже строго засуджують архітектів удільних князівств та різного рода позакулісові махінації інспіровану чужими елементами на розбиття нашої єдности і самоуправи УКЦ. Деякі зі священиків виявились радше зтероризованими. Згуртовані у світовому товаристві вони зможуть більш сміло і успішно заступати принципи та ідеали, які вони і їхнє товариство заступають. Ми віримо, що світове товариство священиків перейме провід у змаганнях за єдність і патріярхат УКЦ, а співпраця з мирянами скріпить український фронт у боротьбі за права нашої Церкви. Нам треба тільки радіти з його постання і щиро побажати його проводові та його членам багато успіху у цій так важній місії.
Українсько-римські святкування і Синод Владик УКЦ вже поза нами. Перед нами рішення Папи Павла VІ відносно структури патріярхального устрою УКЦ і вивищення Верховного Архиепископа до гідности Патріярха. Не можна закривати очей на те, що Конгрегація Східних Церков це колоніяльне міністерство є проти нашої самоуправи і ледви чи при теперішньому складі змінить своє наставлення. Урядники цеї конгрегації дальше будуть шукати за зрадниками в нашій Церкві та обвішавши їх різного роду декоративними відзнаками потайки будуть інспірувати творення ферменту між нами, позірної незгоди та антипатріярхальних тенденцій. Їм самим невигідно буде це робити. Більш дипломатично буде робити це таки українськими руками. На протязі останніх п’ять літ ми досить добре «засмакували» ватиканської дипломатії, і ледви, чи що-небудь у найближчій будуччині може нас заскочити чи розчарувати. Однак ми сильно віримо, що Папа Павло VІ мав повну змогу правильно пізнати ситуацію, в якій наша Церква тепер знаходиться та зрозуміти наше тверде бажання жити власним життям і що «ми ще не збираємось вмирати».
Віримо, що Папа Павло VІ затвердить справу патріярхату УКЦ так, якби її затвердив сам Христос Спаситель, коли б сьогодні жив між нами. Ми зовсім не думаємо вирікатись ані Христової Науки ані наших прав, які признав нам Другий Ватиканський Собор. Ми теж не можемо зречись наших бажань самоуправи і патріярхату, бо це було б кінцем Української Католицької Церкви тут у діяспорі і на Україні.
