Свіжий номер

2(502)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором
Джерело фото: https://duh-i-litera.com/.

Релігійний плюралізм – сила демократії

«По той бік секуляризації. Релігійна та секулярна динаміка нашої глобальної доби» – книжка з такою назвою цього року вийшла в київському видавництві «Дух і літера». Її автор уже відомий читачам «Патріярхату» (інтерв’ю з ним опубліковане у №3 (442) за 2014 р.) професор Джорджтаунського університету (Вашингтон), дослідник соціології релігії Хосе Казанова. Книжка не є монографією, а добіркою написаних автором у різний час матеріалів про соціально-релігійні процеси останніх двох століть у світовому масштабі. Декотрі з цих текстів є полемікою з іншими науковцями, декотрі – просто рефлексією конкретних подій чи явищ, зокрема якщо йдеться про порівняння релігійної ситуації різних країн чи про український Майдан. Книжка підготована спеціально для українського читача, а тому передмову автор писав, звертаючись саме до українців та ширше охоплюючи їхній контекст релігійного становища, стислий зріз якого (у тому числі статистичний) він робить від моменту розпаду Радянського Союзу і до подій Революції Гідності в останньому розділі книжки.

Виходячи з назви, в книжці розглядаються процеси, які відбуваються останніми десятиліттями на стику релігійного та суспільного. Рухаючись у загальному фарватері теми, автор розкриває частину тих понять, які з’явилися в прив’язці до цієї сфери в епоху модерну і постмодерну. Мовиться, зокрема, про нативізм, секуляризацію, деномінації, постсекулярність, приватність та публічність релігії тощо. У цьому невеликому огляді досліджень соціолога закцентуємо увагу лише на деяких найбільш яскравих і відомих нашим читачам тенденціях релігійного життя.

Тексти Хосе Казанови іноді нелегко читати, вони складні через насиченість термінологією, адже науковець дуже глибоко вивчає теми суспільно-релігійних відносин сучасності та минулого. Та власне завдяки такому багатогранному і дуже докладному вивченню релігійних процесів автор може дати рецепти подолання наших сьогоднішніх проблем, показуючи, що певні суспільні страхи вже мали місце в минулому, але були безпідставними, не справдилися негативні побоювання, радше навпаки – те, що було загрозою, неочікувано стало силою.

Прикладом тут може слугувати погляд у минуле міжрелігійних відносин на тлі становлення Сполучених Штатів Америки і порівняння його зі сучасними відносинами різних релігійних груп у США та Європі. Розкриваючи цю тему, автор спершу вводить читача у розуміння поняття нативізму – ідеології переваги мешканців, народжених на певній території, над новоприбулими іммігрантами. Хосе Казанова досить вдало помітив паралель між теперішнім ставленням європейців до іммігрантів-мусульман та ставленням американців-протестантів у 1830 – 1850 роках до іммігрантів-католиків. Той час, який був на повну часом закону cuius region eius religio (чия влада, того й віра) зводив у одне релігійну приналежність та політичний лад, тобто одна країна – одна релігія. Якщо протестантизм вважався виразником демократії, то католицизм – виразником тоталітаризму, консерватизму. Американські протестанти першої половини ХІХ століття вбачали у іммігрантах-католиках загрозу демократії, а тому боялися, що коли ті здобудуть кількісну перевагу в США, то зроблять нову країну цілковито католицькою, позбавлять не-католиків права на «інакшість».

Приблизно такі самі настрої сьогодні сковують Європу при думці про іммігрантів-мусульман. Але іслам не монолітний, крім того, на думку автора, слід пам’ятати про Туреччину, яка, будучи країною мусульманською, здатна жити за законами демократії (варто зауважити, що ця частина книги була написана до невдалої спроби військового перевороту в Туреччині у 2016 році та зростання авторитарних тенденцій після цих подій.Ред). До того ж, як свідчить автор, ще кілька десятиліть тому вихідців із Афганістану чи Пакистану вважали у першу чергу афганцями і пакистанцями, а вже тоді мусульманами. Зараз (у Європі, не в США) незалежно від країни походження їх сприймають спершу як мусульман, а тоді щойно як представників конкретних націй.

Зрозуміло, що стереотип і боязнь мусульман базується на спотвореному сприйнятті всіх мусульман як крайніх радикалів. З іншого боку, вони релігійніші за європейців, котрі бажають щонайдалі витіснити релігію у сферу приватності та, звісно, попри свободу релігії і деяку байдужість до неї європейці все ж не хочуть мечетей на своїй території. Але й тут не без парадокса: на противагу мусульманам у Європі беззастережно приймають, скажімо, буддистів, дотримання якими своїх релігійних практик може бути значно ретельнішим і глибшим, аніж у мусульман.

