Якщо оглянути швидким оком історію розвитку державного устрою різних народів світу від найдавніших часів до наших днів, то можна зауважити, що форми правління державою загалом розвиваються від авторитарних і демократичних. Цьому можуть бути дві причини: або демократична форма правління сама по собі є більш досконалою, тобто більше здатна задовільняти потреби людей в будь-якому суспільстві, або її поширення пов’язане із вдосконаленням самої людини в сенсі розвитку в ній здатности до самоконтролю власної суспільної поведінки. Це окрема тема, тому не будемо на ній зосереджуватися, дасть Бог, ми до неї ще повернемось, а поки що розглянемо питання, чи демократія дійсно найліпше відповідає завданню організації суспільства на найбільшу користь людини. Прихильники демократії люблять повторювати: «Так, демократія як форма правління недосконала, але людство досі ще не вигадало нічого іншого». Чи це так?
Уважно розглянувши структуру влади держав минулого і сучасності, можна прийти до висновку, що завжди існувало поєднання демократичних і авторитарних форм правління, і там, де це поєднання було більш гармонійним, держави досягали найбільших успіхів. Якщо ж це поєднання було менш гармонійним, там відбувалися почергові зміни демократичних і авторитарних форм. Згадаймо хоча б історію старинного Риму. Там від початку була монархія, потім демократія, а далі державою керував імператор, обмежений інколи, можливо, формально демократичними інститутами — сенатом, народними трибунами.
В середні віки в Европі панували монархічні форми правління, але, як не дивно, певна демократичність досягалася існуванням іншої авторитарної влади — загальноєвропейської влади над душами людей католицької Церкви в особі Папи Римського. Захищаючи християнські засади, Папа Римський ставав в обороні підданих королів та імператорів від їх свавілля та надуживання владою. Найяскравіше така оборона людських прав народів Священої Римської імперії проявилася у боротьбі папи Григорія VII (1073-1085 pp.) з імператором Генрихом IV (1056-1106 pp.). Коли імператор перейшов межі своєї влади, папа звільнив вірних від присяги імператору у випадках, коли той порушував існуючий закон. Піддані імператору світські магнати почали відмовляти в послуху свому свавільному сюзерену. Розлючений Генрих IV видав декрет про скинення папи, обвинувативши його в злочинах, у відповідь на що Григорій VII відлучив імператора від Церкви, що остаточно лишило його підтримки васалів. Усвідомивши владу папи над душами своїх підданих, Генрих IV мусив покаятися, після чого папа у 1077 р. зняв з нього відлучення. Фактично своєю боротьбою з імператором Генрихом IV папа Григорій VII започаткував новий підхід до розуміння влади як інституції, обмеженої у своїх повноваженнях певними рамками закону. З цього часу в історії європейського права починається новий етап. В європейських університетах, в першу чергу в найстарішому Болонському, починає розроблятися нова теорія права. Ця теорія, базована на праві римському, передбачає систематизацію і юридичних законів таким чином, щоб вони не суперечили один одному і в основі своїй виходили з християнської моралі, оборонцем якої на ті часи була католицька Церква. В ті ж часи в Европі виникла ідея «regentum mixtum» (мішане правління), котра передбачала поєднання влади Папи Римського над душами вірних із світською владою монархів.
В наш час навіть в найдемократичніших державах існують авторитарні інституції — армія, поліція, прокуратура. Демократична процедура прийняття законів у парляменті зовсім не заваджає авторитарному наглядові за їх суворим дотриманням. Фактично демократія закінчується там, де починає діяти закон. Відповідно і інституції, котрі слідкують за дотриманням законності побудовані на авторитарних принципах. Однак існує і найвищий закон, котрий діє в будь-яких державах, — Закон Божий, втілений у заповідях Божих, котрі не підлягають обговоренню, бо є загальновизнаними аксіомами, на котрих і досі побудоване право, хоча про це часом забувають деякі правники.
Загальне падіння моральности в усьому світі, котре почалося не в останні десятиліття, а має своє коріння в ідеях матеріялістів 18 століття, безсумнівно пов’язане з поступовим падінням впливу Церкви на життя суспільства. Можна вважати, що Церква часом не встигає за розвитком суспільства і не реформує достатньо швидко своїх поглядів відповідно до певних об’єктивних змін в суспільних явищах, але неможна нехтувати її ролю у формуванні суспільної моралі, побудованої на непорушних Заповідях Божих.
