Свіжий номер

1(501)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором

Релігія в СРСРС в теорії і практиці

Продовження з вересневого числа

Не треба лаяти невинних людей, але вже час перестати займатись блюзнірством. Час перестати переслідувати і забороняти вірити в Бога. Чому в той же час атеїстичним ватажкам можна висувати свого «бога», що без нього нічого не сталося, як ще навіть його не було, яким є «великий» Іліч Ленін. Це ніби має бути «наукове» і «філософське» визначення людства. Народ має вірити в творця концентраційних таборів, організатора і практика млинів смерти, того, що місто добробуту приніс народам більшовицької імперії реґрес, відсталість, голод і нужду, яким є згаданий Іліч і ко. Ці факти відзначив один з комуністичних вожак Микита Хрущов в свойому другому томі спогадів, що появились тут на заході. Чогось ні борзописці, ні найбільші вожді Кремля не згадають тепер ще одного божка, який був і «сонечком ясним» і «батьком» і без якого також нічого не ставалося, що ставалося, — Сталіна. Так є в комуністично-більшовицькій дійсности, хто є при владі, хто керує той є «богом», незаступимим і все від нього сталося і без нього нічого не стається. Так є і зараз з «великим вождем» Брежнєвим, і ( як подає західна преса, що він поволі розкладається,) без цитат якого не можуть друкуватись книжечки і грубі томи праць.

Все гарно написано, але трудно в це повірити. Щоби підсилити це твердження дозволю собі на другий довший передрук. В журналі «Сучасність», за квітень 1979 р. є надрукована інтересна стаття російського письменника, що з минулого року живе в Західній Німеччині Ігора Померанцева під назвою «Око і сльоза», з якої наводжу тільки один епізод, який показує, як в більшовицькій дійсності узаконнюється брехня.

* * *

«Десь у Херсонській області, у таборі загального режиму, відбуває свій трирічний строк композитор і музика Вадим Смогитель. Свої твори він підписував псевдонімом Змогитель. Вірив, що «зможе», вірив, що його музику ще почують на Україні і не тільки на Україні. З консерваторії його виключили, обвинувативши в українському націоналізмі. Потім довгі роки з тієї ж причини його не виконували ні на радіо, ні на телевізії, ні в концертних залях. Вистачило б йому написати дві-три пісні про партію чи вождів і заборону на його твори зняли б. Здавалося б, що за дрібниці: ну, двома-трьома поганими піснями більше чи менше, що з того. А от, виявляється, не дрібниці. Вадим волів працю вчителя співів у школі; ніж знечещення. Усі ми вчилися в школі. Хібащо учитель малювання викликає в мене не менше співчуття, ніж учитель співів. У 1977 році Вадима Смогителя викликали в КҐБ і сказали, що одна ворожа західня радіостанція заявила, що київський композитор Смогитель бажає емігрувати на Захід. Вадима запитали: чи дійсно він має намір покинути СРСР? Тепер зрозуміле, що це була провокація. Тоді Вадим подумав-подумав і відповів: «Так, правда, я хочу емігрувати». Йому порадили зробити щось конкретніше в цьому напрямі: для початку замовити виклик у країні, куди він має намір виїхати. Вадим поїхав до Москви, до однієї західньої амбасади. Випадком його не затримали чергові міліціонери на дверях. Він оповідав, що весь час чекав окрику, навіть уже відчиняючи двері амбасади. Пощастило! В амбасаді рішуче відмовили Смогителеві сприяти в справі одержання виклику. Він намагався пояснити, що його можуть заарештувати відразу за дверима, мало не на очах дипломатів.

— А що як я лишуся в стінах вашого будинку?
— Тоді ми викличемо міліцію.

Смогитель повернувся до Києва. Йому пощастило без дипломатичної допомоги замовити виклик до Канади. Наступного дня, після телефонної розмови з Канадою, — мова знову йшла про виклик — Смогителя заарештували й обвинуватили в тому, що він побив на очах свідків, просто на вулиці, в центрі Києва якогось робітника. Багато пізніше, уже після суду, міська газета «Прапор комунізму» у фейлетоні трьох чи чотирьох інших хуліганів й алькоголіків згадала Вадима Смогителя, коротко описавши його вигаданий від початку до кінця злочин: не знаючи, що робити, тинявся помісту, зіткнувся з якимось робітником, той упав, Смогитель почав бити його ногами, втрутилися пильні й сміливі перехожі, тут таки прибула в авті міліція. От і все. Мені пригадується справа єврейського активіста Олександра Фельдмана. Про свій «злочин» Фельдман дізнався вже в міліції: виявляється, того вечора, як його заарештували, він побив дівчину, що мала бісквітний торт, навіть ногу їй зломив. А дівчина була тиха, мила й безневинна, зразкова робітниця дитячого садка. Зі свічкою вдень потім не могли знайти її друзі Фельдмана в жадному дитячому садку Києва. Така це була невловна любка. Смогителя як і п’ять років перед тим Фельдмана, обвинуватили в злісному хуліганстві, що супроводилося особливою жорстокістю й цинізмом. Виступаючи на останньому з’їзді Спілки письменників УРСР, перший секретар ЦК КПУ В. Щербицький згадав слова В. Бєлінського про те, що критики боїться лише те суспільство, яке розкладається. Є в кого Комітетові державної безпеки повчитися цинізму! Є в кого і Щербицькому повчитися особливої жорстокости!

