Свіжий номер

2(502)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором

Реформаційні кроки Андрея Шептицького

Поворот на Захід

Коли ще наприкінці XVI століття наші єпископи і князі планували унію з Римом, для когось цей крок був вирішенням суто конкретних проблем конкретної митрополії, а для когось – глобальним єднанням християнського Сходу і Заходу, подоланням багатовікової прірви між католицьким і православним світом. І коли в 1596 році на Берестейському Соборі лише частина руської Церкви приєдналась до Вселенської, заходи всіх унійних (та й неунійних) єрархів були спрямовані на подолання цього розколу, аж поки Хмельниччина, а потім приєднання до Москви не поклали край цьому діалогу. Тепер, коли Українська Православна Церква перетворилась на частину російського державного апарату, Українська Греко-Католицька Церква могла думати лише про те, як убезпечитися від московського впливу. Реформи, прийняті в 1720 році на Замойському синоді, знаменували цей рішучий поворот на Захід – такий рішучий, що навіть папа довго вагався, перш ніж затвердити його.

З того часу в унійній Церкві панувала західна естетика в оформленні, обряді, зовнішньому вигляді священиків, набули поширення численні західні практики, а під впливом Польщі ще й проповіді часто виголошували польською мовою. Стараннями єпископів-просвітників і священиків-патріотів народна мова поступово поверталася до Церкви, водночас почала розвиватись українська література. Набирало обертів національне відродження. Це, своєю чергою, призвело до плюралізму серед священиків, і завзяті суперечки між москвофілами, полонофілами і народовцями тривали не одне десятиліття.

І ось у 1900 році Митрополитом Української Греко-Католицької Церкви стає Андрей Шептицький.

Реформатор на митрополичому престолі

Тогочасна українська громадськість сприйняла його інтронізацію з недовірою, підозрюючи, що цей вихованець єзуїтів може спробувати спольщити Церкву. Журналіст Осип Маковей написав з приводу можливої інтронізації Шептицького таку поезію:

Коли б я польским графом був. 
Ей! то ж то би я мався!
Я б зараз поляків забув. 
До русинів признався. 
Вони би з дива раз зійшлись, 
А я сказав би слово: 
«Мій рід одрікся вас колись, 
Я признаюсь наново»! 
І загули би по краю 
Концерти, хороводи. 
Поети Руси в честь мою 
Складали б гарні оди... 
Завів би я безженний клир, 
Порядок єзуїтський, 
Як в давній Польщі, був би мир, 
Добробут старосвітський. 
А згодом... ех! та я й забув! 
І сподіватись марно!.. 
А все ж, коли б я графом був. 
Ей, то ж то! Жив би гарно!..

Що ж, така обережність аніскільки не дивує: рід Шептицьких давно вже спольщився, аж раптом юний графський син Роман Олександр Марія Шептицький вирішує перейти у східний обряд і стати монахом. «Польський граф вирішив стати українцем», – так про це зі здивуванням казали у вищих колах Галичини. Понад те, духівником молодого Ромтуха (так Шептицького називали в дитинстві) був єзуїт отець Генріх Яцковський, один із учасників Добромильської реформи, яку теж не всі тоді сприймали позитивно. Поляки вважали це примхою, а українці вбачали у цьому якусь таємну змову.

Але ті, що уважніше стежили за діяльністю Шептицького на посаді Станіславського єпископа, могли переконатись у тому, що він аж ніяк не є прихильником «добробуту старосвітського». Варто згадати лиш один момент: єпископ Шептицький писав свої послання живою, народною українською мовою. Це був величезний крок уперед – адже перед тим єпископи і митрополити зверталися до вірних виключно офіційною літургійною церковнослов’янською. Ставши Митрополитом, Шептицький продовжував цю традицію, чим дуже ощасливив народовців – навіть таких прискіпливих, як Іван Франко, який писав:

«…замість запліснявілої псевдоцерковщини він пише свої листи чистою галицько-руською народною мовою, а декуди не цурається промовляти навіть діалектом. При тім познайомлений і з сучасною наукою. Митрополит говорить про такі речі як європеєць, він сам думає і силує думати кожного, хто хоче розмовляти з ним…».

Одне слово, Шептицький виявився справжнім «народовцем», який підтримував усі просвітницькі й патріотичні заходи всередині Церкви, підносив її престиж в усіх сферах суспільного життя, засновував або підтримував численні церковні та навколоцерковні установи – усього не перелічити. Започатковуючи лікарні, друкарні, школи чи підтримуючи громадські ініціативи священиків на місцях (як, наприклад, створення «Маслосоюзу»), владика Андрей продовжував справу своїх попередників – від Йосифа Шумлянського до Сильвестра Сембратовича. Але окремі кроки Митрополита можна в певному сенсі назвати справжніми реформами.

Поворот на Схід

Реформи Замойського синоду 1720 року ставили за мету наблизити унійну Церкву до Заходу, західних практик та естетики, щоб із огляду на сумні трансформації всередині російського православ’я «тісніше згуртуватись навколо Ватиканського пагорба». Андрей Шептицький, навпаки, запровадив низку заходів, які мали б наблизити унійну Церкву до її русько-візантійських джерел. Звісно, у богословській сфері він не йшов на жоден компроміс і завжди наполягав на верховенстві вселенської влади папи, на «філіокве» та інших особливостях католицької доктрини. Зате у сфері зовнішнього вигляду, естетики та окремих практик молодий Митрополит багатьох приємно здивував. Така несуттєва деталь: він став першим за майже 200 років унійним Митрополитом з довгою бородою. Разом із величезною групою церковників здійснив паломництво до Святої землі, наголосивши при цьому, що повторює шлях давньоруського ігумена Даниїла (який дійсно був на Святій землі у ХІІ столітті та залишив спогади про свою подорож). Окрім того, Шептицький благословляв вживати під час відправ молитовники, надруковані в Росії… З безлічі подібних ініціатив варто виокремити деякі.