Враховуючи історичний досвід, можна припускати, що ефективність управління суспільством мала би підвищитися, якщо би воно було побудоване на гармонійному поєднанні авторитарних церковних і демократичних світських форм правління при виразному розмежуванню сфер їх юрисдикції. Таке поєднання суперечливих форм правління відповідало би гегелівському діялектичному методу, згідно з яким боротьба протиріч є джерелом розвитку. Однак навряд чи громадська думка сприйняла би цю теоретичну ідею для практичного втілення з відповідними змінами у конституціях сучасних держав, тим більше в умовах, коли церква відділена від держави. Значно реальніше було би реалізувати цю ідею в рамках вже існуючих традицій і досвіду співіснування та співпраці існуючих церков із світськими владами.
Централізоване управління католицькою церквою, побудоване багато в чому на засадах адміністративної системи старинного Риму з часів середновіччя полегшувало ефективний нагляд з боку Церкви над дотриманням християнських засад світськими владами, хоча часом цей нагляд ставав занадто ригоричним, що можна пояснити загальним духом того часу. Церква ж бо не тільки впливає на світські влади, але і сама підлягає її впливам, як і впливам цілого суспільства. В цьому відношенні католицька Церква як наддержавна структура має суттєві переваги над церквою православною, котра не маючи свого повноважного зверхника, є більш беззахисною перед свавіллям світської влади. Маємо досить прикладів в історії, особливо в історії Росії, де російська православна Церква в решті-решт перетворилася на іграшку в руках комуністичної тоталітарної влади.
Централізована структура дозволяє католицькій Церкві підтримувати власну цілісність і єдність, а відтак і власний авторитет в усьому світі. Якщо відмежуватися від церковних догм і теологічних суперечок, а зосередитись тільки на організаційних принципах душпастирства Церкви над вірними, то можна прийти до висновку, що організаційна структура католицької Церкви найбільше б відповідала авторитарному складнику з діялектичного поєднання демократії світської влади з авторитаризмом церковної.
Слід зазначити, що для реалізації ідеї «regentum mixtum» зовсім не обов’язково провадити відповідні зміни в конституції країни. Вистачить і самого визнання вірними верховенства Вселенського Архієрея у справах суспільної моралі і віри.
В теперішньому часі, коли з великими труднощами іде розбудова незалежної Української держави, чільні політичні і громадські діячі, та взагалі патріотично налаштовані громадяни відчувають нагальну потребу консолідації нації довкола якоїсь притягальної ідеї, котра б згуртувала населення України в ім’я високої мети і дозволила спільними зусиллями подолати перманентну кризу в суспільстві і вийти на широкий шлях розвитку і прогресу. Висловлюються і такі думки, що консолідації нації сприяло би об’єднання існуючих в країні християнських конфесій у з’єднаній українській християнській Церкві. Цю думку підтримують ієрархи усіх найчисленіших українських християнських церков, але йти на якісь поступки заради об’єднання ніхто з них не хоче або не може в силу достатньо серйозних, з їх точки зору, причин.
Особливості організаційної структури православної Церкви, котра не має жодного адміністративного центру і поділяється на окремі незалежні патріярхати, ускладнюють об’єднання окремих автокефальних церков, котрі виникають час від часу і котрі завжди мають можливість, принаймі надію, на досягнення власного патріяршества. Історія свідчить, що донині православна церква тільки ділилася. В таких умовах можливість об’єднання українських православних Церков в одну виглядає дуже сумнівною. Натомість унія котроїсь з них з католицькою Церквою може бути достатньо реальною справою.
Багатовікове існування греко-католицьких церков при визнанні Папи Римського і католицьких догматів і одночасному збереженні традиційного обряду, до котрого українці більш прив’язані, ніж до будь-яких догматів, підтверджує життєвість цієї ідеї і забезпечує перспективи її подальшого розвитку в напрямку екуменізації усіх християнських церков.
Значну ролю в цій справі може зіграти Українська Греко-Католицька Церква. Після десятиліть переслідувань в Радянському Союзі вона тепер буквально воскресла з попелу і поступово набирає сили та авторитету серед мирян. Маючи за собою багатовіковий досвід, моральну та матеріяльну підтримку Вселенської Церкви, УГКЦ при активній і розумній місійній роботі може знайти прихильників і серед православних Східної України, котрі ближче познайомившись з греко-католицькою Церквою, зможуть нарешті подолати в собі традиційну ворожість до католицизму, прищеплювану їм віками Москвою.