Протиснутися на суд Вадима Смогителя було неможливо: нікого, крім родичів, що прибули з райцентру, не пропустили. Намагався пройти до залі суду колишній політв’язень, теж музика за фахом (тепер він випущений працювати ліфтером) Микола Горбаль. У коридорі Народного суду Радянського району м. Києва знайомий каґебіст зупинив Горбаля:

— Чому ти не на праці?
— Я у відгулі. А ви чому не на праці?
— А я на праці!

Микола дочекався кінця суду, і коли Смогителя під конвоєм виводили! з будинку на подвір’я, щоб посадити в заґратовану машину, вони побачили один одного й обмінялися поглядами. Я думаю, що заради цієї хвилинної зустрічі, такої потрібної, такої життєво важливої для Смогителя, Горбалеві варто було просидіти на подвір’ї народного суду не одну годину. Коли в Москві Юрія Орлова виводили з будинку суду, друзі, що зібралися, скандували «Юро, Юро! Ми з тобою!» Крім Горбаля, на подвір’ї суду в Києві нікого не було. Він сам-один сказав Смогителеві: «Вадику! я з тобою!»

Про те, що Смогитель під слідством, я дізнався через місяць після його арешту. До мене прийшов його товариш, український філолог Ц. і запропонував вийти на сходи: він боявся, що в моїй кімнаті є підслухувач і КҐБ впізнає його голос. Ми вийшли. Його трясло. Мені стало незручно. Я сказав: «Щось сьогодні холодно». Ц. з дрожем у голосі почав: «Ти пам’ятаєш Вадима?» Потім розповів про арешт. Уже на закінчення Ц. запитав: «Скажи, хтонебудь з українців ще залишився?» Ніколи перед тим я так гостро не відчував цього жаху бути українцем.»

О. С. Капто в статті «Проблеми атеїстичного виховання в сучасних умовах», що появилась у Віснику Академії Наук Української РСР, за квітень 1978 р. подає знаменну цитату Л. І. Брежнєва «Виховувати у кожної радянської людини високу ідейність, культуру, комуністичне ставлення до праці, моральну чистоту і фізичну досконалість …» Це має високе звучання, але в той же час він є відповідальний за мільйони невинних людей, що сидять по тюрмах і засланнях, яким відмовлено найбільш елементарних людських прав. Люди, які змагаються за ці всі прикмети, які сказав Брежнєв є покарані і над ними знущаються у катівнях КДБ та інших концентраційних таборах. Все ж таки дальше переслідується релігія і заперечуються людські права, які СССР підписала в Гельсинках.

О. С. Капто в своїй статті чомусь взявся розправлятись з релігією. Цікаво, якщо релігія така нікому «нікудишна», «непотрібна», «назадницька» і «некорисна» то чому її так поборюють, чому не да­дуть народові свободи, щоби вони самі в цьому переконались, без «спеців» від атеїзму і комунізму, які самі до тепер ще не розв’язали жадного більше складного, ні зовсім дрібного питання. Так Капто, кандидат філософських наук розмахнувся проти релігії. Ми це можемо розуміти — карієра забезпечена, але чи це що він пише і доказує має будь-яке відношення з наукою то можна дуже сумніватись. Він пише — «І хоч релігія переживає кризу, хоч лави її прибічників надзвичайно малі, все ж ні на хвилину не можна послаблювати атеїстичну пропаганду, яка є невід’ємною складовою ідейно-виховної роботи».