Сьогоднішня ситуація в США далеко відійшла від того, що було два століття тому, і в ній чудово уживаються сотні Церков протестантського крила, католики, православні та представники всіх інших релігій. Крім того, саме Штати дали релігієзнавчій науці поняття деномінації, окреслення, яке нівелює поділ на Церкву і секту (в Західній Європі така термінологія досі актуальна), а є терміном, що позначає іншого, але когось з такими самими правами, що й у мене, з тією самою гідністю. Виразно подібну ситуацію маємо в Україні. Понад це, в Україні вже більше десяти років діє унікальна Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій, котра відстоює не лише права своїх спільнот, а й громадян загалом. Часто перед неправомірними зазіханнями влади на свободу громадянина. Хосе Казанова високо оцінює роль цієї установи, наголошує на її унікальності в світі загалом та подає приклад відстоювання прав громадян України під час Революції Гідності, коли практично всі члени ради (а це люди зовсім різних віровизнань), очолюваної на той період представником Української Православної Церкви (Московського Патріархату), яка завжди була близькою до уряду Януковича, погодились стати посередниками між урядом та опозицією і не боялися робити спільні заяви, пов’язані з ситуацією. Автор наголошує: українські релігійні лідери в той час виразно показали, що «просякнуті запахом своїх овець», а це є важливим знаком живої віри.

У більшості теперішніх країн завдяки міграції та глобалізації, через які зростає нагода зблизька і більш правдиво пізнати «іншого», спостерігаємо чіткий перехід від способу існування релігій в межах правила cuius region eius religio до співіснування, визнання права іншого бути на тій самі території та визнання права на рівність. Таким чином, суспільство переходить до глибшого усвідомлення гідності кожної особи, її свободи. Що цікаво, у «старій» Європі цей процес, попри секуляризацію, є повільнішим, аніж, наприклад, у США чи Бразилії, а в Україні він вже століттями є нормою (як було колись із Польщею, яка спокійно прийняла вигнаних з Іспанії євреїв) на відміну від Росії, яка досі незмінно бореться за «канонічні території». Власне цей справжній релігійний плюралізм в Україні «сприятиме розвиткові динамічного громадянського суспільства та, в довготерміновій перспективі, зміцнюватиме політичну демократію». Тут теж треба запропонувати читачеві думку Хосе Казанови про те, що Католицька Церква на Другому Ватиканському Соборі перейшла від намагань втримати статус «державної Церкви» у різних країнах до позиціонування себе як вільної інституції громадянського суспільства. Завдяки цій новій ідентичності можливою стала підтримка Церквою та вірними-католиками переходу до демократії в Польщі, Бразилії, Іспанії, Філіппінах. До того ж автор чітко говорить про те, що принцип «канонічної території» досі твердо визнаваний Російською Церквою, прямо суперечить індивідуальним правам людини.

Хосе Казанова позитивно оцінює плюралізм релігій в межах однієї держави, оскільки саме цей плюралізм, ця здатність мирно уживатися в межах окремої території представників різноманітних віровизнань є чітким маркером демократичності суспільства, свободи людини. Саме тому (автор прямо цього не висловлює, хоча й говорить про це в багатьох своїх інтерв’ю українським ЗМІ) він радше мав би застереження проти однієї християнської Церкви в Україні, тобто проти об’єднання православних, особливо якщо це має бути ініціативою, накиненою чи то з боку уряду, чи з боку певних суспільних груп націоналістичного штибу, спроби чого відомі українцям. Церква не може бути інструментом штучної консолідації нації, адже національна Церква часто може хилитися в один політичний бік, який необов’язково де протестанмократичний, чого маємо чимало прикладів. З другого боку, в Європі достатньо країн, в яких існує національна Церква чи дві національні, але вона не є інструментом влади.

Відносно недавно як продукти модерної доби з’явилися в нашому лексиконі такі поняття, як секуляризація та глобалізація. Секуляризацію ми звикли сприймати досить однобоко та спрощено – як розділення Церкви й держави. Але насправді цей термін значно ширший і давніший. Хосе Казанова подає приклад вживання слова saeculum святим Августином, за яким термін «секулярний» позначає «нейтральний простір, який поділяють усі, що живуть у релігійно негомогенному і багатокультурному суспільстві, яке за визначенням має відмінні та, найімовірніше, конкурентні уявлення про те, що є «сакральним» і що є «профанним». Тут «секулярний» не має якогось негативного забарвлення для людини віруючої.