Національний музей

Найперше – це створення Національного музею, де Шептицький збирав старовинні ікони, книги, які знаходив по хатах і церквах. Спочатку ці ікони та стародруки були поскладані в колишній возівні митрополичого палацу на Святоюрській горі, але потім владика найняв ученого Іларіона Свєнціцького, який систематизував колекцію, розпочав її доповнення та робив наукове дослідження кожного експоната. В 1913 році Шептицький перетворив свій напівдомашній-напівцерковний музей на самостійну установу, для якої придбав віллу в Латинському кварталі Львова. Цей музей і його колекції за задумом Митрополита мали стати дороговказом для українського мистецтва, особливо церковного. На відкритті музею Шептицький виголошував, що ці експонати – «не пам’ятники археольоґії, а жива основа національної культури на будучі столїтя», бо ми «не хочемо бути сторожами гробів; хочемо радше бути свідками відродженя», що «памятників минувшости не відділяємо в гадцї від дійсної теперішности і від задач будучности», що «не слід живцем перещіпляти в наш нарід ту інтернаціональну культуру європейську»…

Тобто музей і його збірки мають стати зразком для нової церковної естетики, не спотвореної «нещасним бароко». Враховуючи те, що при музеї постійно працювали галицькі художники, яких Шептицький підтримував як міг і забезпечував їм замовлення на ікони та розписи церков, видно, що наміри Митрополита змінити церковну естетику простягалися далі красивих гасел.

Цікаво, що дружина директора музею Іларіона Свєнціцького Анісія Вострякова походила з родини московських старообрядців, а її брат Миколай Востряков допоміг Митрополитові замовити в Москві іконостас для каплиці на Святоюрській горі. Саме так – московські старообрядці робили іконостас для каплиці грекокатолицького Митрополита!

Студитський чин

Другим кроком Андрея Шептицького був розвиток нового чернечого чину – студитів. Студитський чин походить ще з V століття і з ХІ століття існував на теренах Русі. Але відродити його на наших землях вирішили окремі ентузіасти в 1898 році, заснувавши лавру в Скнилові біля Львова не без участі Шептицького. Головна ідея полягала в тому, щоб відтворити візантійський обряд, який був би позбавлений усіх «латинських» нововведень, перейнятих українськими греко-католиками за останні триста років. Митрополит узяв студитів під свою опіку, написавши для них статут. А очолив згодом цей старий новий чин його брат Казимир (в чернецтві Климентій).

У 1919 році владика Андрей передав студитам митрополичий палац в Уневі. Раніше там був потужний монастир, який ліквідували австрійці під час йосифінських реформ. Потім митрополит Михайло Левицький повернув його Церкві, зробивши там митрополичу резиденцію. І ось Шептицький знову відкрив тут монастир. У сучасного відвідувача може виникнути враження про відродження тут візантійського обряду навіть при огляді стінопису, виконаного в міжвоєнну добу. На ньому так тонко відтворені традиції давньоруського іконопису, що на перший погляд здається, ніби монастир був розписаний за часів Київської Русі (хоча сама церква була зведена у XVI столітті і на вигляд відверто ренесансна). Навіть у наші часи студити моляться церковнослов’янською, і цю Службу не відрізнити від православної.

Розвиваючи Студитський чин, Шептицький прагнув повернути Церкву до джерел і не лише. Для нього це був ще й один зі шляхів налагодження діалогу між католицьким та православним світом і сприяння возз’єднанню Церкви.

Російські греко-католики

Третім кроком Андрея Шептицького була активна участь у справах російських греко-католиків. Ще до висвячення він бував у Москві і спілкувався з філософом В. Соловйовим. Пізніше листувався з православним митрополитом Антонієм Храповицьким з приводу єдності Вселенської Церкви, а ще інкогніто бував у Петербурзі, де підтримував зв’язки з місцевими ідеалістами, які таємно прийняли католицтво східного обряду. Після проголошення в Росії свободи віровизнання у 1905 році Шептицький очолив російських греко-католиків. Один із провідників російських католиків східного обряду отець Леонід Федоров був вихованцем Митрополита і під його впливом зберіг східний обряд після навернення у католицтво, ставши згодом монахомстудитом і секретарем владики Андрея в російських справах. У травні 1917 року Шептицький провів у Петрограді Собор Російської Католицької Церкви. Звісно, всі благі наміри владики і його однодумців у Росії були знищені радянською владою…

Повернення до джерел

Отже, всі ці кроки Митрополита Андрея можна назвати реформами, які повернули Українську Греко-Католицьку Церкву до її первісних джерел – до давньоруських традицій. Звісно, все це більшою мірою відбувалося в сфері естетики та окремих церковних практик, але ця сфера для церковного життя не менш важлива, ніж богослов’я і догматика.

Віктор Заславський, історик, співробітник Жовківського музею, публіцист

Поділитися:

Популярні статті