Навіть, якщо релігія переживає кризу то все таки Капто признається що таки віруючі в СРСР існують від 15 до 20 відсотків. Це очевидно Капто не робив жадного в цій справі офіційного досліду. Дозволимо собі сказати, що це число напевно є вище, як подає Капто, але крім цього, слід підкреслити, що ці віруючі мають свою окрему питому вагу. Цих віруючих віри не можна порівнювати з вірою вірних на заході. Там в релігії, у вірі є динаміка, зміст життя, ріст і розвиток. Для них Христос сьогодні, завтра і завжди непереможний вічний, що є життям всього. Христос, це сила, якої ніхто не спроможний подолати. Тому таке завзяття проти християнської релігії і тому Капто пише:

«Виходячи з цієї настанови і треба вести науково-атеїстичну пропаганду, боротьбу проти релігійної ідеології. Актуальність такої боротьби зумовлюється такими основними обставинами.

По-перше, під впливом релігії ще досі перебуває певна частина людей. Соціологічні дослідження, проведені вісім років тому, показують, що в нашій країні віруючі становили в середньому 15-20 процентів загальної кількості дорослого населення . Нині їх число значно зменшилося, але все ж залишається порівняно високим».

Чого тільки Капко в своїй довгенькій статті не написав. І про «уніятів» і про «оунівців», які це вони є «злочинники»! В є нас пословиця: «свиня міх дре й сама кричить». Це, що більшовики десятки мільйонів невинних душ зігнали з білого світа, а десятки мільйонів ще й сьогодні невинних людей карається на каторгах, засланні та по психіятричних тюрмах бідолашний Капто з «Академії наук» не спроможний догледіти, чи може КДБісти йому не доставили відповідних матеріяльчиків. Що ж тим буржуазним націоналістам не приписується, навіть включно з тими, що не так давно були в ласці Москви також говорили про буржуазних націоналістів. З статті Капто випливає, що атеїстична праця тому немає успіху, бо як він пише:… «підбурливі на радянську дійсність, нелегально закидають до нас молитовники, пройняті провокаційними закликами, і магнітофонні записи з антирадянськими проповідями-інструкціями. За двадцять років (1947-1967) Ватікан витратив на релігійно-політичну пропаганду української католицької церкви мільйони долярів».

«До речі, буржуазні і релігійні діячі, виступаючи за відновлення уніятської церкви у нашій країні, чи мало зусиль докладають, зокрема, для використання іудейських громад у пропаганді сіоністських ідей серед радянських євреїв».

Каптові трудно зрозуміти зовсім просту справу, що коли комуністично-більшовицькі ідеї так «прогресивні», «наукові», бо їх же творив Іліч, та й низка інших, правда деяких з них вже викреслено з списка зобов’язуючих «святих», то немає чого боятись перед молитовниками, які не закликають до революції тільки кажуть молитися, то чого боятися?. Ось на заході можна купити будь-яку, включно з комуністичною літературою і за це ніхто нікого не карає і не саджає до психушок. Відомо ж, що самі більшовицькі вожді й борзописці, які розставляють по свойому писані цитати Іліча і живучих та діючих при владі кремлівських вождів не вірять в те, що вони пишуть.

Якщо взяти до уваги, що атеїстичний комунізм в СРСР діє вже 60 років і на протязі того часу не міг справитись з релігією, маючи для того державний апарат, всі каторги; тюрми і при жорстокому терорі не вдалося їм зліквідувати Христової Церкви то вони слабенькі і немає чим вихвалятись. Тому Капто троха спускає з тону і пише:

«Проте ми далекі від переоцінки успіхів атеїстичної пропаганди на основі тільки врахування кількості віруючих, що відійшли від релігії, чи кількості церков або молитовних будинків, закритих тому, що їх ніхто не відвідує. Головне — повне подолання ідеалістичних поглядів і релігійних звичок та передсудів, неухильний перехід до повного безвір’я у Бога й інші потойбічні сили.

На жаль, незважаючи на певні успіхи атеїстичної роботи і загальне згасання релігійно-ідеалістичного світогляду, де-не-де спостерігається консервування релігійних пересудів, а інколи навіть деяке пожвавлення активності окремих релігійних общин.

Церковники і сектанти всіляко намагаються зберегти й зміцнити свої позиції, вдаючись до різних засобів — від збільшення кількості проповідей, ретельнішої підготовки богослужінь до грубих порушень радянських законів.

Характерна тенденція у діяльності релігійних організацій нині полягає, коротко кажучи, в їх аполітичній переорієнтації і модернізації соціально-моральної проблематики, підвищенні внутрішньої активності, омолодженні власних кадрів, посиленні релігійного впливу на населення, вербування віруючих інших напрямків, релігійної пропаганди поза культовими будинками, що заборонено законом».

Це легко назвати що «церковники» діють аж до «порушень радянських законів», але бідолашний Капто не міг їх назвати. А як же ця законність виглядає з другої сторони, як подав лондонський Таймс за 19 жовтня 1978 p., як більшовицька поліція бульдозерами розвалила церкву.