Інше розуміння секуляризації – це коли суспільство повинно ставати щораз менш релігійним, оскільки цього вимагає сама «модерність». Так начебто модерна людина не може бути релігійною за визначенням і повинна відвертається від релігії як від чогось неприродного для людини. Але порівняння релігійної ситуації в різних країнах, зокрема у США чи в деяких скандинавських державах, чітко показує, що модернізація необов’язково спричиняє секуляризацію.

Якщо секуляризацію (і як відділення Церкви від держави, і як зменшення кількості людей, які сповідують ту чи ту релігію) релігійні кола спершу вважали для себе злом, а багато хто й початком зникнення релігії, то Хосе Казанова спростовує ці погляди, доводячи, що секуляризація дозволила просто по-іншому подивитися на релігію і змінила самі деномінації, зробивши їх більш відкритими на інших, спровокувала, в позитивному сенсі, на співпрацю з громадянським суспільством напряму. Церква стала більш незалежною від державних структур, хоча й держава тепер вільна від впливу Церкви як інституції. Проте це далеко не чиста незалежність, взаємовплив різною мірою залишається в будь-якій державі.

Автор також припускає, що криза релігійності в Європі пов’язана власне з тим, що країни, котрі раніше були цілковито католицькими чи цілковито англіканськими, лютеранськими тощо, змушені пройти деконфесіоналізацію. Якщо колись, згідно з Вестфальським договором, усі громадяни належали до однієї конкретної Церкви, фактично без права вибору, то без альтернативи інших релігійних спільнот на своїй території сьогодні люди просто відходять від релігії взагалі.

Виходячи з того, що секуляризація є явищем негомогенним, Хосе Казанова робить висновок і про те, що, отже, не можемо говорити про постсекулярність як про повернення до релігійності, адже не всюди був відхід від неї і не всюди є повернення, де відхід таки стався, наприклад, у Західній Європі, важко вже уявити розквіт Церкви.

Чи така страшна глобалізація, як її малюють? Кардинально змінюється географія релігій. Релігійний плюралізм захоплює щораз більше країн, але, змішуючись на континентах, в країнах і окремих містах, релігії не витісняють одна одну, рівень віруючих практично не змінюється. Змінюється в деяких локаціях кількість атеїстів у бік зменшення. Разом із цим не мовиться й про те, щоб у великих містах знижувався рівень релігійної активності. Зовсім ні. Як на початках нашої ери релігії розпочинали свій шлях з великих міст, так і тепер вони й далі добре почуваються в мегаполісах. Хосе Казанова, теж у контексті глобалізації, зауважує, що відбувається динамічна взаємодія всіх релігій, яка їх самих змінює. Цікавим є приклад п’ятдесятництва як глобальної релігії, яке цілком децентралізоване і денаціоналізоване.

Якщо ще кілька років тому було багато обговорювань секуляризації та глобалізації як загрози світового масштабу і початку цілковитої уніфікації людства, то професор Казанова доводить: релігії не зникнуть, і нації ще довго існуватимуть без якогось загального злиття. Але вже напевне відбудеться «викорінення» окремих релігійних утворень з нації чи держави і насадження на ґрунт громадянського суспільства. У зв’язку з цією думкою виринає питання ідентичності Української Греко-Католицької Церкви, котра сьогодні присутня практично на всіх континентах світу і щораз частіше в дуже «нетрадиційних» для себе країнах, зокрема мусульманських, азійських, скандинавських. Так, вона там тому, що там тепер є українці, але чи варто їй залишатися тільки для українців? Це питання нелегке, адже відповідь на нього може бути тісно пов’язана з проблемою асиміляції. Попри це, відповідь варто знайти, бо чи є сенс Церкві бути закритим клубом у глобалізованому світі?

Українцям пощастило, що науковець такого рівня, як Хосе Казанова, попри дослідження релігійної динаміки в світі загалом, пильно вдивляється у їхню і політичну, і релігійну ситуацію (наш контекст став для нього важливим, оскільки дружина науковця – американка українського походження), тому варто бути вдячними авторові за фаховий «аналіз збоку», за часті візити в Україну з лекціями та доповідями і уважно стежити за тим узором, який Хосе Казанова творить, вплітаючи український наратив у загальносвітовий, адже це дозволяє підходити до важливих справ не емоційно, а раціонально, допомагає чітко розуміти свою ідентичність і краще бачити шлях, яким слід іти далі.

Підготувала Лідія Мідик

Поділитися:

Популярні статті