В малому селі Рашково на Молдавщині, сто миль від столиці Молдавії Кішенєва дійшло до сутички тайної поліції КДБ і вірними католицької Церкви. Про це появилась вістка в Литовській католицькій Хроніці. Поліція безпеки прибула до села Рашково тягаровими автами. Було 500 осіб, багато з них з собаками. Вони мали для своєї диспозиції 40 амбулянсів, два земляно-плантаційні бульдозери і чотири тяжкі вантажні авта. Регулярні частини війська були заховані, поблизу, в лісі, а вертоліт (гелікоптер) цілий день кружляв понад селом. КДБісти окружили хату, в якій жили люди римо-католики і сконфіскували в них мисливські кріси. Всі діти були зібрані до школи і окружені сторожею. Після того в 9 годині ранку розпочали «адміністраційні виміри проти католиків і їх нової церкви. Спершу КДБ і міліція познімали всі релігійні предмети з церкви і поскладали їх в стодолі. Тоді бульдозери і земляні вирівнувачі розвалили церкву. Це було одиноке місце де жителі села приходили молитись. В приватній хаті заборонено збиратись на молитву.

В звідомленні написано, що селяни звертались до молдавських властей у релігійних справах і їздили 10 разів до Москви заки одержали дозвіл, щоби священик міг їх відвідати раз в місяць.

Знову Хроніка Литовської Католицької Церкви подає факти переслідування католиків модаван. В хроніці подано, щоби покликати священика для вмираючого хворого треба наперед звернутись до уповноваженого по справам релігії про дозвіл. Уповноважений відкладає видачу дозволу поки хворий не помре. Так виглядає в дійсності «свобода релігії…» в більшовицькій дійсності.

Якже у світлі вище сказаного звучать твердження О. С. Капто, який у своїй довгенькій статті пише: «Отже, атеїзм не може і не має права обмежитися витісненням релігії, руйнуванням облудних ілюзій і сподівань: він покликаний розробляти і пропагувати позитивну програму, допомагати віруючій людині здобути впевненість у своїх силах, стати господарем своєї долі, правильно зрозуміти зміст і мету життя. Тобто, борючись проти релігії, ми боремося за віруючу людину, за її духовне визволення».

Вибачаюсь за грубий вислів, але цього не можна інакше назвати, як чистою брехнею. Правда папір все може видержати, але життя і дійсність не потверджують гарно написаного, чи це робить О. С. Капто, чи В. Пелех. Власне атеїстичий комунізм побудований і спертий на терорі й брехні. Той самий Капто робить наступне ствердження:

«Нерідко ми байдуже проходимо повз релігійний індиферентизм частини населення (а що він існує, підтверджують соціальні дослідження), забуваючи, що за певних обставин це непоганий грунт для пожвавлення релігійних пересудів».

Якже ця «байдужість» виглядає в дійсності?

Що ж тоді означає валення церков, заборона спільно збиратись на молитву, заборона священикам відправляти св. Літургії і відвідувати смертельно хворих, брати дозвіл в уповноваженого по релігійних справах, позбавляти праці за віру в Бога і т. д., чи це є в дусі свободи? Звичайно, що ні, але цього не хоче визнати О. С. Капто. Правди не заховаєш, вона скоріше, чи пізніше переможе.

Поруч з тим насувається питання — чому така могутня імперія, яка належить сьогодні до диктуючих сил у світі, яка має атомові бомби, далекосяжні ракети, диспонує багаточисельною армією і цілою шайкою КДБістами та має все для своєї диспозиції так панічно боїться, стареньких бабусь і дідусів, що йдуть до церкви молитись, чого мають такий панічний страх перед Євангелією, Біблією і молитивником в яких не закликається ні до вбивства, ні до революції, ні до ненависти, але до миру і любови, де пишеться, навіть ворога любити; та взагалі перед живим і Божим словом? Чи можуть на це відповісти експерти від атеїзму і комунізму? Ось на протязі півстоліття із гачком комуністично-атеїстичні вожді не могли впоратись з віруючим народом, бо на сторону Христа, Христової Церкви переходять молоді люди — вчорашні комуністи й атеїсти, які розчарувались в атеїстичних божках, які не спроможні їм дати відповіді на питання людського буття. Якби ми не заховували брехонь і побрехоньок, але їх народ все узнає. Брехня і ненависть, це слабість комуністичного атеїзму. Віра, правда і любов, це сила Христової Церкви, це сила всього християнського світа.

Поділитися: